У День журналіста Данило Яневський та Андрій Куликов на прес-конференції, присвяченій професійному святу, подискутували з колегами про українську журналістику в умовах політичної кризи та відповіли на запитання читачів сайту «Обозреватель».

 

«Гламуризація, дебілізація, відсутність сенсу! – так Данило Яневський окреслив три тенденції, що характеризують сучасні українські ЗМІ. – Наше суспільство хоче жерти і ні про що інше не думає, крім задоволення двох інстинктів: жерти й хапати. Тому й така журналістика. На “Детектор медіа”був опублікований документ, у якому пропонуються 6С і 1Г.  І вони цілком мають рацію: суспільство хоче лише цього – голих сідниць, відсутності сенсу і 100 гривень у конвертах. Київські вибори, до речі, це показали».

 

Характеризуючи роботу медіа під час передвиборної кампанії в Києві, пан Яневський назвав її порнографією, а не джинсою. Боротися, на його думку, проти цього можна єдиним способом: не читати газети й не дивитися програми. «Якщо йдеться про так звані муніципальні ЗМІ, то потрібне їхнє “розмуніципалювання” – або ліквідація, або передача в приватні руки», – додав Андрій Куликов.

 

Згадуючи випадки політичного тиску, ведучий «Свободи слова» розповів, як напередодні київських виборів він три дні відбивався від речника однієї з партій, який просив поставити їхнього лідера бодай у другий ряд експертів програми. «Йому навіть не обов’язково було давати слово. Аби лише засвітити обличчя цієї людини, щоб десь написали його прізвище», – розповів пан Куликов. За його словами, різноманітні тиски виникають і під час програми і при її підготовці. Починаючи від запрошення учасників (замість того, кого запрошує редакція, політична сила пропонує іншого) і закінчуючи тим, хто і в якому порядку виходитиме до мікрофона в студії. «Це не завжди відвертий тиск. Іноді відмова якоїсь партії чи міністерства від участі в програмі – це теж спосіб тиску. Або відмова брати когось із собою у так званий пул і навпаки – надання місця в пулі, місця в літаку якогось урядовця», – пояснив Андрій Куликов.

 

На запитання, чи доводилося їм писати замовні матеріали, Данило Яневський відповів категорично: «Ні!». Андрій Куликов відверто зізнався, що таких етапів у його кар’єрі було два: «Мені доводилося писати замовні матеріали на початку і в середині своєї кар’єри. На початку я працював в органі зовнішньополітичної пропаганди радянської влади – газеті NewsFromUkraine, де 90% матеріалів були замовними. Проте не в тому сенсі, у якому це зараз сприймають: за них не платили зверх зарплати або гонорару. Але була партійна установка – розповідати, як у Радянському Союзі добре. Другий період – весна 1998 року, коли канал “1+1” перебував під значним політичним тиском. І в новинах з’являлися матеріали, які під виглядом репортажу зі з’їзду якоїсь молодіжної спілки насправді пропагували те чи інше політичне утворення. Я тоді був редактором, виконував обов’язки головного редактора ТСН, і не хотів, щоб своє ім’я бруднили молоді колеги, тому більшу частину такої роботи брав на себе».

 

Ведучий «Свободи слова» вважає несправедливими закиди на адресу української журналістики щодо її суцільної продажності. «У масі своїй журналісти й редактори працюють так, як вимагають від них професійні стандарти, звичайно з допуском на ті умови, в яких ці люди працюють», – каже пан Куликов. Він оптимістично переконаний в тому, що журналістський спротив переможе замовні матеріали та політичний тиск. Натомість Данило Яневський більш категоричний. За його словами, в Україні панує не свобода слова, а свобода безвідповідальності. «Дайте журналісту 20 баксів – і він оближе вам що завгодно», – не шкодує він метафор для критики своїх колег.

 

Розмірковуючи про перспективи вітчизняного телебачення, Данило Яневський закликав: «Не дивіться телевізор!». Сам він вмикає лише декілька каналів і програм: Mezzo (французький канал класичної музики), Discovery, документальну лінійку на СТБ та «Чи розумніший ти за п’ятикласника?» на Новому.

 

Головна проблема українського телебачення – надмірна кількість каналів, вважає Андрій Куликов. «Внаслідок цього розпорошуються ресурси та на жодному каналі практично немає повного комплекту журналістів, режисерів, інших працівників, які здатні разом творити гідний продукт», – каже він. Оптимальна кількість загальнонаціональних каналів, на його думку, – 5-7, як у Британії, Франції, Німеччині. «Ані рекламний ринок не здатен підтримувати функціонування всього телебачення, ані кадрів немає стільки, щоб його забезпечити. Українському телебаченню якомога скоріше потрібна структуризація й об’єднання або ліквідація нежиттєспроможних каналів, яка дасть змогу сконцентрувати ресурси та відмовитися від бездумної купівлі продукту за кордоном», – наголосив пан Куликов.