detector.media
Юрій Луканов
, для «Детектор медіа»
06.06.2008 11:21
Не акули пера, а клавакули
Не акули пера, а клавакули
І чим сьогодні ваші голови зайняті, дорогенькі колеги! Ниньки наше, акул пера, свято, а ви, замість веселитися, все якісь мудрагельства на сторінках професійного видання «Детектор медіа» видаєте. Написав «акул пера» і второпав, що визначення явно застаріле, бо хто тепер тими перами пише? Тож пропоную віднині називатися акулами «клав» – це не від жіночого імені Клава, а так у народі скорочено комп’ютерну клавіатуру називають. А для зручності можна зватися клавакулами.
 
До речі, вчора з одним колегою, тобто я хотів сказати клавакулою, в барі ми намагалися пригадати, чому саме 6 червня є днем української журналістики. Раніше ми добре пам’ятали, що казна скільки років тому 5 травня вождь пролетарської держави випустив перший номер пролетарської газети «Правда». І ми, пролетарські журналісти, того дня випивали за світлу пам’ять Володимира Ілліча Леніна, котрий подарував нам це свято. Ну а чого тепер професійний день українського журналіста перенісся на місяць і один день вперед? Після мого третього келиха вина і його не знаю якої чарки горілки ми таки пригадали. Саме цього дня було ухвалено закон про пресу. І ми випили за здоров’я тих, хто цей закон ухвалив, тобто за тодішніх народних депутатів. Оце напруження нашої пам’яті свідчить про те, що свято української журналістики досі не увійшло до нашої свідомості, як свого часу увійшло 5 травня.
 
Щось я розписався, і все не про те, що треба. Цього дня заведено згадувати якісь кумедні професійні випадки. Ось і я парочку пригадав. Колись дуже давно я приїхав до Львова. Це було відрядження від науково-популярного журналу «Людина і світ», в якому я, студент факультету журналістики, проходив практику. Тоді було таке неписане правило: журналіст, приїжджаючи в область, мав завітати до місцевого начальства і поставити його до відома про своє перебування в регіоні. А начальство – це обком партії. Звісно, я й пішов до секретаря обкому. Через багато років колега, який перейшов працювати до цього журналу, розповів мені, що отой самий секретар обкому телефонував до головного редактора журналу, аби розповісти, який я придурок. Такими спогадами з моїм колегою поділився головний редактор журналу. А моя придуркуватість полягала в тому, що я під час бесіди з секретарем попросив виділити номер у готелі. Сьогодні ви цього просто не зрозумієте. Уявіть собі: сидить чоловік, котрий все своє життя робив кар’єру, підлизував кому треба, казав правильні слова, догоджав і нарешті всівся у це високе крісло. А тут приїздить зі столиці якийсь шмаркач-журналіст, і він мусить витрачати на мене свій час, та ще й виконувати мої прохання про готель. Тоді влаштуватися просто так у готель було неможливо – все було забито. Його кар’єрне нутро не могло змиритися з таким станом речей. Ото партійний чиновник і вирішив мені таким чином репутацію зіпсувати. Може, ця історія не зовсім кумедна, але виразно характеризує той час.
 
«В Англію з них ніхто не поїде! Будуть сидіти в районках», – так відповів декан факультету журналістики на прохання викладачки англійської мови збільшити кількість годин для нашої групи, котра була більш просунутою в цьому плані. За іронією долі першою країною, яку я відвідав у своєму життя, була Англія. І там сталася просто анекдотична історія, пов’язана якраз із мовою. Правда, це було вже під час других відвідин Лондона приблизно десять років тому. Ми прилетіли до британської столиці знімати кіно. Увечері у п’ятницю пішли погуляти на Апер-стріт – така вулиця, де багато барів, дискотек, ресторанів, словом, розважалівка. Ми потанцювали трохи, погуляли, випили пива. І в якийсь момент мені, пардон, захотілося в туалет. На Заході, на відміну від нас, спокійнісінько можна зайти до якогось харчового закладу і справити в їхньому туалеті свої природні потреби. Тож я відчиняю двері якогось ресторанчика. Мене зустрічає усміхнений офіціант. Вітаюся і запитую: «Where is a rest-room?» (тобто де туалет?). «Here», – відповідає мені офіціант (тобто тут). Та ще й рукою показує. «Тут?» – перепитую я здивовано. «Так!» – ствердно киває головою офіціант і продовжує посміхатися. До мене доходить, що, певне, мій акцент не є зовсім британським. Я повторюю назву закладу, куди мені треба йти, і при цьому чітко вимовляю звуки. «O, toilet!» – вигукує офіціант. Він спершу не зрозумів мене, бо «rest-room» у моєму виконанні звучало майже як «restaurant». Та ще й словосполучення «rest-room» суто американського походження. Тому до офіціанта не зразу дійшло. І добре, що спрацював мій критичний професійний розум. А якби я виявився більш довірливим – уявляєте, яка б це сцена була?
 
Може, і не треба такі історійки на сайти виносити? Сьогодні, коли ви сядете випити за професійне свято, думаю, багато подібного пригадаєте. Бажаю вам повеселитися. Не сумуйте, колеги, тобто клавакули. Зі святом вас.
 
Юрій Луканов.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY