Невже ми дійсно не розуміємо, чому Ющенко дав звання «народних» – Кіркорову та Лорак?... При чому тут радянське минуле і панування несмаку у коридорах влади? Хіба це було тут визначальним мотивом? Зовсім ні. Просто Медвєдєв зателефонував і привітав Білана, а Тимошенко зателефонувала і привітала Лорак. Зателефонувала першою – раніше Ющенка. Хіба міг Ющенко те стерпіти? Очевидно, що ні. Саме тому й вигадали тему з присвоєнням «народних». Ні про яку данину радянському минулому чи демонстрацію великої любові до російської естради тут і гадки не було. Елементарний піар, загравання з електоратом і бажання знівелювати телефонний дзвінок Тимошенко. Все.

 

Хорошим тоном в українській журналістиці вважаються розмови про те, що конкурс «Євробачення» – це відстій, що його мистецька вага нульова, дивитися його нудно і треба взагалі подумати, чи варто Україні брати участь у цьому дивному заході, де переможців визначають не за рівнем майстерності, а з політичних мотивів та завдяки добросусідським відносинам. Усі подібні розумування, попри їх популярність, відірвані від життя. Навіть самі критики «Євробачення» цей конкурс дивляться постійно, не кажучи вже про широкі верстви українського населення, для яких «Євробачення» є одним із головних телевізійних шоу року. І так щороку, вже досить тривалий час.

 

Взагалі треба, мабуть, бути українцем, щоб так натхненно, на різні лади критикувати конкурс, у якому Україна стандартно досягає високих результатів. Британці, якби вигравали «Євробачення» так, як ми, розказували б усім, що це конкурс, «який задає напрямок розвитку сучасної музики та визначає тенденції…». Що завгодно говорили б у позитивному ключі, бо тим самим хвалили б себе. І французи поводилися би так само, і нещасні поляки, яким постійно нічого на «Євробаченні» не світить. Лише ми щось вигадуємо постійно, замість того, щоб сказати: «Так, дійсно, Україна – це супер! Принаймні, співаємо ми краще за інших. Факт!»

 

Очевидно, що друге. Очевидно, що ніяких маніпуляцій не було, а Білан виграв у Лорак чесно, причому – з величезним відривом.

 

При цьому треба вважати друге місце Лорак величезною перемогою, бо вона виступила на «Євробаченні» дуже добре і витиснула з тієї «Шейді Лейді» все, що могла. Трохи з порядковим номером у фіналі не пощастило, але насправді сама пісня в Ані була достатньо слабкою. Це не хіт. У Білана також був не хіт, але йому на руку грали: повторна участь, виступ майже під завісу конкурсу і те, що він – хлопець. Бо на «електоральному полі» Ані Лорак цього року товклися ще й дуже подібні на неї конкурентки з Вірменії та Греції. Якби цих двох дівчат не було, відрив від Білана був би не таким суттєвим, але переміг би, швидше за все, саме Білан.

 

Якщо відмовитися від напускного снобізму та надмірної естетичної вимогливості, то слід визнати, що в конкурсі «Євробачення» не так вже й багато поганого. Більше хорошого: гарні номери, цікаве представлення різних країн, загальне відчуття мультикультурного простору Європи. Безперечно, трапляються місцями номери у стилі freak show, мені особисто вони не подобаються, але ж і не перемагають такі номери. Як правило.

 

Однак лунає закид, що, мовляв, не з’являються у конкурсній програмі пісні рівня гурту «АББА». Тут важко якесь виправдання знайти. Дійсно, не кожний рік нова «АББА» з’являється на музичному небосхилі. Але чи винне в цьому «Євробачення»? І чи є в когось певність, що, скажімо, Тімберлейк або Роббі Вільямс гарантовано перемогли б на «Євробаченні», якби запропонували там свої нові композиції?

 

Гарантії нема саме тому, що далеко не кожна їхня нова композиція – хіт. Але ж не можна також заперечити, що періодично на конкурсі «Євробачення» звучать дуже непогані пісні.

 

Єдине, що я особисто дуже вітав би, так це запровадження правила, згідно з яким кожна країна мала би представляти власний номер виключно своєю державною мовою. Це було би просто цікавіше дивитися, як на мене. Утім, що заважає Україні самій запровадити для себе таке правило? Ми ж усі бачимо, що балканські країни співають переважно сербсько-хорватською. І дужне добре співають. Чому б і нам не почати співати українською?

 

Це мало б один дуже важливий наслідок для України. Наші конкурсанти перестали би, нарешті, звертатися до ізраїльських, російських та інших іноземних спеціалістів, розраховуючи, що ті напишуть їм якогось хіта. Не напишуть! Принаймні, досвід показує, що нічого особливого вони нашим виконавцям створити не змогли. А отже, автоматично відпаде потреба роздавати наліво і направо звання народних артистів України різним неоднозначним персонажам.

 

Він багатьох роздратував, бо був російським. Президент, вручаючи «народного» Кіркорову, окремо відзначив, що досягнення Лорак – це «саме українська перемога», а не чиясь інша. На кількох форумах та в різних статтях той прапор теж обговорювали по-різному.

 

Утім, чому, зрештою, Кіркоров не міг вимахувати прапором своєї країни? Це ж його законне право. Кажуть, що наш Тимощук, капітан «Зеніту», коли ця команда виграла Кубок УЄФА, теж пов’язав себе прапором України на очах у багатомільйонної телеаудиторії. Чи робив йому хто які закиди в Росії? Не думаю. Бо пам’ятаю інший випадок, в ефірі у Савіка Шустера. Тоді український телеканал встановив пряму трансляцію з МКС, де російський космонавт, громадянин Росії, так само хвилин із десять розмахував прапором України і розповідав про свою любов до неї. Лише на тій підставі, що сам він був родом із України.

 

Чи було щось за це тому космонавту? У Росії?... Думаю, що ні. Очевидно, він наперед погодив із керівництвом польотами і сам факт пронесення українського прапору на борт, і сам телеміст із Україною. А тепер уявіть собі, щоб український космонавт, громадянин України, полетів на американському шатлі в космос і з орбіти вийшов на зв’язок із ОРТ – із російським прапором у руках, розмовами про любов до Росії та спогадами про своє російське дитинство. Уявили?... Нереально, правда? Нереально уявити, що б тут здійнялося у наших виданнях та на інтернет-форумх. Чи не кінець світу був би :).

 

Щоб ми не говорили, але сучасне телебачення демонструє нам виразну картину того, що людині середини ХХ століття видалось би безперечним свідченням кінця світу. Або його наближення. Про середньовіччя чи раннє християнство навіть не говоримо.

 

У цій ситуації прагнення різних діячів від медіа та сучмистецтва остаточно доруйнувати нещасні залишки будь-яких обмежень і табу (яких уже просто не залишилося) не може не викликати нічого, крім саркастичного усміху. Це все більше нагадує собаку Фоми Аквінського. Собаку, який лиже пилку, п’є свою кров, і ніяк не може ані зупинитися, ані напитися, – остаточно добиваючи себе. Однак це вже трохи ширша проблема, ніж «Євробачення», хоча стосунок до всіх і кожного з нас вона має безпосередній.