Можна, звичайно, звалювати все на домогосподарок: це їхнє телевізійне свято життя. Можна з точністю до відсотка вираховувати міру братньості тієї чи іншої країни. Можна шукати дискутувати з приводу стилю переможця та його вокальних якостей. А можна нічого не шукати і нічим не перейматися. Бо ж у травні 2008 року Росія просто-таки мусила додати до списку своїх спортивних (і справді, небуденних, хоча і і не всесвітньо-історичних) ще одну перемогу, яка б засвідчила: новітня тандемократія Путін-Медведєв (чи Медведєв-Путін?) веде державу вперед до сяючих вершин.

 

А заради такої символічної перемоги можна елементарно відщипнути кілька десятків мільйонів баксів, бо ж, хвала Аллаху і його войовничим симпатикам, ціни на нафту та газ у світі невпинно зростають. Тим більше, що наступного року ці гроші можна буде елементарно «відбити», бо ж до Москви на фінал пісенного конкурсу «Євробачення» приїде маса туристів, яка залишить у місті чимало грошей у вільно і не зовсім вільно конвертованій валюті.

 

Тому, чесно кажучи, я зовсім не здивувався словам в.о. президента НТКУ Василя Ілащука, опублікованим «Україною молодою»: «Уже після другого півфіналу до нас підходили і казали, щоб Україна готувала Палац спорту і вареники — перше місце росіянина було для всіх шоком. Я особисто не знаю жодної людини, яка проголосувала за Білана. Телефонував у Балкани на національні канали. Там проводили опитування на вулиці після оголошення результатів, і не було жодної людини, яка голосувала за Росію. Ми в цьому участі не беремо. За бали відповідають комунікаційні компанії. В Україні теж результат був сфальсифікований».

 

Ба більше: маючи певні канали виходу на європейський світ, я перевірив цю інформацію. І справді: виявляється, до Бєлґраду за кілька днів до фіналу приїхала певна кількість молодиків міцної статури, провела дружні переговори з місцевими телекомунікаційними компаніями (які нерідко є партнерами провідних російських операторів мобільного зв‘язку), і... Мій інформатор сказав, що знає більше, але не скаже. Й імені його попросив не називати. Про всяк випадок. А то у Сербії, знаєте, навіть прем‘єрів, бува, можуть підстрелити, не те, що журналістів.

 

Звичайно, технологічно голосування у фіналі на «Євробаченні» підтасувати (перепрошую, «організувати») дещо складніше, ніж на «Великих українцях», бо зараховуються тільки 20 перших SMS-ок з твого номера, а не незліченна кількість. Та, в принципі, немає неможливого там, де діють гроші «Газпрому» і менеджери із втомленими, але добрими очима. В сухому підсумку – не лише 10 балів від Сербії за Білана, а й демонстрація на всю Європу «братньої дружби двох слов‘янських народів». Дивись, хтось і повірить. Не тільки в самій Росії (не даремно уряд та президент працюють, ось як нас люблять!), а і в Україні і навіть у Великій Британії.

 

І що цікаво: ну добре, у Латвії та Естонії живе чимало етнічних росіян, можна повірити, що вони палають такою любов‘ю до Материзни, що готові заплатити потрібні гроші зі своїх кишень за максимальне число SMS-ок, але з якого дива такий самий результат в етнічно досить однорідній (якщо не рахувати навряд чи полум‘яно проросійську польську меншину) Литві? Чи не тому, що там за останні роки потужні позиції обійняв російський бізнес із його абсолютно лояльними до Кремля+Луб‘янки власниками і менеджерами?

 

А Фінляндія? Це що, справді колишня країна радянського блоку з потужними «совковими» ментальними настановами населення? Зовсім ні, але це знов-таки країна, де російський бізнес має потужні позиції. А ще (відкрию вам страшну таємницю) в Фінляндію виїхати у спецвідрядження з Петербурга значно ближче і дешевше, ніж їхати до Німеччини чи Британії.

 

І взагалі, з країн Шенгенської зони високі оцінки російському виконавцю (12, 10 і 8) дали тільки держави Балтії, Фінляндія, Угорщина і... Мальта з її невеличким населенням, де дуже легко гратися номерами й SMS-ками. А там, де не потрібна шенгенська віза і там, де цвіте російський бізнес (в усіх різновидах його оборудок, від легального до не дуже), там ще простіше, чи не так? Що ж стосується 12-ки від України... Інший мій інформатор, обізнаний у справах вітчизняного телекомунікаційного бізнесу, сказав так: ти ніколи не дізнаєшся про те, чи голосував твій номер за когось чи ні.

 

Хтось може сказати, що все це фантастика. Мовляв, головне у «Євробаченні» (точніше, у результатах голосування – це «сусідські» або ж «братні» почуття. Ясна річ, геть відкидати ці почуття не варто. Але ж ті, кому за 50, добре пам‘ятають, як феноменальними накладами виходили на Заході книги визначного борця за мир Леоніда Брежнєва, як Західну Німеччину трусив могутній антиракетни рух, як прогресивні діячі Третього світу вимагали від американських агресорів припинити їхні спроби розпалити світову війну. А потім з‘ясувалося, що книги ті були проплачені з Москви, що антиракетний рух контролювався КҐБ та «Штазі» (лідери цього руху Петра Келлі та Ґерд Бастіан, дізнавшись про те, хто їх насправді фінансував, вкоротили собі віку), що зазначені «прогресивні діячі» були звичайнісінькими собі фашистами і расистами – тільки «чорними» чи «жовтими» (один із подібних персонажів дожив до наших днів – Роберт Мугабе, який досі, здається «будує соціалізм» у Зімбабве...). А доля співака Дін Ріда? Коли він був комуністом і співав «правильні» пісні, все було окей. А як тільки він розчарувався в ідеях Маркса-Леніна й захотів повернутися до США зі Східної Німеччини, то одразу ж абсолютно випадково втопився в якомусь дрібному озерці. Список можна продовжити, та, мабуть, досить. Головне – що «контора глибинного буріння» завжди добре вміла вести пропагандистську роботу, формувати громадські настрої і досягати бажаних результатів там, де все вирішували гроші й велика маса оперативних працівників. Хай досягнутий результат нерідко не мав суто практичного значення – а «героїчний подвиг» хіба мало важить у вельми специфічному світі людей з гарячими серцями? А «виховання народу у річищі вірності непереможним ідеям»? А «велич держави»? Хіба всі ці речі втратили актуальність для «гуманістів у цивільному»?

 

Звичайно, існують дуже непогані засоби зробити «Євробачення» значно менш залежним від «сусідського» голосування і від ігрищ під омофором «контори». Це – повернення до старого доброго принципу «один номер – один голос». Це – часткова декомерціалізація конкурсу. Це – введення інституту фахового журі, зрештою, яке працюватиме разом із глядацьким. Можливі, ясна річ, й інші варіанти. Головне – щось робити. Або просто забути про нього. Як уже частково робить «стара» Європа і, цілком імовірно, невдовзі почне робити «нова», Центрально-Східна.

 

Бо ж далеко не всі прагнуть жити по-чекістському. І навіть по-братньосестринськи хочуть рости і діяти не всі, якщо можна щось робити по-справедливому і по-чесному.

 

І це справедливо навіть для домогосподарок. Хоча чому «навіть»? Адже зовсім не домогосподарки домовлялися з менеджерами телекомунікацій...