Життя сумне й жахливе! Ця думка почала пульсувати в моїй голові десь на п’ятнадцятій хвилині вечірнього випуску «ТСН» («1+1», понеділок, 26 травня). Вантажівки збивають на нічних трасах маршрутки та вбивають пасажирів, літаки розбиваються, шахти вибухають, землетруси забирають тисячі людських життів, у слідчих ізоляторах на смерть забивають підозрюваних, інваліди марно роками чекають на помешкання від держави – таку інформаційну картинку дня намалювала «Телевізійна служба новин» приблизно за п’ятнадцять-двадцять хвилин ефіру. Склалося враження, ніби я дивлюся не новини, а «Надзвичайні події» чи «Магнолію-TV».

 

Єдиною позитивною інформацією першої частини випуску «ТСН» було повідомлення про гостинний прийом Президента України у Канаді, де до нашої держави ставляться дуже прихильно. Але ця світла краплина розчинилася у чорному морі трагічно-катастрофічно-насильницьких повідомлень.

 

Коли у другій частині «ТСН» почався сюжет про знахідку під час розкопок у Батурині, я подумала: нарешті потік «страшилок» закінчився. Однак випусковий редактор зробив «контрольний постріл» – після сюжету з Батурина ведучі розповіли про катастрофу літака в Росії (така верстка мене остаточно спантеличила). На десерт глядачам розказали, яким небезпечним є захоплення нерозважливої молоді, що беззастережно дірявить різні ділянки своєї шкіри.

 

На прощання Віталій Гайдукевич вимовив гасло (не дослівно): «Ми лише розповідаємо про події». Мовляв, такі вже новини у країні та світі, тому не нарікайте на те, що повідомлення «ТСН» мали переважно заряд «мінус».

 

Після такої програми хочеться далі власного подвір’я не рухатися, містом не ходити, нікуди не їздити і тим паче, боже збав, не літати. Як вчили мене в університеті, це називається «катастрофізація свідомості». До речі, саме під впливом масованих телевізійних повідомлень про авіакатастрофи я довго відмовлялася від подорожі до Єгипту, бо це ж треба було сідати у літак; позбавила мене страху лише об’єктивна статистика, яка переконала в тому, що, пересуваючись щодня містом у громадському транспорті, я ризикую більше, ніж під час кількох перельотів на рік.

 

Якщо телевізійний негатив справляє таке гнітюче враження на мене, людину, яка працює на телебаченні і знає, як роблять новини, то можна собі уявити, як почуваються звичайні, невтаємничені глядачі тієї ж «Телевізійної служби новин». Останніми роками психологи кажуть, що українці все частіше скаржаться на стреси, депресії, відчуття страху та занепокоєння. Певна, одним із чинників цього явища є телебачення, перенасичене деструктивною інформацією.

 

І не треба запевняти глядачів у тому, що новинні телепрограми лише відображають, віддзеркалюють картину світу. В тому, що і в понеділок було що позитивного показати у новинах, я переконалася, увімкнувши після перегляду «ТСН» «Подробности» на «Інтері». Я пораділа за українських жінок, бо вітчизняні лікарі відмінили застарілий радянський термін «старородящая», приємно здивувалася існуванню в Україні водного поло, потішилася з того, що вихідними до Києва, на турнір Стелли Захарової, приїдуть гімнасти з тринадцяти країн, а восени, на кінофестиваль «Молодість» імовірно завітають всесвітньо відомі актори Венсан Кассель та Моніка Белуччі, і вже зовсім горда була з того, що Ані Лорак привезла «серце» «Євробачення».

 

У нас часто-густо з різних приводів порівнюють українське телебачення з російським. Я зараз теж маю привід зробити порівняння: телевізійники сусідньої країни використовують перший ліпший привід для вихваляння своєю державою, для підвищення її іміджу в очах вітчизняних телеглядачів; на превеликий жаль, головні редактори українських національних каналів не вписують такий пункт до концепцій своїх інформаційних програм. Можливо, вони вважають, що піарити країну – то завдання не їхнє, а Секретаріату Президента й уряду. Переконана, що вони помиляються.

 

У «Телекритиці» вже неодноразово піднімали тему певної місії, соціальної відповідальності журналістів. Поширення інформації про найдрібніші досягнення країни та її мешканців – це теж входить до списку соціальних обов’язків представників ЗМІ. Але, схоже, переважна більшість українських медійників несвідомо чи навмисне уникають виконання цих обов’язків і тільки реалізовують своє право на власний розсуд висвітлювати події та формувати громадську думку.

 

Звісно, телевізійні новини мають повідомляти і про аварії, і про катастрофи, і про негаразди, попереджати про небезпеки, викривати злочини і несправедливість. Але новини повинні бути збалансованими: негативу і позитиву там має бути порівну. Наразі ж ми бачимо, що всі національні мовники подають викривлену інформаційну картину, і це стосується не лише новин: у сітках телеканалів наявні безліч програм про надзвичайні події, кримінальні історії, природні катастрофи і майже відсутні проекти про вічне, добре, світле і життєствердне.

 

Зокрема, національні теленовини обмежено висвітлюють культурні заходи. Аби в основному випуску новин показали сюжет про виставку, фестиваль, концерт, відкриття пам’ятника, виставу тощо, вони повинні відбуватися у Києві чи мати всеукраїнський (світовий) характер (або, у випадку з СТБ, Новим і ICTV, проходити під патронатом фонду Віктора Пінчука). А регіональні культурні події мають шанс потрапити тільки у ранкові та денні новини, і то не завжди і не кожного телеканалу.

 

Приміром, у квітні в Дніпропетровську проходив 16-й Міжнародний фестиваль молодіжних театрів «Рампа». Коли я в якості прес-секретарки запрошувала на нього журналістів, кореспондент одного з національних каналів запитав, що там буде цікавого, і на моє зустрічне питання, а що саме може зацікавити його телеканал, відповів: «Якщо під час вистави помре якийсь актор». Це був жарт, але показовий: аби випускові редактори дали згоду на створення сюжету, має статися щось надзвичайне, скандальне, трагічне; вони радше поставлять у випуск повідомлення про перегони британців у багнюці, ніж, приміром, про дніпропетровські вечори клавесинної музики. До речі, на «Рампу» той журналіст так і не приїхав, бо всі учасники залишилися живі-здорові.

 

Отже, чому або навіщо виробники національних телевізійних новин залякують глядачів? Може, таким чином вони формують власну аудиторію: таку, що після перегляду інформаційних програм, які спричиняють до катастрофізації свідомості, з радістю та полегшенням дивитиметься «мильні опери» про зачароване кохання, принцесу цирку, солдатів, курсантів тощо, які, як колись пояснив мені прихильник «Солдатів», можна дивитися і ні про що не думати?