Артем Шевченко, ведучий: Добрий вечір. На каналі «Інтер» програма журналістських розслідувань на межі дозволенного, репортерські провокації, конфлікти і скандали. Зокрема і такі: шаурма, яка вкладає на лікарняні ліжка, чому її не хочуть їсти ті, хто відповідають за якість цього продукту; безконтрольні нотаріуси, вони можуть вселити у вашу оселю сторонніх людей, чому у Мін’юсті це не вважають порушенням; мода на Карпати, тільки за місяць удвічі зростає ціна на землю, її скуповують навіть уже не гектарами, а горами. Швидкість, з якою скуповують Карпати, вражає. Тільки за останні 5 років кількість приватизованої гірської землі зросла в десятеро. В районі популярного курорту Яремча ціна однієї сотки до 14.000 євро. Але навіть за такі гроші купити землю важко. Причому як стверджують місцеві мешканці, чи не кожен український політик має у горах свій власний маєток. Скільки землі у горах вже прибрали до рук, міряла Тетяна Шуліка.

 

Гори на розпродаж

Тетяна Шуліка, журналіст: Блакитні очі красивих жінок зустрічають вас на в’їзді в містечко Яремча. Віднедавна покупці дорогих авто мешкають в місцевих горах. Звичні оку карпатські краєвиди і спокій, але за ними від сторонніх очей приховані багаті маєтки. Один з них можна розгледіти прямо з дороги.

Охоронець: Не можу я Вам сказати, шановна.

Тетяна Шуліка, журналіст: А що не можете сказати?

Охоронець: Що за об‘єкт ми охороняємо.

Тетяна Шуліка, журналіст: Це режимний якийсь об’єкт?

Охоронець: Так.

Тетяна Шуліка, журналіст: Державний режимний об’єкт?

Охоронець: Не державний, це приватний.

Тетяна Шуліка, журналіст: Вона єдина, хто на цій горі не продав свою полонину. Ось її земля. З огороду баби Параски добре видно те, чого не побачиш з дороги. Ці ліси – державний заповідник. А у цих будинках його нові мешканці.

Баба Параска: Там дачі дальше.

Тетяна Шуліка, журналіст: Ми пішли подивитись ближче, і ось що нам відкрилося серед лісу. Палац посеред заповідника. До нього бульдозери прокладають дорогу. А поруч будівельники розчищають місце для нового будинку. З гори можна добре роздивитись той самий будинок, який ми бачили з дороги. Це дача Президента. Дача Віктора Ющенка тут уже оповита легендами. Подейкують, бабця, у якої він купив землю, дуже не хотіла її продавати. Жінку нібито змусили. У відповідь вона наворожила, і тепер президентських маєток регулярно відвідує нечиста сила. Агенти впливу розшукали цю нібито ворожку. Пані Василина – на її землі тепер мешкає Президент. Деталі угоди жінка не розголошує.

Пані Василина: Да я не хотіла була, то би була не продала. Я продала. Дякую тому чоловікові, що купив у мене. Дайте мені, людоньки, спокій.

Тетяна Шуліка, журналіст: Та на цю тему охоче спілкується інша бабця. Вона свій наділ ще поруч із президентським теж продала. На її землі побудувався нібито Євген Червоненко.

Марія Холошюнк, кошиня власниця землі: У тому будинку.

Тетяна Шуліка, журналіст: Там, де на вашому місці побудували оце, таку велику хату?

Марія Холошюнк, кошиня власниця землі: Да, там сорок комнат є. А, може, менше, я не знаю.

Тетяна Шуліка, журналіст: Сорок комнат?

Марія Холошюнк, кошиня власниця землі: То там велика, я там була. Я пішла там…

Тетяна Шуліка, журналіст: Але кому саме продала землю, бабуся забула. Пам’ятає лише – то був депутат, заплатив шість тисяч доларів. Нині цей гектар землі перепродають за мільйон. Яким чином господарям будинків вдалося приватизувати заповідник – питання агентів впливу до дирекції національного парку. За законом, карпатські заповідники прирівнюють до лісів. Ці території не можна приватизувати.

Державний службовець: На цій схемі є 50 тисяч гектарів. 50.495 гектарів.

Тетяна Шуліка, журналіст: Площа лісів, що належать державі, вже майже тридцять років незмінна. Ми просимо детальну мапу лісового масиву Карпат. Тут добре видно, білі плями – городи селян, вони не належать лісу, і купити їх можна цілком законно. В заповіднику, де мешкає Президент, таких плям близько 40 гектарів. Всі вже приватна власність.

Володимир Побережник, заступник начальника відділу охорони природних екосистем: Невкриті лісом землі – це є землі лісфонду, вони входять в загальну територію Карпатського національного парку. Але там це є без вилучення постійного ліскористувача. Постійним ліскористувачем є територіальні громади в лиці в даному випадку сільських рад.

Тетяна Шуліка, журналіст: Сусідня з Президентом гора – це вже не заповідник. Але саме тут розгортається справжня драма.

Наталя Галич, власниця спірної землі: Всі Ваші басні. Доки Ви будете їх розказувати? Ви знаєте, що у Вас, Ви самі до пане Яківчук їхали у Франківськ, їхали у Київ, казали, що їдете по генеральний план забудови міста Яремча. Ви мені не розказуйте ці басні свої. Скільки, що Ви розводите всіх. Розумієте, Ви вже задовбали за два роки.

Ігор Яківчук, заступник міського голови міста Яремчі: Шановна, я не…

Тетяна Шуліка, журналіст: Ось так жінка відстоює власний город. Пані Наталя хотіла приватизувати сотки, на яких жила її бабуся. Але простий, по суті, процес вилився у тривалий конфлікт. Земля стала сенсом її життя.

Наталя Галич, власниця спірної землі: Вони мені сказали, що орендувати. Коли я вже жила кажуть: «Беріть в оренду». А я кажу: «Нащо я буду брати свій город в оренду? Ви що, - кажу, - то ви за кого нас, кажу, маєте?».

Тетяна Шуліка, журналіст: Разом з кількома десятками сусідів, яким теж не дають приватизувати землю, пані Наталя веде нас високо в гори.

Наталя Галич, власниця спірної землі: Отако дивіться, отако сюди – оце все грядки Були. А це аж туди під сінокіс, корову, маємо, тримаємо корову, в мене є.

Тетяна Шуліка, журналіст: Акції на володіння землею люди не можуть отримати більше двох років. Весь цей час міськрада знаходить все нові відмовки. Спочатку казали – оце ліс, а його приватизувати не можна. Але ось довідка від «Лісгоспу» - це не ліс («не входять в межі парку» - з документу). Остання відмовка – міськрада чекає на генеральний план забудови Яремчі. Згідно з ним, гора має увійти в межі міста, і тоді землю можна приватизувати, а поки генплану нема, ця гора нібито не є власністю міста. Але тут кілька невідповідностей. На горі живуть люди, що мають адресу: місто Яремча. Тобто, гора вже у межах населеного пункту. Одну з ділянок таки дозволили приватизувати родичці місцевого депутата. Але найголовніше – генеральний план Яремчі вже три роки існує. Весь цей час міськрада його просто не затверджує.

Наталя Галич, власниця спірної землі: Він сказав, що вони їдуть в Київ, вони їдуть, і ніхто їм ще не дає, бо ще незатверджений, ще не розроблений. Отак вони нам, ну, як, що мені там скажеш. То я ж така, що прийду, буду щось з ними… А ті жіночки, що старші такі, як от ті, що зараз приходять. Ну, що, він їм здвине плечима, і сказав, що немає, ідіть чекайте. То вона обернулась і пішла.

Тетяна Шуліка, журналіст: Коли затвердять генплан, агенти впливу прийшли спитати до міськради. Тут в пані Наталі той самий конфлікт.

Ігор Яківчук, заступник міського голови міста Яремчі: Карпати є в моді, вартість землі велика. Схід і Захід разом. Це питання щодо закінчення генерального плану, то наша архітектура вам пояснить. І знову задаю вам питання – чи ліс в селі, чи село в лісі. Це багато таких…

Тетяна Шуліка, журналіст: Ні. Це до Вас насправді питання, а не до мене.

Ігор Яківчук, заступник міського голови міста Яремчі: Так ми один одного зараз запитуємо на сесіях обласної ради. Я Вам ще раз пояснюю, що ці питання задасте архітектору.

Тетяна Шуліка, журналіст: Ми пішли до архітектора. А, от, дорогою зустріли того самого чиновника. Він встиг попередити колегу про візит журналістів. Минуло всього кілька хвилин, архітектора на місті немає.

Працівник архітектурно-планувального бюро: Пішов на комісію.

Тетяна Шуліка, журналіст: На яку комісію? Нам просто, нам щойно до неї прислали з міськради.

Працівник архітектурно-планувального бюро: Люди прийшли з міськради, і комісія пішла щось там, якісь біотуалети.

Наталя Галич, власниця спірної землі: Що ви таке говорите дурне.

Тетяна Шуліка, журналіст: Дякуємо. Люди кажуть – їхню землю вже давно продали, тому міськрада і не видає їм акти. Новий господар нібито побудує тут канатну дорогу. А поки високо у горах триває суперечка, дід Іван втілив мрію про канатну дорогу на власному городі. Ось так він доправляє з долини гній і сіно. І діду байдуже, кому належить його город.

Артем Шевченко, ведучий: Три тижні тому агенти впливу показали сюжет про безпорадних батьків, яких не позбавляють батьківських прав. Після ефіру в одній родині ситуація змінилася. Долею цієї багатодітної матері та її родини до виходу нашого сюжету соціальні працівники не цікавились. Наступного дня після ефіру взялися допомагати.

Багатодітна мати: А теперь почувствовала, то, что надо было ходить, вымаливать, выпрашивать. И никто внимания не обращал.

Артем Шевченко, ведучий: У квартирі розпочали ремонт. Одна кімната вже готова. Обіцяють навіть привезти нові меблі. Під час зйомки сюжету агенти впливу зафіксували, у родині просто нема, чого їсти. Тепер щотижня служба у справах дітей привозить сім’ї продукти.

Журналіст: Що вам привезли?

Багатодітна мати: Сахар, крупы, молоко вот сгущенное.

Артем Шевченко, ведучий: А на літні канікули дітям цієї жінки навіть подарували путівки на море.

Багатодітна мати: Приезжайте почаще. Знаменитость уже стала.

Артем Шевченко, ведучий: Після реклами буде ще цікавіше із агентами впливу. Агенти впливу побачили, з чого готують шаурму; безконтрольні нотаріуси, вони можуть вселити у вашу оселю сторонніх людей, чому у Мін’юсті це не вважають порушенням (реклама). Дивіться далі у нашій програмі: шаурма, яка вкладає на лікарняні ліжка, чому її не хочуть їсти ті, хто відповідає за якість цього продукту; за скільки нотаріус оформить угоду без необхідних документів, чому Мін’юст не хоче це контролювати. До агентів впливу по допомогу звернувся глядач. Ось вже три роки він живе разом із сторонніми людьми. Непроханим гостям приватний нотаріус просто подарував півквартири нашого героя. Цього нотаріуса агенти впливу шукали спільно з Міністерством юстиції. Безрезультатно. За допущені порушення Мін’юст відібрав ліцензії лише у сотої частини усіх приватних нотаріусів. Ольга Руденко дізнавалася, чому.

Нотаріус на день

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: Звичайно, це є порушення, якщо це відповідає, ця інформація, ці факти відповідають.

Ольга Руденко, журналіст: Два дні потому.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: Особа ця не раз договір дарування посвідчувала, не можна сказати, що вона була необізнана.

Ольга Руденко, журналіст: За кілька днів до цієї розмови до агентів впливу прийшов чоловік. Він став жертвою махінації приватного нотаріуса, який просто подарував половину його квартири стороннім людям.

Борис Рязанцев, власник квартири: Это все они, вон курят анашу, или что там.

Ольга Руденко, журналіст: Борис взяв гроші у знайомого в борг. Під заставу віддав у власній квартирі у центрі столиці. Борис гроші віддав, але кредитор за фальшивою довіреністю переписав частину квартири на свого сина.

Борис Рязанцев, власник квартири: По неизвестной мне доверенности, которая была выписана у второго нотариуса, никто меня не приглашал в нотариальную контору, нигде моих подписей нет, я об этом, об этой доверенности ничего не знал.

Ольга Руденко, журналіст: Нотаріус оформила договір без необхідного дозволу від бюро технічного інвентаризації. Так половина квартири цього чоловіка відійшла до чужих людей.

Борис Рязанцев, власник квартири: В каждой комнате находилось самое меньше по семь человек, вот. Они улеглись на полу, проспали эту ночь, и вот уже три с половиной года как они находятся здесь.

Ольга Руденко, журналіст: Здравствуйте. А можно пару вопросов? У Вас есть документы, чтобы здесь жить?

Співмешканець: Да, есть.

Ольга Руденко, журналіст: А Вы могли бы их нам показать?

Співмешканець: Они не здесь находятся. Я не хочу с ней общаться.

Володимир Андрушко, співмешканець: Здравствуйте. Давайте я Вам все объясню.

Ольга Руденко, журналіст: Врешті нам показали договорі, завірений нотаріусом прострочений.

Володимир Андрушко, співмешканець: Зачем нам статья в законе, если человек нам дает и устное, и письменное, покажи вот эту копию договора, вот как нотариус копию, покажи.

Співмешканець: У меня старая, а новая..

Володимир Андрушко, співмешканець: Нет, но старую покажи. Эта уже просроченная. Я Вам просто говорю, что есть вот такой документ. Мы можем сейчас его оформить без проблем. Любой нотариус, видите, это все было, вот мы на этом основании, вот, два парня вселялись.

Ольга Руденко, журналіст: Зв’язуємося із власником другої половини квартири.

Телефонна розмова: «У Вас есть документы, Вы могли бы нам их показать?». – «Ну, бред, понимаете. Извините, конечно, что я так начала выражаться, но она моя». – «Вы документы показывать отказываетесь?». – «А телеканалу «Интер», я смотрю, больше нечем заниматься».

Ольга Руденко, журналіст: Третя сторона – нотаріус, який завірив договір дарування. Тут, за даними Мін’юсту, його офіс.

Громадянин: Здесь никогда не было никаких нотариальных контор. Я не слышал.

Ольга Руденко, журналіст: Видає та позбавляє ліцензії на діяльність, контролює та перевіряє нотаріусів Міністерство юстиції.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: І обов’язок Міністерства юстиції як раз є – перевірити приватного нотаріуса раз в два роки. Наталя Юріївна, в нас є копія плану перевірки нотаріусів приватних міста Києва. Попередня булла 28 лютого 2005, а запланована на грудень 2008, три роки.

Ольга Руденко, журналіст: Показуємо договір, згідно з яким подарували півквартири нашого героя.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: То, звичайно, є порушення. Тому що майно було обтяжене, воно було під забороною.

Ольга Руденко, журналіст: Жінка пообіцяла розібратись. Ми вирішили провести експеримент, чи можна домовитись з приватним нотаріусом про оформлення договору без належних документів. Просимо оформити договір дарування без необхідної довіреності та дозвілу бюро технічної інвентаризації.

Приватний нотаріус: Конечно, можно договориться. Ну, у вас нету никого в БТИ? В принципе, нотариус не решает такие вопросы в БТИ. У меня помощница есть, которая имеет какие-то выходы на БТИ, вот. Если нужно, конечно, но оно дорого, конечно, это переоформление и договариваться.

Ольга Руденко, журналіст: Підробити згоду ще простіше.

Приватний нотаріус: Штамп стоит?

Ольга Руденко, журналіст: Ну, да.

Приватний нотаріус: Ну, это тоже решаемый вопрос, это мы сделаем. Все остальное – нет проблем. До тысячи долларов, вот так рассчитывать нужно.

Ольга Руденко, журналіст: Закон не обмежує нотаріуса сумою, яку він може просити за послуги. Наприклад, за договір можна заплатити 10 тисяч гривень, і це не буде хабарем – згідно з законом. Поки ми проводити експеримент, Мін’юст перевіряв нотаріусів, які подарували півквартири нашого героя.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: Ми зробили перевірку, викликали сюда представника Міністерства юстиції, прийшли нотаріуси, які вчиняли цей правочин. Ну, а вірите тому, що були у нас нотаріуси. Звичайно, вони приходили до нас.

Ольга Руденко, журналіст: Цю зустріч нам не дозволили знімати. Жінка показує нам пояснювальні записки від нотаріусів. На питання – куди зник нотаріус, який завіряв документи, відповідає так.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: Фактично, зараз не працює Бофора. Зараз вона хвора, скажім так.

Ольга Руденко, журналіст: Два дні тому жінка казала, що нотаріус припустилася серйозних порушень при складанні договору. Але тепер чиновниця змінила думку.

Ніна Ященко, директор департаменту нотаріату Міністерства юстиції України: А вона порахувала так, поскільки це дві різні кімнати, дали довідку на вітчуження, значить, площа цих двох кімнат не мінялася. А переобладнання, мабуть, було десь щось. Ну, і, от, в даному випадку чи то по вині нотаріуса, чи то по вині сторін – це може встановити лише суд. Трапилось те, що трапилось.

Ольга Руденко, журналіст: За законом важелі впливу на діяльність нотаріусів у Мін’юсту дуже мало. у Міністерстві перевіряють лише те, що записав сам нотаріус у реєстраційній книзі. Достовірність цих записів сумніву не піддають. От і виходить, що за рік відібрали ліцензію всього в одного нотаріуса з сотні.

Артем Шевченко, ведучий: Вулична їжа – отрута сповільненої дії. Більшості кіосків, які торгують шаурмою, офіційно на паперах не існує. Відтак і санепідемстанція перед ними безпорадна. Тому і не перевіряє, як і яке м’ясо смажать у вуличних фаст-фудах на бутерброди. Між тим їхні покупці потрапляють на лікарняні ліжка. Олена Солодовнікова на власні очі бачила, з чого роблять вуличний фаст-фуд.

Обережно! Шаурма!

Продавець шаурми: Кто Вам разрешил? Закрыто.

Олена Солодовнікова, журналіст: Покажите, где хранится это мясо, покажите нам. Что Вы, почему Вы от нас сейчас закрываете киоск? Взагалі ось зараз дуже міцно тримають там по той бік. У цьому кіоску Олександр скуштував шаурму, і чотири дні пролежав під крапельницею. Після отруєння він замовляє в кафе дієтичні салати.

Олександр Верховинець, отруївся шаурмою: Это была не самая страшная бацилла, вот, которая забралась. Там сальмонолез и гораздо более опасные вещи. Вполне возможно подхватить из той же самой шаурмы.

Олена Солодовнікова, журналіст: Сусіди по палаті теж їли вуличну їжу.

Олександр Верховинець, отруївся шаурмою: Очень много там было таких, общепитовских персонажей, которые лежали по палатам, вот, примерно с одинаковыми симптомами. Так что я понял, что тема эта очень распространенная.

Олена Солодовнікова, журналіст: Ми прийшли до кіоску, де отруївся чоловік, зйомкам перешкоджає охорона ринку. Продавці захищають колегу.

Продавщиця на ринку: А что, грязно разве? Это не бруд.

Покупець: Да дело же не в чистоте, а состоянии продукта.

Продавщиця на ринку: Нет. У него всегда чисто. Нет-нет. За этого мальчика я даю гарантию.

Олена Солодовнікова, журналіст: Кухар-продавець телефонує шефу і зачиняє кіоск.

Продавець шаурми: Конец фильма, все.

Олена Солодовнікова, журналіст: Від агентів пливу він тікає. Хозяйка подъедет Ваша? Куда убегаете?

Продавець шаурми: Куда надо.

Олена Солодовнікова, журналіст: За півгодини з’являються господарі кіоску. Вони запрошують нас до цеху, де готують м’ясо для шаурми. Околиця Києва, цех із курятиною. Заходимо без халатів та бахил, спочатку господиня виробництва вбачається за продавця, який утік.

Наталія Бушко, бухгалтер підприємства, що виготовляє шаурму: Он в туалет очень сильно хотел. Извините, что я так Вам нескромно об этом говорю.

Олена Солодовнікова, журналіст: Потім показує процес. Цим м’ясом забезпечують 8 точок з шаурмою. Курятину привозять з птахофабрики. Ці 300 кілограм обробляють за день.

Саід: Нету, пахнет, нормальное это мясо. Пахнет, любое мясо есть запах, свои запахи. Я не скажу, это мясо без запаха не может быть.

Олена Солодовнікова, журналіст: Готовий напівфабрикат зберігають у морозильнику. Бізнесмени скаржаться, їхній бізнес неприбутковий.

Наталія Бушко, бухгалтер підприємства, що виготовляє шаурму: Хочешь официально, надо все много платить, понимаете. Но государству, за анализы, за документы, за все.

Олена Солодовнікова, журналіст: Власник кіоску переконує нас у тому, що робить шаурму зі свіжого м’яса. Але чому тоді отруївся наш герой? Агенти впливу вирішили з’ясувати, чи виключно зі свіжого м’яса робиться шаурма у вуличних кіосках. Для цього проводимо експеримент. Це несвіжа курка. Щоб знищити запах неприємний, вимочуємо м’ясо в оцті. Продавцям шаурми пропонуємо за дешево несвіже м’ясо. Перша спроба поблизу станції метро.

Зйомка прихованою камерою: «По десять? А нормальное, свежее?». – «Немного, ну, чуть-чуть порченная, чуть-чуть с запахом». – «Я даже браться не буду, не хочу людей потравить просто».

Олена Солодовнікова, журналіст: Хоча більше дбає не про клієнтів, а за себе.

Зйомка прихованою камерою: «Можно договориться, но я только две недели работаю, не хочется наглеть. Можно иногда даже и с душком, но чтобы чуть-чуть было».

Олена Солодовнікова, журналіст: Підробити документи на несвіже м’ясо не проблема.

Зйомка прихованою камерою: «Сертификат сделать – это не вопрос. Попросил – мне привезли его».

Олена Солодовнікова, журналіст: Чоловік радить збути тухле м’ясо на інші точки.

Зйомка прихованою камерою: «В Гидрапарке, там без проблем». – «Да?». – «Упало, да, поднял, помыл там в воде, там неделя уже той воде, ого».

Олена Солодовнікова, журналіст: Гідропарк – популярне місце відпочинку киян.

Зйомка прихованою камерою: «Хотя бы раньше почистить, замариновать, уксус, соль, тогда бы оно не пропало». «Ну, понятно, уксусом уже нашпиговано, как наркоман, короче».

Олена Солодовнікова, журналіст: Цей продавець пояснив, чому у нас не беруть тухлу курятину.

Зйомка прихованою камерою: «Никто не берет, потому что Вас боятся, думают, что Вы все подосланные. Нереально такая девушка, чтобы носилась с вот этой сумкой, короче, и продавала. Если бы был мужик какой-то, там, зачуханный, короче, то у него бы взяли, понимаешь».

Олена Солодовнікова, журналіст: Власник кіоску, де отруївся шаурмою наш герой, погодився зустрітися з чоловіком.

Саід: Вот человек кушает. Вы отравились здесь?

Покупець: Три года у вас беру.

Саід: Да, три года, вот здесь кушает. Скажи, отравили один хоть раз?

Покупець: Ни разу.

Саід: Не обманет, понимаешь. В больницу сразу позвонит в санэпидстанцию, санэпидстанция придет это проверять. Вот я тоже беру (кушает).

Олена Солодовнікова, журналіст: Для переконливості пригощає шаурмою сина, нашу знімальну групу та постраждалого.

Олександр Верховинець, отруївся шаурмою: Я боюсь. Я, мне страшно.

Олена Солодовнікова, журналіст: Цією самою шаурмою ми хочемо пригостити цю жінку, вона контролює якість фаст-фуду в усіх київських кіосках.

Алла Василенко, завідуюча відділенням харчування київської міської санітарно-епідемологічної станції: Я почему должна пробовать? Девушка, а почему я должна ее пробовать? Ну, вот, Вы ее несли час, да.

Олена Солодовнікова, журналіст: Где-то минут сорок.

Алла Василенко, завідуюча відділенням харчування київської міської санітарно-епідемологічної станції: Я не буду есть. Сорок минут – это уже может быть размножение организмов при такой температуре.

Олена Солодовнікова, журналіст: Легально шаурмою в Києві торгують одиниці.

Алла Василенко, завідуюча відділенням харчування київської міської санітарно-епідемологічної станції: Мы очень мало разрешили в районах торговать шаурмой.

Олена Солодовнікова, журналіст: А сколько разрешили?

Алла Василенко, завідуюча відділенням харчування київської міської санітарно-епідемологічної станції: Ну, где-то по городу, я не знаю, точек где-то 18, 19, вот так. Может, двадцать.

Олена Солодовнікова, журналіст: Максимальний штраф за продаж неякісної їжі – 450 гривень. Але його можна стягнути з зареєстрованих підприємців. Щодо стихійних точок, де готують шаурму, тут санстанція безпорадна.

Алла Василенко, завідуюча відділенням харчування київської міської санітарно-епідемологічної станції: Как же мы их закроем? Мы не знаем ни хозяина, никого. Ну, вот, бабка стоит, на земле продает. Также он стоит с шаурмой. Они все убегают, и попробуйте их поймать, где-то что-то. Вы можете их найти, хозяина или что?

Олена Солодовнікова, журналіст: Втретє до кіоску, де отруївся наш герой, ми приїхали з інспекторами санстанції. Вони беруть м’ясо на аналіз, дивляться санітарну книжку продавця. Просять показати дозвіл на роботу.

Ольга Бойко, лікар відділення гігієни харчування санітарно-епідемологічної станції Оболонського району м. Києва: Но это же не разрешение санэпидстанции. Да, у него, у этого предпринимателя есть возможность, при наличии условий, выпускать эту продукцию, но только не в этих условиях.

Олена Солодовнікова, журналіст: Дозволу санстанції на торгівлю немає.

Саід: Нет, все.

Олена Солодовнікова, журналіст: Нету разрешения?

Саід: Да, нету. Все. У тебя есть проблемы? Все, иди дальше.

Олена Солодовнікова, журналіст: Інспектори складають акт про закриття кіоску. Господар підписує.

Саід: Иди, я не хочу тебя видеть. Понимаешь? Все? Давай.

Олена Солодовнікова, журналіст: Після того, як приїхали агенти впливу, від шаурми залишилась тільки реклама.

Артем Шевченко, ведучий: Сьогодні від агентів впливу це всі історії. Пропонуйте свої, і найцікавіші та найрезонансніші з них побачите на каналі «Інтер». Знайдемо вихід разом.

 

Стенограма підготовлена компанією Sourcer.