Визнаю: в мене не було наміру встрявати у дискусію з приводу проекту «Великі українці». Зрештою, ця стаття не стосується проекту, вона скоріше доповнює зміст статті Сергія Грабовського «Улюблений експерт наших телепроектів: Табачник forever», у якій автор викладає свій погляд стосовно окремих сторінок історії воєнного Києва. Я також спробую торкнутися цієї теми, але у світлі документів, які довший час залишалися невідомими українцям, що жили в Україні, але без яких неможливо відтворити один із найдраматичніших періодів історії нашого міста. Також не маю наміру полемізувати із Дмитром Табачником, який, на мій погляд, свідомо зайняв позицію апологета радянської історіографії, а тому будь-які апеляції до нього – це марнування часу.

Під час війни Київ був одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації українських націоналістів. До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 року, коли тут ще перебували частини Червоної армії. Згодом до столиці прибуло більше сотні українських націоналістів.

 

Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими. Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженні роботи його комунальних служб, забезпеченні мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти. Вже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено Міську управу, яку спочатку очолив професор Оглоблін, а згодом інженер Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов’язок відродити зруйнований більшовиками Київ.

 

У жовтні почалися відновлювальні роботи. Так про це згадує очевидець Федір Гайовий: «Праця тут кипить жваво, всі горнуться і працюють. Київ – місто дуже чудове, однак більшовики лишили на ньому свою печатку. Це – знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й необновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя. Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми або на клуби... Тепер всі церкви очищуються від більшовицького барахла й в скорому часі будуть повернені українському народові. Вже в Андріївському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу» (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні: Збірник статей, спогадів і документів / Зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига. – К.: Дніпро, 1994. – С.191).

 

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і загальноосвітніх гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті. При цьому слід підкреслити, що всі школи та вищі навчальні заклади забезпечувалися кваліфікованими українськими кадрами. Ось як про це писалося на шпальтах газети «Українське слово», яка виходила на той час у Києві: «Всього в Києві є 67 загальних шкіл-семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації. Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані. При кожній загальній школі відремонтовано кухню і їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами. Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці в справі національного виховання молоді». (Українське слово. – 1941. – 5 листопада.).

 

У кооперативних формах відроджувалося приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема, було засновано Всеукраїнську кооперативну спілку та профспілку. На культурній ниві, окрім Спілки письменників, діяли Спілка образотворчих мистців, Спілка музик, Спілка лікарів і медичних працівників, Спілка інженерів тощо. Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української Автокефальної Православної Церкви. Досить плідною була робота Українського Червоного хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції. Значна увага приділялася молоді. Зокрема, було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства «Січ», яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді. ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб імені гетьмана Полуботка.

 

Окремо слід зупинитися на культурному і духовному відродженні столиці, яке безпосередньо пов’язане з діяльністю визначної української поетеси, чільного діяча ОУН Олени Теліги. Олена Теліга прибула до Києва у складі перших похідних груп ОУН й одразу ж активно включилася в організаційну роботу з налагодження повноцінного культурного і духовного життя столиці. Насамперед вона відшукала у місті відомих київських письменників та організувала Спілку українських письменників, її авторитет у середовищі української інтелігенції був настільки вагомим, що Олену Телігу одностайно обрали головою Спілки. Секретарем став поет-закарпатець, член ОУН Іван Ірлявський. Усім членам Спілки були видані друковані посвідчення.

 

Олені Телізі доводилося не лише організовувати культурне і літературне життя, а й дбати про соціальний захист письменників, які не тільки не мали умов для творчої праці, а й голодували, часто хворіли. Вона організувала при Спілці їдальню для допомоги найменш соціально захищеним письменникам і поетам. Неодноразово Олена Теліга зверталася до Українського Червоного хреста із проханням допомогти тому чи іншому письменникові. Щоб реалізувати свої завдання у сфері відродження української духовності, вона засновує й редагує літературний тижневик «Літаври». Часопис об’єднав довкола себе талановиту молодь. На його сторінках друкувалися заборонені радянською владою письменники і поети. Так, до грудневого числа «Літаврів» Олена Теліга підготувала матеріали про розстріляних у грудні 1934 року українських письменників: Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія та Олексу Близька. З «Літаврами» співпрацювали такі відомі митці, як Улас Самчук, Євген Маланюк, Олег Ольжич. Очевидці згадують про Олену Телігу не лише як про талановиту поетку й публіцистку, а й вимогливу редакторку. Вона не дозволяла вміщувати на сторінках тижневика жодні панегірики на честь нової окупаційної влади, дбала про естетичний та художній рівень творів, що з’являлися у виданні.

 

Важливу роль у духовному житті столиці відіграло видання газети «Українське слово», яку редагував член ОУН, поет Іван Рогач. Газета, що виходила 50-тисячним накладом і поширювалася далеко за межами Києва, несла правду про мету і завдання українських націоналістів, інформувала людей про останні політичні події, була речником української нації, яка боролася за свою державу.

 

Активним також було політичне життя столиці. У цьому велика заслуга Олега Ольжича, який одним із перших прибув у столицю й фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювали в Києві ОУН та українські національні сили. Саме Ольжич виступив із ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України.

 

Українська Національна Рада постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив УНРаду професор Микола Величківський. За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну Раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції. УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. Це не була однопартійна формація. До її складу увійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів. Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора Величківського, увійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член проводу ОУН Осип Бойдуник.

 

Окреме місце в українському житті Києва посідає діяльність Буковинського Куреня, який прибув до столиці восени 1941 року й затримався аж до осені 1942 року. Історія Буковинського Куреня, його становлення та боротьба також мають пряме відношення до діяльності Організації українських націоналістів.

 

Перед війною Буковина довший час перебувала під владою Румунії. У 1940 році внаслідок домовленостей між СРСР та Німеччиною буковинську землю окупувала більшовицька Росія. Це особливий період в історії Буковини, позначений жорстокими репресіями з боку радянської влади. Саме тоді Буковину перейменовано у Чернівецьку область у складі УРСР. Спротив новому окупантові чинила лише ОУН, яка посилила свою організаційну діяльність напередодні радянсько-німецької війни.

 

Після початку війни відділи ОУН перейшли до відкритих сутичок із відступаючими силами Червоної армії та чинили активний спротив румунській окупаційній армії, яка, як союзник Німеччини, вдерлася в Україну. Унаслідок таких дій у багатьох містах і селах встановлювалася українська влада. Однак на допомогу румунам прийшли німці, що змусило провід ОУН віддати наказ про реорганізацію бойових відділів ОУН. Зокрема, було сформовано три бойові групи: чернівецьку під проводом сотника Петра Войновського, підкарпатську під керівництвом Дарійчука (псевдо Сокіл) та у містах Вижниці й Кіцмані. Згодом усі групи об’єдналися у Буковинський Курінь, який очолив Петро Войновський. До складу Куреня входило близько трьох тисяч осіб переважно молодого віку, які вирішили боротися за визволення України, а свою діяльність вважали початком творення майбутньої української армії.

 

За наказом проводу ОУН Буковинський Курінь вирушив до Києва. Шлях пролягав через Бар, Вінницю, Бердичів, Житомир і Білу Церкву. У кожному місті, де буковинці залишалися на нічліг чи відпочинок, вони залишали своїх людей, які мали завдання організовувати осередки українського життя. До столиці Курінь прибув восени 1941 року. Насамперед керівництво Куреня в особі Войновського, двох старшин та двох підстарший з’явилося до УНРади. Сотник Войновський від імені Буковинського Куреня привітав голову УНРади Величковського і присягнув на вірність Українській Національній Раді як єдиноправному репрезентантові українського народу.

 

Ось як про це згадує сам командир Буковинського Куреня сотник Петро Войновський: «Про відбуття акту присяги мене попереджено О. Ольжичем та інженером О. Бойдуииком у моїй хаті, де вони перебували. Присяга в Академії наук, де містилося все керівництво Української Національної Ради. А відбувся акт присяги так: на площадці останнього поверху стояли всі члени Конститутанти України на чолі з вибраним головою проф. Миколою Величківським... Почесна сотня на чолі зі мною вмаршовує сходами вгору. На наказ сотенного: “Почесна сотня, струнко, почесть дай!” піднесено прапор Буковинського Куреня, і я від цілого Куреня склав присягу: “Присягаю в нашім святім Києві – нашій столиці в мойому імені і в імені вояків Буковинського Куреня Богові і українському народові та Українській Національній Раді вірно служити і життя віддати за українську справу. Так мені, Боже, допоможи!» (Городиський 3. Українська Національна Рада. – К.: Вид. дім «КМ Асасіетіа», 1993. – С.35).

 

У лютому 1942 року до Куреня приєдналося ще триста галичан та майже дві тисячі наддніпрянців. Очевидно, що буковинці не сиділи склавши руки, а одразу ж взялися до активного національно-державного життя. Частина з них виїхали у суміжні з Києвом області України, оскільки отримали доручення вербувати добровольців у майбутню українську армію. Окремі члени Куреня створили загони української поліції, яка дбала про порядок у Києві. Інші плідно працювали у Міській управі.

 

Яскравий спалах національного життя в українській столиці не міг бути непоміченим німцями. Чим далі вони просувалися на схід, тим жорстокішим ставав їхній режим на окупованих землях. Дуже скоро виявилося, що реальний спротив німецькій владі у Києві становлять лише українські націоналісти, які крок за кроком опановують тут ситуацію. Розпочалися масові арешти і розстріли. Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою. У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети «Українське слово» – Івана Рогача, Петра Олійника, Ореста Оршана-Чемеринського, Івана Кошика, Якова Шумелду. Перестало виходити «Українське слово». Натомість з наказу німців з’явилося так зване «Нове українське слово» з виразною пронімецькою спрямованістю. В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН у Києві вирішує відправити зі столиці «засвічених» членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ. «Я вдруге з Києва не виїду», – категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.

 

На початку лютого 1942 року прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Костя Гупала. Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романов та Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917–1919 років Тодот Черидниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом із дружиною та дітьми. Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лук’янівської в’язниці кров’ю написав: «Спливаю кров’ю – але не зраджу тайни друзів».

 

Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва, вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу – членів ОУН. Тут загинули міський голова Києва Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський із дружиною, Руль, Чверда, інженер Романов, професор Лазорко. Жертвами німецького терору стали близько півтисячі членів Буковинського Куреня. Не жаліли нацисти українських священиків і монахинь. У Яру знищено архімандрита Вишнякова та протоієрея Павла. Як стверджує Сергій Кармаш, за підрахунками, які базуються на аналізі найновіших досліджень і джерел архівів, за роки німецької окупації у Бабиному Яру загинуло 100 тис. осіб, більшість із яких українці, росіяни, представники інших національностей, а також близько 40 тис. євреїв.

 

Ось така правда про український Київ під час війни. І цю правду не вдасться приховати нікому.