За одним тарганом хто з нас не уженеться? За двома, трьома та більше ганятися вже проблематично. Отже, якщо немає бажання ділити квартиру з огидною навалою, краще шукати серйозніших засобів. Точно виявити джерело брудної дезінформації, яка розбіглася світовими ЗМІ місяць тому щодо ляльки Гітлера, яку нібито виробляють в Україні й масово продають дітям, навряд чи ми зможемо. Причина до банального проста – ніхто не захоче визнати, що клюнув на таку смердючу принаду заради вельми сумнівної сенсації.

 

Протягом місяця ми наполегливо радили ЗМІ розібратися якнайшвидше у своїх джерелах інформації. Сподіваємось, що показали деяким західним ЗМІ, зокрема Бі-бі-сі, «Німецькій хвилі» та газетам «Дейли мейл» і «Дейли телеграф»: даремно вони проігнорували елементарні засади журналістської етики, бо їхня репутація постраждала через прикру неповагу до свого професіонального обов’язку.

 

Нині вже можемо не доводити повну необґрунтованість «інформації» про ляльку Гітлера. Про те, що переконатися в цьому можна було без жодних проблем, прочитавши першоджерело в газеті «Дзеркало тижня», нам довелося пояснити багатьом ЗМІ. Три зі згаданих – Бі-бі-сі, «Дейли мейл» (Daily Mail) та «Дейли телеграф» (Daily Telegraph) – або одразу прибрали свої матеріали (Бі-бі-сі), або після того, як почули слова «регуляторний орган». «Німецька хвиля» (Deutsche Welle) довше впиралося, зате, знявши статтю, майже одразу публічно вибачилося й поставило інтерв’ю з головним редактором журналу «Детектор медіа» Євгеном Мінком щодо розкрутки фальшивої сенсації. Ми, звичайно, повідомили інші ЗМІ про такий мудрий крок, і згодом з’явилося вибачення й на сайті Бі-бі-сі (раніше нам прислали вибачення, яке з дозволу Бі-бі-сі, ми розміщували на наших сайтах).

 

Розмова з редактором Daily Mail, треба сказати, проходила в дещо іншому ключі, але спростування та вибачення з’явилися на сайті газети 23 травня. Після нетривалого прояву готовності з нами розмовляти, редакція Daily Telegraph знову ігнорує наші листи із закликом публічно вибачитися. Втім, припускаємо, що тепер це лише питання часу.

 

Попри все бажання вірити в магічну силу наших слів, ідеться, звичайно, про прозаїчніші моменти. ЗМІ борються за своє місце під сонцем і, ясна річ, не можуть наганяти на аудиторію нудьгу. Тим не менш, вони не мають права вводити людей в оману і зобов’язані відповідати за ту правду чи образливу брехню, яку передають. Те, що вони передавали звідкись отриману інформацію, не знімає з них відповідальності. Йдеться не про моральну (точніше, не тільки моральну) відповідальність. Є ще закони та кодекси журналістської етики, і ЗМІ по редакційній голівці не погладять за обдурювання людей або порушення нашого права на правдиву інформацію.

 

Ми розмовляли з різними ЗМІ. Відчувалося, що для одних на першому місці стоїть репутація, для інших слова «регуляторний орган» діють як заклинання. В одному випадку ми вже готові були довести справу до кінця за допомогою англійського регуляторного органу (Press Complaints Commission). Лише після довгих вагань ми погодилися на спростування, яке буде виставлене на сайті ЗМІ не так довго, як сама замітка. Вирішили, що краще дістати та максимально поширити не повністю задовільне спростування, аніж чекати ще один місяць. Адже інформаційні таргани розмножуються аж ніяк не повільніше за своїх побратимів у реалі. А тепер можемо з повним правом висувати претензії до будь-яких ЗМІ, що відмовляються прибрати матеріали, передруковані з цього джерела.

 

Ми керувалися ще одним міркуванням. Протягом перших днів після опублікування брехні, у багатьох із нас руки опускались. Адже повсюди повторювався цей обурливий наклеп. Чергового удару завдано репутації країни, репутації кожного з нас. Але цього разу багато людей не бажали мовчки терпіти, і виявилося, що можна вплинути на ситуацію. Не будемо перерахувати всі ЗМІ, які вже прибрали матеріали, або самі написали замітки про перекручену сенсацію, – їх багато. Приголомшлива швидкість, із якою інформаційні таргани потрапили в різні частини світу, наштовхує на думки про якесь «джерело Х». Якщо у нього були якісь злі наміри, скромно сподіваємось, що план повністю провалився.

 

Чи могли тут якось зарадити державні органи? До цього питання маю двояке ставлення. Масштаб фальшивки і підозри щодо її джерела роблять майже повне мовчання держави незрозумілим. З іншого боку, важко уявити, якою могла бути адекватна реакція на офіційному рівні. Адже крім «Німецької хвилі» та меншою мірою Бі-бі-сі, йшлося про приватні ЗМІ, котрі мають регулюватися внутрішніми законами та кодексами, а не дипломатичними нотами.

 

Можливо, питання лежить у двох площинах. Найсильніше у цій історії вразила причетність західних ЗМІ до такої знайомої нам гри на стереотипах та до прийомів радянської пропаганди із наліплювання ярликів. Але за будь-якими спробами зашкодити іміджу та репутації країни держава, безумовно, має слідкувати.