Здається вчора, на українському телебаченні відбулися дві досить знакові телеінформаційні події. "Сто днів після Майдану", по УТ-1, була помічена переважною більшістю телеглядачів, другу – на перший погляд пересічний телерепортаж журналістки Алли Пасс із Івано-Франківська в вечірньому випуску ТСН на каналі "1+1", навряд чи хтось серйозно помітив.
"Сто днів після Майдану", по УТ-1M, була помічена переважною більшістю телеглядачів, другу – на перший погляд пересічний телерепортаж журналістки Алли Пасс із Івано-Франківська в вечірньому випуску ТСН на каналі "1+1", навряд чи хтось серйозно помітив.
І якщо перша з них, - документальний фільм НТКУ "Сто днів після Майдану", який демонструвався ввечері по УТ-1, безперечно була помічена переважною більшістю телеглядачів, то другу – на перший погляд пересічний телерепортаж журналістки Алли Пасс із Івано-Франківська в вечірньому випуску ТСН на каналі "1+1", навряд чи хтось серйозно помітив.
Про без сумніву цікавий фільм із щирими одкровеннями Президента (як вам: Терьохін – впертий як осел, але цікавий та талановитий!), скоріш за все, напишуть чимало. Але крім того, що минає 100 днів нової влади, ми наближаємося й до 60-х роковин із дня Перемоги. Ці дві події лише на перший погляд дуже незбагненним чином, але дуже взаємопов’язані.
Алла Пасс у своєму репортажі спромоглася, здається, чи не вперше на українському телебаченні останнього часу гранично конструктивно, разом з тим толерантно ще раз підкреслити жагучу проблему старших поколінь (а вона таки є, й не лише на Західній Україні): колишні вояки ОУН-УПА та колишні червоноармійці: як їм бути тепер, через 60 років? Хто вони один відносно іншого зараз? Чи рівні вони? Хто "головніший" ветеран?
У фільмі Віктор Ющенко також торкнувся цієї болючої теми. Позиція влади цілком зрозуміла – нехай люди того покоління самі визначаються, їх ніхто не буде силою штовхати у взаємні обійми чи до непримиренної ворожнечі довіку.
В репортажі тележурналістки було напрочуд вдало означено цілком новаторський підхід до проблеми івано-франківської облдержадміністрації. Там вирішили виготовити до свята почесні нагороди – символічні ордени, характерною ознакою яких є Примирення. Алла Пасс зуміла змістовно й зрозуміло подати думку самих ветеранів щодо цього примирення – це особиста справа кожного ветерана із обох боків.
В умовах нової влади, а відтак, можливостей нових підходів до проблеми, складаються досить виграшні позиції для медіа, тим більше, що у фільмі Президент прямо перед камерою демонстративно попрощався із помічником, який очікував на невідкладну (як вдалося) розмову з ним, бо "преса – це святе".
Що я маю на увазі? Оскільки влада тепер не збирається втручатися за допомогою звичного адміністративного варіанту до розв’язання цього історичного конфлікту, а самі його "фігуранти" дуже повільно йдуть назустріч один одному, то чому б за це не взятися телебаченню? Серія цікавих та, головне, об'єктивних телепубліцистичних розвідок, декілька пронизливих та загально просвітницьких, вдумливих телерепортажів про події минулого, про людей, які насправді виборювали власне бачення Батьківщини, гарне "ток-шоу" із ведучим, який (чи яка) стовідсотково заслуговує на повагу телеаудиторії, чому б не спробувати?
Не треба, звісно, принижувати роль та значення старих, іще радянських кінофільмів про війну, які йдуть цими передсвятковими днями всіма вітчизняними телеканалами (навіть подекуди - із перекладом українською) і до яких всі звикли. Таких самих, в тому числі й за художнім рівнем, присвячених воякам ОУН-УПА, просто немає.
То, можливо, телебачення змогло б поставити всіх цих людей, яких з кожним роком стає об’єктивно все менше, у більш менш рівні умови? Можливо тоді їм вдалося хоча б тепер, через десятки років, бодай трішки зрозуміти один одного?
