Народний депутат Дмитро Табачник в останні роки став справжнім культовим героєм телебачення України. Поважна постава, розмірений професорський голос, доконаність суджень, проникливий погляд з екрану, і, звісно, ледь помітна втома мудреця, готового й далі нести світло істини нерозумному народові. Це світло приливається з екрану на нас, грішних, у різних формах: і коли Дмитро Володимирович гнівно таврує агресію НАТО в Афганістані, і коли безпощадно викриває академіка Івана Дзюбу як «стукача КҐБ», і коли звинувачує українських націоналістів у зраді всього святого.

 

Одне слово, Табачник forever!

 

І мільйони людей (адже саме таку аудиторію надає телебачення) вірять слову професора-історика, який легко оперує цифрами, вільно наводить факти і цитати, елегантно заганяє опонентів у глухі кути, ставить, зрештою, заслужені ними оцінки діячам минувшини і сучасності. Як не повірити? Адже ніхто не може заперечити Табачникові! Він – найфаховіший експерт чи не з усіх питань, історичних, гострополітичних чи загальногуманітарних! І не випадково саме він подарував країні найвеличнішого українця, чия слава пережила тисячоліття – князя Ярослава Мудрого!

 

...Так, подарував. І саме того дня, коли в прямому ефірі відбувався фінал «Великих українців» – 16 травня – у газеті «2000» вийшла друком стаття професора Дмитра Табачника «Галицкий шлях от Великой Победы». Мабуть, через те, що навколо фіналу телешоу майже одразу виник гучний скандал, на статтю мало хто звернув увагу. А даремно. Адже вона якнайкраще засвідчує як науковий, так і моральний рівень завсідника телебачення України та улюбленця частини телеаудиторії. І його настанови у шоу «Великі українці».

 

Якщо коротко, то стаття про те, що українські націоналісти були й залишилися найманцями чужоземних держав та їхніх спецслужб – раніше нацистів, тепер американців. А головний удар спрямований на Київ: «Без завоевания его невозможно окончательно завоевать Украину, сделать ее протекторатом нового заокеанского Рейха» задля реалізації «глобального плана уничтожения Украины». Нацизм наступає, чинна націоналістична влада служить Бушу, як колись її предтечі служили Гітлеру, - наголошує тіньовий міністр освіти і науки, доктор історичних наук Табачник.

 

Що ж, оціночні судження, власні переконання, навіть екзотичні – речі, право на які гарантує Конституція. Але вона не скасовує й іншого права: оцінити ці судження під оглядом відповідності фактам та законам логіки. Отож – увага! – запитання перше. Якщо націоналізм ставить власну націю на перше місце у системі політичних пріоритетів, як може бути націоналіст (будь-чий, не тільки український) чиїмось прислужником? Елементарна логіка підказує, що такого бути не може за визначенням. Або націоналізм, або прислужництво. Це у сталінській пропаганді був термін «українсько-німецькі націоналісти» – такої ж наукової ваги та правдивості, як і «мічурінська агробіологія»...

 

Але підемо далі.

 

Теза щодо «прислужництва» потрібна Дмитрові Табачникові, щоб описати страшні злочини українських націоналістів під час Другої світової війни. Кров стигне у жилах від цих описань. Утім, судіть самі.

 

 

Начавшееся спустя несколько дней уничтожение еврейского населения проводилось одетыми в униформу СС буковинцами, которым был в помощь придан сформированный из таких же 'идейно надежных' кадров Киевский курень под началом Петра Захвалынского, ставшего вскоре комендантом киевской полиции. Показательно, что участие в экзекуции над мирным населением было добровольным, от участия в ней отказался даже командир одной из прибывших в Киев немецких эйнзатц-групп».

 

Точно, конкретно, переконливо, з датами і прізвищами.

 

Правда, все це для тих, хто анічогісінько не знає про реальну історію ХХ століття. У тих же, хто з цією історію обізнаний, патетика Дмитра Табачника викликає нестримне бажання щось зробити з її автором. Наприклад, урочисто присвоїти йому звання проФФФесора (через три Ф, не менше, бо такої брехні не дозволяли собі навіть сталінські пропагандисти.

 

По-перше, РСХА (партійно-державна структура, яка об‘єднувала нацистські спецслужби) була створена в 1939 році, тому фон Рейхенау аж ніяк не міг домогтися включення осередку ОУН в гестапо 1934 року. По-друге, хто такий був генерал Вермахту фон Рейхенау для РСХА, яке контролювалося СС, враховуючи конкуренцію між цими відомствами? По-третє, гестапо займалося контррозвідкою та боротьбою з політичними противниками всередині Третього Рейху, то що, українські націоналісти були потрібні для того, щоб таємно стежити в Берліні за вічно чимось незадоволеними арійськими аристократами? По-четверте, і це головне, згідно з нацистськими законами, неарійців на службу в державну установу (та ще й таку!) взяти просто не могли, навіть би якби про це просив сам фон Рейхенау і навіть якби члени ОУН мріяли служити в гестапо.

 

Така сама нісенітниця і наступні твердження Дмитра Табачника. Першими у Бабиному Ярі були розстріляні не «офіцери і поліпрацівники», а два невеликі циганські табори, - при вступі німецьких військ до Києва, і здійснили це солдати Вермахту. «Одягненими в уніформу СС» українські націоналісти бути не могли з дуже простої причини: того, хто їх так удягнув, розстріляли б упродовж кількох годин, навіть якби це був генерал. Бо ж належати до СС і носити відповідні однострої могли не просто істинні арійці, а ті, хто документально довів чистоту своєї крові, починаючи з XVIII століття (так було 1941 року, потім «стандарти крові» дещо змінилися). Та і що це таке – «уніформа СС»? На окупованих територіях та у фронтових умовах вона дуже мало відрізнялася від форми Вермахту.

 

А на додачу до всього Буковинський курінь до Києва потрапив десь у кінці жовтня 1941 року...

 

Сказане не означає, що серед українців – і серед українських націоналістів – не було мерзотників, які брали участь в акціях проти євреїв. Були. Але у Бабиному Ярі розстрілювали євреїв нацисти, що засвідчено німецькими ж документами. Холуїв-українців при цьому господарі ж допустили тільки до «допоміжних» робіт. Ось розповідь очевидця, службовця СС шофера Хефера. За наказом свого начальника він поїхав до Бабиного Яру, щоб відвезти на склад речі розстріляних євреїв. Опублікований цей текст в числі інших спогадів 1988 року у Франкфурті-на-Майні.

 

 

Усе це відбувалося дуже швидко: якщо хтось затримувався, українці підганяли його стусанами й ударами. Я думаю, що не минало й хвилини від моменту, коли людина знімала пальто, до того, як вона вже стояла геть голою. Не розрізняли чоловіків, жінок і дітей... Роздягнених євреїв спрямовували до яру приблизно 150 метрів завдовжки, 30 метрів завширшки й аж 15 метрів завглибшки. До цього яру вело два чи три проходи, якими спускалися євреї. Коли ж вони підходили до краю яру, німецькі поліцейські хапали їх і вкладали на трупи вже розстріляних євреїв, які були там. Це відбувалося дуже швидко. Трупи лежали акуратними рядами. Тільки-но єврей лягав, підходив німецький поліцейський з автоматом і стріляв лежачому в потилицю. Євреї, які спускалися до яру, були настільки перелякані цією страшною картиною, що ставали повністю безпорадними... З місця, де роздягалися, яру не було видно, оскільки він лежав приблизно за 150 метрів... Крім того, віяв сильний вітер і було дуже холодно. Пострілів у яру не було чутно... З міста прибували всі нові маси людей, і вони, очевидно, ні про що не здогадувалися, вважаючи, що їх просто переселяють...».

 

Зауважмо: автор цього моторошного описання не мав ніяких підстав вигороджувати українських націоналістів. Навпаки, він мусив би прагнути применшити німецьку роль у цьому страхітті. Проте, як бачимо, нічого спільного з інвективами Дмитра Табачника у нього немає. І бути не може, тому що Хефер описував те, що бачив, а Табачник – те, як мало б бути, якби світова історія розвивалася за його проФФФесорськими приписами.

 

Але рушимо далі, щоб насолодитися незрівнянною ерудицією автора статті «Галицкий шлях от Великой Победы»:

 

«И позднее, когда Бабий Яр все годы оккупации оставался основным местом казней, расстрелы в нем производили шуцманы-националисты. За образцовую работу Буковинский и Киевский курени были преобразованы в 115-й и 118-й шуцманшафтбатальоны СС, которые и осуществляли казни. 118-й шуцманшафтбатальон особенно прославился впоследствии, когда спалил вместе со всеми жителями белорусскую Хатынь, ставшую трагическим символом нацистских преступлений во Второй мировой».

 

Навіть у радянські часи німецьку поліцію на окупованих територіях не зараховували до СС – навіть у штатних пропагандистів КҐБ лишалася частка сумління. Тепер же повна свобода слова, і, слід сказати, Дмитро Табачник уміло нею користується. Скажімо, 1986 року у Мінську був проведений суд над Григорієм Васюрою – начальником штабу 118-го поліційного батальйону, який справді знищив білоруське село Хатинь. Суддею на тому процесі був Віктор Глазков. Уже значно пізніше, коли радянський тоталітаризм наказав довго жити, журналісти запитували його, чи правда, що Хатинь знищили українські націоналісти. І він категорично заперечував: «Это неверно!.. Хатынь сожгли каратели 118-го полицейского батальона. Да, большинство полицаев были уроженцами Украины, и само подразделение сформировано в Киеве. Но это были не националисты, а обыкновенные предатели».

 

Ось так. Чітко і справді компетентно. Ясна річ, все це не виключає того, що українці-поліцаї брали участь у розстрілах в Бабиному Ярі – вже пізніше, по тому, як відбулося знищення київських євреїв. І розстрілювали ці поліцаї передусім таких самих українців, які були основною масою жертв Бабиного Яру після 29-30 вересня 1941 року...

 

Та про це Дмитро Табачник не пише. Натомість він стверджує: «Никаких противоречий с гитлеровцами у националистов никогда не было, просто советской разведке удалось провести удачную оперативную комбинацию». Мовляв, хвацькі хлопці з НКВД на початку 1942 року підкинули відповідні документи до гестапо – і к Києві був заарештований та розстріляний ряд націоналістів. Круто звучить, чи не так? От тільки гестапо ніколи не діяло на окупованих територіях, крім приєднаних до Рейху. Відділ IV D (окуповані території) займався Чехією (протекторат Богемія та Моравія), Польщею (генерал-губернаторство), Францією, Люксембургом, Бельгією, Голландією, Норвегією та Данією плюс іноземцями з ворожих держав на території Рейху. Це перше. А друге – за півроку ДО описуваних Табачником подій з‘явився один дуже цікавий документ.

 

"Айнзацкоманда с/5/ц/5/ О.И., 25 листопада 1941

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СС-оберштурмбанфюрер".

 

Документ цей цікавий не констатацією реальних стосунків між ОУН і нацистами (таких документів чимало), а тим що він разом із жмутом інших документів про нацистські злочини на території України був поданий до Нюрнберзького трибуналу... Радянським Союзом й опублікований в офіційних документах цього процесу (том ХХХІХ, doc. 014-USSR).

 

Але про цей документ Дмитро Табачник мовчить. Не знає? Не віриться...

 

Одне слово, проФФФесор. Високоморальний і високофаховий.

 

Й улюблений експерт нашого телебачення, який вже подарував нам «великого українця» №1 і ще подарує багато-багато іншого.