Я сприйняла статтю Максима Равреби «Великого украинца назовут Савик» як дуже контраверсійну і хотіла б йому заперечити. По-перше, твердження автора, що спочатку треба піднімати економіку, а потім, мовляв, додасться все інше, мені здається добре збереженим стереотипом із «совка» – коли казали, що спочатку треба дати людям ковбасу, а тоді все інше. Я переконана, що не буде розвиненої економіки в тому суспільстві, яке не має ані духовних підвалин, ані історії, ані ідеї, яка формує народ. Народ же визначається не кількістю з’їденого м’яса!

 

Я би сформулювала думку навпаки: той, хто володіє минулим, той володіє майбутнім. Власне кажучи, я повторила її за Оруелом. Зміст цього твердження добре розуміють ті, хто по-справжньому укріплює свою державу. Недаремно зараз Росія кидає всі свої зусилля на формування й посилення російської ідеї, усвідомлюючи, що в цій справі надважлива роль ЗМІ. Там добре розуміють, що завдання відродити свою імперію може бути виконане, лише коли російська ідею охопить усі сфери буття народу – і не тільки, між іншим, російського. Ця ідея – в кожному слові, в кожному кадрі, в кожному банальному шоу.

 

Біда наша в тому, що українську ідею кожен ладен трактувати по-своєму, та ще й найдієвіший аргумент у кожній дискусії – старий, перевірений «совком» ярлик націоналізму, що його наліплюють на кожного, хто заводить розмову про необхідність знати й шанувати свою історію, свою мову, поважати свої цінності, традиції, схиляти голову перед пам’яттю своїх героїв і сумувати за своїми безневинно погубленими тоталітаризмом жертвами.

 

Максимові Равребі у цьому зв’язку я би зробила зауваження: навіть у полемічному запалі свої суб’єктивні думки треба підкріплювати точними аргументами, що ґрунтуються на перевірених фактах. Бо інакше матимемо проблему з дотриманням прав споживачів інформації на повну інформацію.

 

Наприклад, читаємо в статті абзац про те, що «политкомиссия Парламентской Ассамблеи Совета Европы отказалась признать, что от голода 1930-х годов пострадал исключительно украинский народ. Что ставит крест на затее Президента Ющенко добиться признания Голодомора геноцидом украинского народа. Очередная затея, не имеющая никакого отношения к политике и экономике, под угрозой краха». Я би взагалі як українська громадянка не допускала би такого тону, говорячи про страшну трагедію України, що має надзвичайно тяжкі наслідки для багатьох поколінь, які народилися опісля. Називати це «очередной затеей» – цинізм. Я хочу сподіватися, що, недолюблюючи Президента, автор просто погано подумав над сказаним.

 

І взагалі, щоб зрозуміти, чому не можна допускати такого сарказму щодо цієї теми, треба піти й постояти над одним із безлічі горбків, під яким зарито присипані вапном кістки замучених голодом померлих українських селян – мільйонів наших рідних. Постояти й подумати собі – яке це має відношення до політики української держави і до життя кожного з нас.

 

Якщо заперечити не лише по моралі, а й по фактах, то скажу наступне. Пишучи про те, що насправді відбулося в ПАРЄ, треба добре знати специфіку роботи Асамблеї. А відбулося наступне – було звичайне засідання Політичного комітету (я , між іншим, є його членом). Політичний комітет неповноважний визнавати чи не визнавати проблему Голодомору в Україні, а тим більше ставити на ній хрест. Комітет розглядав питання майбутньої доповіді по цій темі. Роз’ясню, повертаючись до історії питання: на зимовій сесії українська делегація Верховної Ради в ПАРЄ зібрала понад 50 підписів делегатів національних делегацій Європи під пропозицією резолюції про засудження голодомору 30-х років в Україні. Хоч як назва пропонованої резолюції була сформульована ліберально і не гостро (там не міститься слово «геноцид» і йдеться про засудження злочину тоталітарного режиму без жодного визначення національності цього режиму), але навіть це викликало величезну тривогу російської делегації. Вона не витрачала даремно часу і лобіювала свою пропозицію на весняній частині сесії, в якій зробила все, щоби розмити проблему.

 

Так ось, на політичному комітеті йшлося про те, чи доцільно мати дві доповіді на цю тему, чи об’єднати їх в одну. Ухвалили – об’єднати, виділивши при тому в окремий розділ українську проблему. Звісно, Європа реагує на достатньо агресивну поведінку Росії, але ставити на нас хрести за російською вказівкою усе ж не бере на себе гріх.

 

І, між іншим, це й завдання для наших журналістів – наповнити Європу й світ розумінням того, який все ж таки злочин вчинив тоталітарний режим проти українського народу. Бо переконана: не навівши ладу в розумінні нашої історії, нам ніколи не бачити нормального, спільного майбутнього у нашій країні, розколотій і розсвареній, в тому числі й телевізійними проектами. Між іншим, я була дуже здивована реплікою Дмитра Табачника, що з’явилася вчора на «Детектор медіа». Здивована, як легко він у всьому зізнався.

 

Справді, наше суспільство надто серйозно поставилося до звичайного телепроекту – в інших країнах, де пройшов цей формат, ставлення до нього дійсно було простішим. Та що вже поробиш – наше суспільство заполітизоване вкрай. Зокрема, й завдяки тим політикам, що так активно взяли участь у проекті, який тепер називають «просто програмою».

 

«Просто програма» голосно пройшла на каналі, що позиціонує себе як лідер вітчизняного ефіру, для котрого цей проект є важливим в укріпленні свого лідерства (так було сказано його керівництвом). У «просто програмі» політик (підкреслюю це) взяв найактивнішу участь, а потім, як він сам зізнається, організував голосування на користь того історичного персонажа, адвокатом якого був особисто. Таким чином – політик вплинув на телепроект особисто, нав’язавши глядачам свою точку зору й видавши її за народну. Отже, народ платив свої гроші з невеликих зарплат і пенсій – за Сковороду, за Амосова, за Шевченка, наприклад, а політик Дмитро Володимирович мав тих грошей більше і – всіх надурив. Так само, як і колег по проекту, які всерйоз виступали адвокатами своїх історичних особистостей – читали глядачам вірші, знімали фільми, вивчали історію, щоб передати ці знання глядачам. А їм треба було витягти з кишені гаманці – й «організувати» голосування.

 

Між іншим, надурили й раду гарантів, на початку проекту з пошаною обрану для того, щоб глядачам гарантувати чистоту експерименту. Надурили й свободу слова – політик цілком спокійно взяв і вплинув на телеефір. І, між іншим, не приховав цього – повідомивши «ТК», що це його право. Тих, хто не вважає це його правом, назвав психічно неврівноваженими та ще й націоналістами. (Це також дуже нагадує радянські часи, коли того, хто думав не так, як їм наказували, направляли до психіатра).

 

Тимчасова слідча комісія, яка зараз створюється в парламенті, має дати оцінку саме цьому, а не відстоювати перемогу якогось іншого великого українця, як на це натякають. І ще це важливо тому, що телеефір – це не просто забавка. В наших політичних шоу, назвемо їх хоч «Свободою» хоч «Свободою слова», – формується суспільна думка. Формується тими, хто в одному випадку зве себе зразковими захисниками свободи, а коли треба – просто ведучими просто якоїсь програми, яку всі чомусь сприймають надто серйозно, бо дурні.