У мене є стійке бажання опинитися у психіатричній лікарні. Там серед нормальних людей я відпочину душею і мізками. Так, так, серед нормальних людей. Там в одній палаті лежить Ярослав Мудрий і Степан Бандера. Вони раз або двічі на рік безкоштовно отримують лікарняні піжами, їх безкоштовно годують і їм не треба боротися за виживання, агітувати виборців за свою особу, вони не мріють стати ані президентами, ані мерами, ані навіть рядовими депутатами. У їхній палаті я почувався би так само безтурботно, як у дитинстві.

 

Сьогодні здається, що наше суспільство сказилося вже давно. Але мені згадується, що років, мабуть, п’ятнадцять тому було знято ігровий фільм «Атентат», який розповідав про лідера українських націоналістів Степана Бандеру і замах на нього у Мюнхені. Десять років тому я зняв свій документальний фільм «Три любові Степана Бандери». Хочу наголосити, що я не галичанин, а корінний киянин, мої предки не були в УПА і не брали участі у визвольних змаганнях. А до цього матеріалу я звернувся, бо він настільки драматичний, трагічний, суперечливий, що там десятка Шекспірів буде мало, аби все це описати. Я й гадки не мав ставати в позу прокурора і виголошувати звинувачувальні промови на основі окремих, вирваних із контексту фактів. Просто я сприймав тодішню Україну і боротьбу українців як явище, народжене своїм часом. Не читав критику на «Атентат», але не сумніваюся, що ніхто, як і ніхто з моїх критиків, не звинувачував його в тому, що він розколює Україну. Мені здавалося, що суспільство вже заспокоїлося і сприймає Степана Бандеру як історичну постать України зі своїми плюсами і мінусами.

 

А потім у нас усіх тихо зсунулася стріха. Навіть щирий патріот України, лікар-психіатр і дисидент Семен Глузман не зміг би тут дати раду. Раптом з’явилася ідея трьох сортів України – згадаймо той стилізований під помаранчеву агітацію ролик часів минулих президентських виборів. Ще звідкись виповз на екрани явно карикатурний націоналіст Роман Козак. Він верз якусь ахінею на кшталт того, що він разом із Ющенком ледь не повиганяє всіх москалів із України. Таких націоналістів у реальному житті я ніколи не зустрічав. Хіба що це міг бути якийсь маргінальний дядько, котрий з-під поли торгує самогоном. Тож образ був явно сконструйований, але багато хто сприйняв його за чисту монету. Також із сина освенцімського в’язня Віктора Ющенка зробили фашиста. Між самим поняттям «Україна» і «фашизм» поставили знак рівності. І тут, як ніхто інший, знадобився Степан Бандера.

 

Радянська пропаганда так інтенсивно заводила в голови громадян СРСР його злодійський образ, що він не міг зникнути безслідно. Досить було лише невеличкого нового пропагандистського поштовху, як із великої кількості наших співвітчизників поперло совкове лайно. Від одного інтер-хлопчика (в розумінні інтернаціоналіста) я чув висловлювання, мовляв, «Тарас Шевченко писал на бандеровском языке». Те, що Кобзар жив іще до того, як провідник націоналістів народився, його не дуже бентежило. Або ось цитата з одного форуму, яка коментарів не потребує: «В десятку «видатних українців» наряду с писателями (Шевченко, Леся Украинка) и знаменитейшим на весь союз хирургом (Амосов) вышел Остап Бандера. Он ведь тоже воевал за Украину, так украинцев уничтожал по хуже фашистов. У моего отца мать всю войну на Западной Украине провела. Так она их до сих пор боится. Они там фашистам больше радувались, чем своїм, вроде как родным. У них во время войны было одинаково, что СС, что бандеровцы (которых называли «СС Галичина»). Вот так то, и после этого хотят приравнить их к ветеранам ВОВ.»

 

Тепер платні і безплатні пропагандисти верещать про те, що Україна фашизується. При цьому нікого знову не бентежить, що якби справді відбувалися такі процеси, то цих крикунів швидко поставили до стінки або запхали б до в’язниці. Вони не мали б жодної можливості повзати з каналу на канал або викладати свої погляди у пресі.

 

Ну хай і так. Надто багато людей не читали «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, не читали творів Віктора Суворова і багато чого іншого. Тож світ вони сприймають у чорно-білому зображенні. У їхніх головах залишився добрий, справедливий і могутній совок, а хто насмілювався бути проти нього – це вороги. Зрозуміло, що такий затятий борець із комунізмом, як Бандера не міг не бути тут на першому місці. І декому дуже потрібно культивувати такий образ. Тупа дія породжує таку саму тупу протидію. У свідомості, умовно кажучи, антирадянської частини народу зріє не реальний образ Степана Бандери, а якийсь символ, котрого до сьогодні бояться його вороги і вороги України. Тож не дивно, що Степан Бандери лідирував у проекті телеканалу «Інтер» «Великі українці».

 

Зрозуміло, що деякі політики не могли такого допустити, бо це свідчило би про відсутність їх підтримки в суспільстві. А для чого це було потрібно телевізійникам? Може, це і в них совок грає? «Ой, лишенько! – можливо, думають вони. – Переможе Бандера, якого багато хто не любить. І що ж то буде?». І я хочу запитати: а що буде? Ну, викличе це черговий сплеск полеміки. Ну, знайдеться хтось у молодому поколінні, хто поцікавиться цією постаттю серйозно, а не лише з пропагандистських листівок. Із часом цю постать або закріплять у десятці найвеличніших навічно, або викинуть подалі. Але при тому в людей не буде підстав вважати, що їх розвели, як лохів. А сьогодні що? Та нічого! Просто мені вчергове хочеться до божевільні – у палату Степана Бандери і Ярослава Мудрого.