detector.media
Галина Усатенко
22.05.2008 12:05
Слово на захист Ярослава Мудрого…
Слово на захист Ярослава Мудрого…
Думаю, не має значення – буде перегляд результатів шоу «Великі українці» чи ні. Свою роль у сучасному українському суспільстві цей проект уже виконав.
Я страшенно тішуся від того шквалу емоцій в українському суспільстві, який викликав проект «Великі українці» та його результати. Україна вкотре впродовж наших драматичних 354 років здійснила спробу національно-державної самоідентифікації та самоусвідомлення. Але не інтелектуалами-ідеологами формату Франка, Павлика, Лесі чи, пізніше, Петлюри, Курбаса, Бандери. А значно ширшим середовищем. Принаймні, середовищем журналістів, молоді, політиків. Формат такого самоусвідомлення був полікультурним, у контексті цінності та настанов епохи Великого Цивілізаційного Споживацтва. Про деталі шоу-проекту, в основі якого вочевидь рейтинговий критерій, без установки на націо-культурну та соціальну місію, йшлося у матеріалі Марини Барановської та Наталі Лигачової.
 
Я ж свідомо не торкаюся жодних корпоративно-журналістських чи політичних аспектів цього проекту, неоднозначності та складності у його організації та проведенні. Скоріше міркую як окремішня індивідуальність у сучасному українському соціумі. Переглядаючи жваві дискусії на форумах та читаючи публікації щодо заключного етапу проекту і програми 16 травня (варто віддати належне послідовним зусиллям «Детектор медіа» у висвітленні цього питання), приходжу до висновку про значну соціо-політичну роль, яку відіграв проект у формуванні сучасного усвідомленого українця.
 
Отож тішуся я як громадянка України, що уже впродовж більш ніж 15 років причетна до поширення та утвердження ідей демократії, працюючи у громадському секторі. Панове, будьмо відвертими: на сторінках різноманітних інтернет-видань, друкованих та електронних ЗМІ всі мали можливість висловити все, що думали. Нам можуть позаздрити багато наших близьких сусідів і побратимів колишнього спільного табору (спираюся на почуте від учасників П’ятої Асамблеї світового руху за демократію, що відбувся 6-9 квітня цього року). Наявний очевидний парадокс, уже як рефлексія демократії: ми маємо маніпуляції в ЗМІ, ми маємо різного рівня професіоналізм журналістів, топ-менеджерів телеканалів, власне виробників низки телевізійних шоу (згадати б «Танці із зірками»), ми маємо щирі наміри і зусилля щодо боротьби з «джинсизацією» медіапростору України, за ідеали професії та ролі Журналіста в суспільстві. Але ми маємо і цілковите право вільного висловлювання. Хіба не на це ми всі працювали впродовж останнього часу?! Хіба не для того, аби мати можливість дивитися фільми і про Лобановського, але і про Бандеру?! І не в закритому показі групою знавців-інтелектуалів, а широкою глядацькою аудиторією.
 
Так, приєднуюся до тих, хто вважає, що проект мав би виконати значну інформаційно-просвітницьку роль. Але ми чудово розуміємо, що такої установки у виробників проекту не було. А резонанс і зацікавлення історичними постатями та національними міфами – скоріше сформувався як наслідок, а не мета шоу.
 
Тішуся як філолог, як викладач давньої української літератури Інституту філології, бо щороку на початку семестру говорю зі студентами про літературу Київської Русі, про те, що українська література і культура є прямим наступником здобутків Руського Середньовіччя. Пан Табачник, маючи намір зробити на користь своїм політичним і приватним інтересам, зробив на користь українцям та Україні. Чи не вперше так широко і публічно було піддано сумніву Погодінську теорію «колиски трьох братніх народів», під впливом якої впродовж століть формувалася державна ідеологія Російської імперії, згодом Радянського Союзу, здійснювалися маніпулювання історією та історичними фактами. Під впливом якої Русь, із центром у Києві, іменувалася «Древней», а історія української літератури мала офіційний початок лише від Котляревського.
 
Свідома складної системи аргументації щодо тяглості української, білоруської та російської історії та культури від Х століття до ХХІ. Однак у ході дискусій навколо проекту збурення та боротьба ідеологій триває не в форматі історичних фактів, а у форматі націотворчих міфологем, тож руйнування міфологеми про виключну роль Росії як спадкоємиці Київської Русі є надзвичайно важливим. Тим більше у контексті російського проекту «Имя России», про що йшлося на сторінках «ТК». А я матиму ще один (і сучасний) аргумент для студентів на лекціях у вересні цього року щодо тяглості української літератури від бібліотеки Ярослав Мудрого, котра, ймовірно, досі зберігається у центрі Києва.
 
Я тішуся як українка, яка живе у полікультурній сучасній Україні. На нашій землі впродовж століть, а точніше би сказати тисячоліть, триває складний процес переплетення різних цивілізацій, етносів, культур. Де складно визначити міру впливу варязької крові, кримськотатарської, польської чи литовської на те, чим є сучасний українець. У різні століття і вплив був різний, і український народ по-різному те сприймав. Багато було періодів невизначеностей і помилок – саморуйнування Русі, відхід від «чужої» Унії до «рідного» Православ’я, Переяславська угода і Полтавська битва, політичні помилки Грушевського і Винниченка… Всього не назвати. Але важливо те, що народ, який поступово ставав нацією, як через катарсис – повільно, але все-таки прямує до очищення, до самоосмислення і самопозиціонування у нашому складному глобалізованому світі. У світі, який уже осмислюється через призму «уявних спільнот» (за термінологією Бенедикта Андерсона), для яких національні держави є анахронізмом. Цілком може бути. Може, і ми невдовзі вийдемо на рівень політичної уявної спільноти. Але ми, як і кожна сучасна розвинена держава, не можемо на цьому шляху оминути період національно усвідомленої держави. І надзвичайно прикметно у цьому контексті, що до десятки Великих потрапили духовні подвижники та інтелектуали, але не вони стали першими. На перших позиціях – державотворці, політики та ідеологи держави: Ярослав, Хмельницький (попри всю неоднозначність його ролі в українській історії) та Бандера. Для України це нині є головним. І Ярослав Мудрий, а потім Бандера поряд із Шевченком (національна держава та її дух) – головний показник сучасного самоусвідомлення нації. Розумію, що ще не самоусвідомлення для більшості, але подразник для початку такого процесу.
 
Наразі єдине, що серйозно тривожить – то це ті соціальні настрої, що змушують значну частину суспільства, і особливо молодь, мати доволі радикальну налаштованість, спричинену подібними телевізійними проектами (пригадується «Танці з зірками – 2»). Певно, нашим можновладцям варто було би проаналізувати хід останнього етапу проекту і замислитися не над тим, як «пропустити» чи «не пропустити» Бандеру на перше місце у рейтингу і ким його замінить. А варто проаналізувати ситуацію і не грати з вогнем. Українці дуже вайлуваті, романтичні, покірні, повільно активізуються до дії. Але мають у своїй історії і Хмельницького, і Бандеру, і Чорновола… Коментарі зайві.
 
Отож проект відбувся і виконав функцію психотерапевтичного сеансу, де пацієнт через катарсис, біль спогадів і виговорювання їх, оздоровлюється. Напевно, варто подякувати і Дмитрові Табачнику, який своєю маніпуляцією спровокував таку потужну хвилю самоідентифікації, тут усі показали себе – хто є хто. У ставленні… бодай до шоу-проекту «Великі українці» на телеканалі «Інтер».
 
Галина Усатенко, кандидат філологічних наук, доцент Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY