detector.media
08.05.2008 17:35
Старійшина операторського цеху Владислав Рейський: «На зйомку я їздив тролейбусом»
Старійшина операторського цеху Владислав Рейський: «На зйомку я їздив тролейбусом»
Сорок років на телебаченні – за цей час, мабуть, змінилося кілька «поколінь» операторської техніки, інформаційних носіїв, не раз оновлювалися технології. За таке довге професійне життя Владислав Степанович Рейський став свідком кількох епох, що характеризували перехід від кінозйомки у телебаченні до суто телевізійних процесів збору відеоматеріалу. Ми розпитали Владислава Степановича про його життя у професії.

- Як почалася Ваша праця на телебаченні?

- Я прийшов восени 1960 року працювати кінооператором в «Новини». До цього я мав досвід асистента кінооператора на студії хронікально-документальних фільмів, закінчив кінотехнікум після армії, а потім заочно вчився у ВДІКу на факультеті кінооператорів.

У той час все тільки-тільки починалося, і ми були першими, ми були фундаторами українського телебачення. В основному всі ці роки я працював в інформаційних програмах, таких як «Новини», «Актуальна Камера», «Меридіани України», «Вісті». Працював і в інших редакціях, довелося знімати великі передачі – нариси, портрети, документальні програми. Дуже багато було цікавого за ці роки – і сюжетів, і передач. У свій час нас примусили писати – все те, що я знімав, я ще й описував. Не всі мої колеги погодилися працювати саме так, а в мене виходило. І от приблизно вісім років я працював у такому режимі: виїжджав в якусь область і там працював десь тиждень. Потім повертався у Київ з цілою текою, з обоймою матеріалів – свіжих, актуальних, цікавих – і видавав їх до ефіру. Сам знімав, писав і монтував, а тексти начитували спеціальні диктори. Машини не було – по місту їздили тролейбусом, по Україні – потягом, або стареньким автобусом. У мене була кінокамера, була кіноплівка, причому така дорога, що перш, ніж знімати план, необхідно було спочатку все прорахувати, відшукати кращі точки, заміряти світло. Все необхідне передбачити, і вже потім знімати, пам’ятаючи про те, що на сюжет дається всього лише 60 метрів кольорової плівки. Це була робота кінооператорів, а телегрупа працювала лише в студії, бо в них не було портативної апаратури, вони не могли працювати у репортажному режимі на місцях подій.

 

- А як працювалося у сімдесяті роки?

- Складніше стало працювати. Апаратура була наша, страшна. Потім, правда, до Олімпіади у 1980 році вибили гроші, спасибі нашому Голові комітету Скачко – купили 5 камер французьких, класних. І ось вже, перескакуючи трохи уперед, коли вибухнув Чорнобиль, нам ці камери дуже в нагоді стали. Чому? Ми ж всі боялися туди їхати, переживали, та не за себе – за зйомки. Думали, що «радіація нам плівки засвітить». Але ці камери французькі, вони з таких сплавів складалися, що затримували радіацію, і плівки не засвічувалися. А от в хронікерів були справді проблеми, їхній техніці радіація перешкоджала: на плівці крапки були червоні і було чутно писк...

Ну, а так доводилося дуже багато працювати в ті роки. Було цікаво, набагато цікавіше, ніж зараз. Я дивлюся, що і як зараз знімають, нічого цікавого, нового. Єдине – за кордон їздять. А тоді ми освітлювали все на світі. Пам'ятаю, був такий випадок, коли я з Борисом Александровим, редактором, працювали на Спартакіаді народів СРСР у Москві. А виїхали ми туди терміново, мене відкликали з відпустки, бо якось вийшло, що з Києва не було знімальної групи, а команда Української республіки виступала дуже добре. І от на стадіоні в Лужниках йде вже вручення нагород, Україна зайняла друге місце, а у мене сідає акумулятор, і камера зупиняється. Я біжу до москвичів: «Дайте на три плани акумулятор!» – і ніхто не дає! До мене підбігає грузин, говорить: «На! Знімай! І до них більше не звертайся». Я зняв ці кадри. Бо як без них? Це ж фінальна крапка, їх треба було обов'язково зняти, і не випрошувати потім у москвичів.

 

- Чи згадуєте Ви тих, з ким довелося працювати в Чорнобилі?

- Майже нікого з наших не залишилося. Хочу пригадати тих, хто пішов з життя. Головний, і найкращий, без сумніву, оператор нашого комітету – це Михайло Куриловський. Одесит, цікава людина, чудово володів камерою, плівкою. Він єдиний знімав усередині саркофага. А там страшна радіація. Він пішов з життя. Шкода, звичайно, і звукорежисера Юрія Можелевського, Аркадія Лєвітіна… Багато кого вже немає...

Ось пригадую першу зустріч з Чорнобилем, причому вона проходила не в Чорнобилі, а у Вишгороді. Там був маленький заводик по виробництву бетону, з якого возили бетон для того, щоб закрити реактор. І машини приїжджали прямо від реактора. Вони всі прямо світилися, а я не знав цього. Я шукав водія величезного міксера, причому він крутився, я поліз всередину. А водія немає. Я кричу: «Водій, водій!», а мені говорять: «Кореспондент, тікайте, водія швидка допомога забрала, він знепритомнів!» От так ми працювали. Так розпочалась моя робота в Чорнобилі. Були ще десятки виїздів на зйомки, це жахлива робота. Але ми не відмовлялися від неї.

Ми їздили туди і знімали не один сюжет, а відразу штук п’ять, для «Актуальної камери». Я пішов на пенсію в 1999 році. Я міг би воювати – не мали права мене звільняти зі словами «ви часто хворієте, часто лежите в лікарні». Так, це правда, але я жодного разу не відмовлявся від поїздки до Чорнобиля, я не кидав партквиток, як деякі. Я чесно відпрацював, чесно нахапав рентген, потім чесно лікувався. Потрібно було і формулу крові відновлювати, і багато всього іншого. Ці 20 років важко далися. Тепер у мене перша група інвалідності.

 

- А пригадайте якийсь сюжет на чорнобильську тему…

- Розповім про те, як ми знімали сюжет «З даху третього енергоблоку». Головним редактором у нас була Лідія Ільченко, завідуюча мовленням на центральному телебаченні, якраз вона й дала нам завдання відзняти цей сюжет. Я поїхав знімати для телебачення, але попутно треба було зробити матеріал і для газети «Говорить і показує Україна». Пам’ятаю, ми дивилися по монітору, як люди працювали на даху: бігають волонтери, скидають залишки графіту. Мене це зацікавило, і мої хлопці – Самойленко Льоня і Ваня Лисенко (останній був головним редактором газети «Говорить і показує Україна», він же і знімав як фотограф), всі мене підтримали – ліземо на дах! Мій помічник, освітлювач Слава Погорєлов дав мені репортерську сумку, щоб можна було розібрати камеру і занести вгору. Ми вирішили піднятися, адже там цікаві плани.

Нас дуже зацікавило те, як працювали металеві роботи – скидали з даху залишки графіту. В імпортних роботах електроніка згоріла одразу ж. Тож працював тільки один – вітчизняний. Ремонтували та налагоджували цих роботів на базі річкового флоту. Ми відзняли тоді нашого робота, якого чомусь звали Федя, його ім'я було написане фарбою. І ось він єдиний з усіх роботів якось рухався, іноземні виявилися абсолютно непридатними для роботи в умовах Чорнобилю.

І ось знімаємо ми епізод на даху. Ми всі знали, що там жахлива радіація. Ми бачили, як працюють хлопці, вони були в захисних освинцьованих костюмах. Вибігали по свистку, приблизно хвилини на чотири-п'ять, і тікали. А ми самі пішли туди, не думаючи про небезпеку, розбирали і збирали прямо на місці камеру. Зізнаюся, саме там я відзняв найприголомшливіші кадри. Зверху було видно усю територію будмайданчику – фактично, всю аварію. Ну і хлопців, що працюють з лопатами… Звичайно, потім все це далося нам взнаки, відбилося на здоров'ї. Але це була найцікавіша, найбільша зйомка…

 

- І таких зйомок у Вашій практиці було чимало?

- Так, це правда… Приміром, я багато працював з прикордонниками. Об'їздив майже всі прикордонні округи - від Гродно до Керчі. На Дунаї, на Чорному морі на ПСКАЄР ходили – це середніх розмірів прикордонний корабель, сторожовий. Вдень на якорі стояли, вночі патрулювали, коли сонце заходило. Такий вартовий корабель ходить лише у своєму квадраті, пропускає тих, хто повинен йти таким курсом, а «порушникам» мчиться напереріз на великій швидкості. У ці відрядження я їздив з Абрамом Розеном, це був «тертий калач» - інформаційник, до нас перейшов з популярної газети «Вечірній Київ», а ще з колегами: Анатолієм Рюміним, Юрієм Калиновським. Взагалі там строгі правила були, прикордонна зона все ж таки. Ще пригадую, як з тим же Юрієм Калиновським ми працювали на Львівщині, у прикордонному загоні. Потрапили ми під Рава-Руською на іменну заставу – маленька така застава посеред лісу, одноповерхова, чистенька. І поступила цікава інформація, що хтось утік з будбату – пішов з частини у бік межі. Переполох такий – БТР поставили на дорозі, тривога. А було холодно, мороз, хлопці поховалися у машину. Тут якийсь дід постукав палицею по броні – мовляв, пройшла підозріла людина з автоматом. У бік кордону! Вони ракету вгору. І ось начальник застави, старший лейтенант, і ще дві людини (один з них – сержант з собакою) і я - йдемо у бік державного кордону, туди, куди імовірно побіг втікач. У мене маленька камера, 16 мм. Бачимо: силует на болоті віддаляється. Ми за ним, вгору вистрілили, він розвертається і стріляє в нашу сторону. У мене такий цікавий кадр вийшов – розмитий силует, від якого полум'я автоматне вивергається. Потім той порушник, очевидно, оцінив нашу перевагу в силі, кинув автомат і здався. Ось такий епізод я зняв. Приїхали ми до Києва. Я тоді жив на Хрещатику навпроти центрального гастроному. Ми пішли за продуктами. Дивлюся – начальник застави, старший лейтенант, і ще замполіт – знайомі всі обличчя! Вони приїхали в округ отримувати нагороди. Начальник застави навіть отримав Червону зірку, а це бойовий орден!

 

- І як цензура пропустила такий матеріал? У нас же тоді офіційно не було в армії правопорушень, дідівщини, зрадників?

- Це було на початку 70-х. Хтозна, що там трапилося: чи стався з людиною зрив, чи той хлопець був з «завихреннями», як тоді казали. Але був такий епізод, був «прорив» через кордон. Згадую те, що бачив на власні очі. Дуже шкода, що все так швидко промайнуло. І головне, що все якось пішло нівроку, і ніхто з наших українських журналістів не напише спогадів. Москвичі – вони ж всі пишуть, хочуть зберегти свою історію.

 

- Ось ми зараз і пишемо історію.

- Так. А найголовніше в нашій історії – це люди. Коли ми починали, у нас нічого не було, все робилося на ентузіазмі. Такий був час, такі були люди…

 

- Бажаємо Вам доброго здоров’я, щоб хватило наснаги давати інтерв’ю!

 

З старшим телеоператором, членом Спілки кінематографістів та Спілки журналістів України, Владиславом Степановичем Рейським розмовляла Юлія Максимчук, Перший канал

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY