- Як почалася Ваша праця на телебаченні?

- Я прийшов восени 1960 року працювати кінооператором в «Новини». До цього я мав досвід асистента кінооператора на студії хронікально-документальних фільмів, закінчив кінотехнікум після армії, а потім заочно вчився у ВДІКу на факультеті кінооператорів.

У той час все тільки-тільки починалося, і ми були першими, ми були фундаторами українського телебачення. В основному всі ці роки я працював в інформаційних програмах, таких як «Новини», «Актуальна Камера», «Меридіани України», «Вісті». Працював і в інших редакціях, довелося знімати великі передачі – нариси, портрети, документальні програми. Дуже багато було цікавого за ці роки – і сюжетів, і передач. У свій час нас примусили писати – все те, що я знімав, я ще й описував. Не всі мої колеги погодилися працювати саме так, а в мене виходило. І от приблизно вісім років я працював у такому режимі: виїжджав в якусь область і там працював десь тиждень. Потім повертався у Київ з цілою текою, з обоймою матеріалів – свіжих, актуальних, цікавих – і видавав їх до ефіру. Сам знімав, писав і монтував, а тексти начитували спеціальні диктори. Машини не було – по місту їздили тролейбусом, по Україні – потягом, або стареньким автобусом. У мене була кінокамера, була кіноплівка, причому така дорога, що перш, ніж знімати план, необхідно було спочатку все прорахувати, відшукати кращі точки, заміряти світло. Все необхідне передбачити, і вже потім знімати, пам’ятаючи про те, що на сюжет дається всього лише 60 метрів кольорової плівки. Це була робота кінооператорів, а телегрупа працювала лише в студії, бо в них не було портативної апаратури, вони не могли працювати у репортажному режимі на місцях подій.

- А як працювалося у сімдесяті роки?

- Складніше стало працювати. Апаратура була наша, страшна. Потім, правда, до Олімпіади у 1980 році вибили гроші, спасибі нашому Голові комітету Скачко – купили 5 камер французьких, класних. І ось вже, перескакуючи трохи уперед, коли вибухнув Чорнобиль, нам ці камери дуже в нагоді стали. Чому? Ми ж всі боялися туди їхати, переживали, та не за себе – за зйомки. Думали, що «радіація нам плівки засвітить». Але ці камери французькі, вони з таких сплавів складалися, що затримували радіацію, і плівки не засвічувалися. А от в хронікерів були справді проблеми, їхній техніці радіація перешкоджала: на плівці крапки були червоні і було чутно писк...

Ну, а так доводилося дуже багато працювати в ті роки. Було цікаво, набагато цікавіше, ніж зараз. Я дивлюся, що і як зараз знімають, нічого цікавого, нового. Єдине – за кордон їздять. А тоді ми освітлювали все на світі. Пам'ятаю, був такий випадок, коли я з Борисом Александровим, редактором, працювали на Спартакіаді народів СРСР у Москві. А виїхали ми туди терміново, мене відкликали з відпустки, бо якось вийшло, що з Києва не було знімальної групи, а команда Української республіки виступала дуже добре. І от на стадіоні в Лужниках йде вже вручення нагород, Україна зайняла друге місце, а у мене сідає акумулятор, і камера зупиняється. Я біжу до москвичів: «Дайте на три плани акумулятор!» – і ніхто не дає! До мене підбігає грузин, говорить: «На! Знімай! І до них більше не звертайся». Я зняв ці кадри. Бо як без них? Це ж фінальна крапка, їх треба було обов'язково зняти, і не випрошувати потім у москвичів.

- Чи згадуєте Ви тих, з ким довелося працювати в Чорнобилі?

- Майже нікого з наших не залишилося. Хочу пригадати тих, хто пішов з життя. Головний, і найкращий, без сумніву, оператор нашого комітету – це Михайло Куриловський. Одесит, цікава людина, чудово володів камерою, плівкою. Він єдиний знімав усередині саркофага. А там страшна радіація. Він пішов з життя. Шкода, звичайно, і звукорежисера Юрія Можелевського, Аркадія Лєвітіна… Багато кого вже немає...

Ось пригадую першу зустріч з Чорнобилем, причому вона проходила не в Чорнобилі, а у Вишгороді. Там був маленький заводик по виробництву бетону, з якого возили бетон для того, щоб закрити реактор. І машини приїжджали прямо від реактора. Вони всі прямо світилися, а я не знав цього. Я шукав водія величезного міксера, причому він крутився, я поліз всередину. А водія немає. Я кричу: «Водій, водій!», а мені говорять: «Кореспондент, тікайте, водія швидка допомога забрала, він знепритомнів!» От так ми працювали. Так розпочалась моя робота в Чорнобилі. Були ще десятки виїздів на зйомки, це жахлива робота. Але ми не відмовлялися від неї.

Ми їздили туди і знімали не один сюжет, а відразу штук п’ять, для «Актуальної камери». Я пішов на пенсію в 1999 році. Я міг би воювати – не мали права мене звільняти зі словами «ви часто хворієте, часто лежите в лікарні». Так, це правда, але я жодного разу не відмовлявся від поїздки до Чорнобиля, я не кидав партквиток, як деякі. Я чесно відпрацював, чесно нахапав рентген, потім чесно лікувався. Потрібно було і формулу крові відновлювати, і багато всього іншого. Ці 20 років важко далися. Тепер у мене перша група інвалідності.

- А пригадайте якийсь сюжет на чорнобильську тему…

- Розповім про те, як ми знімали сюжет «З даху третього енергоблоку». Головним редактором у нас була Лідія Ільченко, завідуюча мовленням на центральному телебаченні, якраз вона й дала нам завдання відзняти цей сюжет. Я поїхав знімати для телебачення, але попутно треба було зробити матеріал і для газети «Говорить і показує Україна». Пам’ятаю, ми дивилися по монітору, як люди працювали на даху: бігають волонтери, скидають залишки графіту. Мене це зацікавило, і мої хлопці – Самойленко Льоня і Ваня Лисенко (останній був головним редактором газети «Говорить і показує Україна», він же і знімав як фотограф), всі мене підтримали – ліземо на дах! Мій помічник, освітлювач Слава Погорєлов дав мені репортерську сумку, щоб можна було розібрати камеру і занести вгору. Ми вирішили піднятися, адже там цікаві плани.

Нас дуже зацікавило те, як працювали металеві роботи – скидали з даху залишки графіту. В імпортних роботах електроніка згоріла одразу ж. Тож працював тільки один – вітчизняний. Ремонтували та налагоджували цих роботів на базі річкового флоту. Ми відзняли тоді нашого робота, якого чомусь звали Федя, його ім'я було написане фарбою. І ось він єдиний з усіх роботів якось рухався, іноземні виявилися абсолютно непридатними для роботи в умовах Чорнобилю.

І ось знімаємо ми епізод на даху. Ми всі знали, що там жахлива радіація. Ми бачили, як працюють хлопці, вони були в захисних освинцьованих костюмах. Вибігали по свистку, приблизно хвилини на чотири-п'ять, і тікали. А ми самі пішли туди, не думаючи про небезпеку, розбирали і збирали прямо на місці камеру. Зізнаюся, саме там я відзняв найприголомшливіші кадри. Зверху було видно усю територію будмайданчику – фактично, всю аварію. Ну і хлопців, що працюють з лопатами… Звичайно, потім все це далося нам взнаки, відбилося на здоров'ї. Але це була найцікавіша, найбільша зйомка…

- І таких зйомок у Вашій практиці було чимало?

- Так, це правда… Приміром, я багато працював з прикордонниками. Об'їздив майже всі прикордонні округи - від Гродно до Керчі. На Дунаї, на Чорному морі на ПСКАЄР ходили – це середніх розмірів прикордонний корабель, сторожовий. Вдень на якорі стояли, вночі патрулювали, коли сонце заходило. Такий вартовий корабель ходить лише у своєму квадраті, пропускає тих, хто повинен йти таким курсом, а «порушникам» мчиться напереріз на великій швидкості. У ці відрядження я їздив з Абрамом Розеном, це був «тертий калач» - інформаційник, до нас перейшов з популярної газети «Вечірній Київ», а ще з колегами: Анатолієм Рюміним, Юрієм Калиновським. Взагалі там строгі правила були, прикордонна зона все ж таки. Ще пригадую, як з тим же Юрієм Калиновським ми працювали на Львівщині, у прикордонному загоні. Потрапили ми під Рава-Руською на іменну заставу – маленька така застава посеред лісу, одноповерхова, чистенька. І поступила цікава інформація, що хтось утік з будбату – пішов з частини у бік межі. Переполох такий – БТР поставили на дорозі, тривога. А було холодно, мороз, хлопці поховалися у машину. Тут якийсь дід постукав палицею по броні – мовляв, пройшла підозріла людина з автоматом. У бік кордону! Вони ракету вгору. І ось начальник застави, старший лейтенант, і ще дві людини (один з них – сержант з собакою) і я - йдемо у бік державного кордону, туди, куди імовірно побіг втікач. У мене маленька камера, 16 мм. Бачимо: силует на болоті віддаляється. Ми за ним, вгору вистрілили, він розвертається і стріляє в нашу сторону. У мене такий цікавий кадр вийшов – розмитий силует, від якого полум'я автоматне вивергається. Потім той порушник, очевидно, оцінив нашу перевагу в силі, кинув автомат і здався. Ось такий епізод я зняв. Приїхали ми до Києва. Я тоді жив на Хрещатику навпроти центрального гастроному. Ми пішли за продуктами. Дивлюся – начальник застави, старший лейтенант, і ще замполіт – знайомі всі обличчя! Вони приїхали в округ отримувати нагороди. Начальник застави навіть отримав Червону зірку, а це бойовий орден!

- І як цензура пропустила такий матеріал? У нас же тоді офіційно не було в армії правопорушень, дідівщини, зрадників?

- Це було на початку 70-х. Хтозна, що там трапилося: чи стався з людиною зрив, чи той хлопець був з «завихреннями», як тоді казали. Але був такий епізод, був «прорив» через кордон. Згадую те, що бачив на власні очі. Дуже шкода, що все так швидко промайнуло. І головне, що все якось пішло нівроку, і ніхто з наших українських журналістів не напише спогадів. Москвичі – вони ж всі пишуть, хочуть зберегти свою історію.

- Ось ми зараз і пишемо історію.

- Так. А найголовніше в нашій історії – це люди. Коли ми починали, у нас нічого не було, все робилося на ентузіазмі. Такий був час, такі були люди…

- Бажаємо Вам доброго здоров’я, щоб хватило наснаги давати інтерв’ю!

З старшим телеоператором, членом Спілки кінематографістів та Спілки журналістів України, Владиславом Степановичем Рейським розмовляла Юлія Максимчук, Перший канал