Тема інформаційної агресії виникає саме тоді, коли у країні повний абзац. Говорити треба про це, а не про якісь ляльки для ідіотів.
Якби Шекспір жив у наш час і саме у нашій вічно буремній країні, то один із його афористичних рядків, цілком імовірно міг звучати так: весь світ – цирк! Зрештою, навіщо ходити далеко – певен, що рідний класик, оцінивши ситуацію у своїй «мальовничій Україні», теж написав би щось на зразок: «а люди, наче подуріли, перед екранами сидять». І не просто сидять, а все дослухаються, що мудрого їм повідають лідери нації, мозок яких давно перетворився на лічильник власних прибутків, а язик – на лопатку для навішування локшини на вуха електорату, який вони за старою звичкою ще називають народом.
Аби шоу тривало завжди, у нашій столиці, а саме на панських Липках, діють три стаціонарні цирки із дивовижними блазнями, трюкачами, іллюзіоністами-маніпуляторами; а ще коли додати цирк на Хрещатику, плюс цирки-суди, то «радості» на всіх стане. Телебачення теж частенько нагадує цирк, у якому великою популярністю користуються «бої клоунів». Жанр нетривіальний, тому спокусі влаштувати веселе видовище піддаються навіть досить стримані ведучі, на зразок Андрія Куликова. Його
остання «Свобода слова», що була присвячена вічно актуальній українській темі інформаційної агресії, нагадувала пережовану жуйку. Нічого нового, навіть маленьке опудальце Гітлера, що притяг із собою юний антифашист.
Найбільшою пікантністю шоу стала участь у ньому двох інтелектуалів-аматорів – Бузини та Пояркова, котрі на диво гармонійно доповнювали одне одного, сидячи на своїх звичних «кониках» боротьби із фашизмом та президентом. Складалося враження, що ці правдоборці так і не збагнули, про що, зрештою, намагалися говорити Юрій Макаров, Олександр Мартиненко, Лариса Івшина.
Та пісня, як то кажуть, зовсім про інше, а саме про те, як обидві «Свободи» – імені Шустера та каналу ІСТV – все частіше варяться у власних бульйонах, точнісінько так само, як і політики, а справжні актуальні, народні теми залишаються поза їх інтересами. Якщо вже так кортіло поговорити саме на цю заяложену тему, то слід було грати серйозно і запросити до участі в програмі того або тих, хто це питання ініціює і, можливо, знає щось більше, ніж ми собі уявляємо. Тоді би й той факт, що «смажена» тема інформаційної агресії виникає саме тоді, коли у країні повний абзац, не розчинився би у наївному базарі про загрозу, що випливає з якоїсь ляльки для ідіотів. Не дуже помилюся, коли скажу, що дискусія могла зацікавити лише фахівців, глядачам по обидва боки екрану було, м’яко кажучи, нуднувато і не зовсім зрозуміло, що ж нам так пекельно загрожує. Про це свідчили і виступи біля мікрофонів.
А стосовно інформаційної експансії – годі й говорити, для нас це природній процес, який ми всіляко заохочуємо. Яскравим підтвердженням моїх слів може бути концерт блазня російської прими Максима Гавкіна, пардон, Галкіна, трансльований найголовнішим каналом (себто «Інтером», якщо хтось раптом не знав). Боже, як він весело та смішно говорив про наївний та кумедний український «язик» – обрегочешся. Я не закликаю до обструкції подібних артистів, хоча – якщо би вказали одному, інший подумав би теж, адже Україна для них досить сите корито, щоби відмовлятися від нього. Ну а що ми – роздуваємо ніздрі, надуваємо щоки, та все міркуємо-гадаємо, як дати таку відсіч ворогу, щоби він, борони Боже, не образився, Але в «Свободі слова» по-українськи не знайшли навіть і такого рецепта.