Леся Ганжа, „Детектор медіа” Програма Другого міжнародного фестивалю документального кіно про права людини ще раз доводить, що сьогодні тема “про права людини” означає “про все”.

У Києві в Будинку кіно вчора розпочався Другий міжнародний фестиваль про права людини “Український контекст”. У програмі заявлено понад 50 документальних робіт кінематографістів України, Польщі, Білорусії, Росії, Татарстану, Італії, презентація двох якісних європейських форумів документального кіно – чеського “One World” та польського “Права людини у фільмі”. Як прокоментував критерії відбору до показу стрічок продюсер фестивалю Геннадій Кофман: “Ми відбирали роботи, які страшенно хотілося сьогодні показати іншим – глядачам і світу”.

У цій фразі важливо почути кілька моментів: перший, що хоч як не страшно це визнавати – про що б не знімати сьогодні документальне кіно, воно так чи інакше зачіпатиме тему прав людини. Уся соціальна сфера – медицина, навчання, пенітенціарна система – тут, здається, без питань; екологія – навряд чи потрібно комусь доводити стосунок цієї теми до людського права на чисте повітря, воду й берізку під вікном, з якої, за словами поета-пісняра, починається батьківщина. У культурі наше право на вільний вибір порушено не менше, ніж у політиці право на свободу волевиявлення тих людей, кому роздавали бюлетені із проставленими галочками навпроти “одного з кандидатів”: поки з усіх культурних свобод суспільству забезпечено свободу вибору попси. Попри концептуальну широту, у фестивальній програмі проглядає кілька магістральних тем: українська революція (тематична добірка “помаранчевих” фільмів – завтра, 31 березня), білоруська “демократія” та війна у Чечні (1 квітня), – це такі собі “гарячі точки” світового правозахисту. (До речі, на фестиваль приїжджають і такі “зірки” документального кінематографу, як білоруси Віктор Дашук та Юрій Хащеватський).

Другий момент, який мені вчувається у фразі продюсера – “хотілося показати”. Агітуючи за право людини (на право бути людиною) фестиваль самим фактом свого існування доводить право документального кіно на те, щоби бути. “Бути” – означає бути знятим і бути побаченим. Прикметно, що відповідаючи на прес-конференції на запитання, чому до фестивальної програми не включено нашумілі документальні роботи, яким навіть вдалося прорватися в прокат (“Боулінг для коломбайна”, “Подвійна порція” та “Фаренгейт 911”), Геннадій Кофман відповів щось на кшталт: знаєте, їх же вже показали в прокаті, а нам так важливо було показати вам ЦЕ – ви цього ніде більше не побачите.

І третє: “показати сьогодні”. Як наголосила один з організаторів фестивалю, продюсер Світлана Зинов’єва: “На відміну від багатьох інших фестивалів, наш – не про минуле, а про нас сьогоднішніх”. І це надзвичайно важливо: фестиваль дає відчути драйв сьогоднішнього кіно, коли кожен глядач в залі дивиться на широкому екрані кіно про себе. І навіть якщо про іншого, про іншу урізану в правах меншину, то – і це найважливіша засада логіки світового правозахисту – це все одно про тебе: бо якщо сьогодні урізали в правах твого сусіда, то завтра “они придут за тобой”.

Драйв документалістики, захопливіший за карколомний детективний сюжет і вразливіший за будь-яку вигадану мелодраму, могли відчути всі, хто дивилися прем’єру фільму “Український вибір” на вчорашньому відкритті. Фільм (режисер Руслан Гончаров) побудовано приблизно за тим же принципом, що й нещодавно презентовану книжку Данила Яневського “Хроніка “Помаранчевої революції” (“Фоліо”). Прикметно, що й автори фільму, й автор книги відрефлексували недавні події у вельми схожий спосіб. Тільки факти. У хронологічному порядку. Ніяких вигаданих героїв, ніяких коментарів. Ніяких спеціально записаних для фільму інтерв’ю – тільки те, що було: було в новинах, в ЗМІ, в телевізорі. Нічого не вигадувати – тільки дбайливо зібрати.

Мені важко судити, як дивитимуться цей фільм (як, до речі, і читатимуть книгу Яневського) люди, які “не были, не участвовали, не состояли”. Так само, як не знаю, наскільки цікаво проглядати чужий сімейний фотоальбом – усе залежить від того, які почуття в тебе викликають люди, що на знімках. Але для тих, хто тоді “були” і “участь брали”, кожне новинне повідомлення, кожен кадр хроніки має додаткові конотації, згустки емоцій зі споминів – якими були ті чи інші події не зараз, а тоді, поки ми не знали, чим усе це діло скінчиться, і взагалі – поки ми не знали всього того, що знаємо нині (і про революцію, і про себе, і про них). Оскільки я дивилася фільм як фотоальбом власний, то він мені промайнув на одному диханні (врахуйте, що це година – година! – монтованої хроніки). Попри відсутність прописаної фабули, у “сюжеті” цієї стрічки є все – і сміх, і сльози, і любов. Причому кадри історичні, які так чи інакше пам’ятатимуть всі: хрестоматійний епізод падіння (від) “важкого тупого предмету”, монолог про американські валянки та наколоті апельсини, голий Шуфрич у ЦВК, непопсоване отрутою обличчя Президента, засідання Верховного Суду, яке ми дивилися в режимі on-line, розмовляючи з Яремою через телевізор; так і тонкі моменти, за які мусимо дякувати авторам, що нагадали: приміром, пам’ятаєте, як сурдоперекладачка на УТ1 “показувала” новини 21 листопада: “Люди не вірте! Вибори сфальсифіковано…”? І такі кадри теж є у фільмі. У плані критики можна було би сказати, що успіх фільму забезпечив сам матеріал, можна відзначати й тенденційність монтажу… Проте такі закиди є й самі уразливі з точки зору критики. Глядач же, який сидів учора на прем’єрі, “підказував” розгортання епізодів, як репліки героям улюблених кінокартин. А додивившись фільм до кінця – хотілося дивитися далі. Уже не про вчорашнє сьогодні, а про сьогодні сьогоднішнє.

Як процитував когось із розумних людей на відкритті Вахтанг Кіпіані, історія – це не те, що було, а те, що написано (а в нашім випадку – знято). У моїй уяві майбутнє – це такий прискіпливій міліціонер, який рано чи пізно підійде і строго накаже: “Пред’явіть документи”. Фестиваль, який зараз проходить у київському Будинку кіно, який триватиме до 3 квітня і вхід на який вільний, він ще й про це – про право, коли тебе запитують про документи, не сором’язливо шарити по кишенях у пошуках замацаної довідки (про звільнення від минулого), а пред’явити повноцінний кінодокумент.

Леся Ганжа, „Детектор медіа”

Читайте також:

Більшість фільмів "Українського контексту" будуть присвячені жорстоким реаліям сьогодення