Телевізійники у нас таки молодці! Ніколи достеменно не знаєш, навіщо вони ставлять тобі запитання, бо зовсім не факт, що твоя відповідь прозвучить в ефірі. А перспектива побачити на екрані власну пику із беззвучним говорінням, якось не дуже тішить. Воно-то зрозуміло, що для тележурналістів головне – «картинка», але погодьтеся – бути декорацією, чи то пак «картинкою» у виставі, тексту якої і в очі не бачив – це все одно що бути «меблями» на чужому весіллі. І все одно «меблі» у кращому становищі: якщо ти диван, то точно знаєш, що на тобі сидітимуть. А в телебаченні можна виявити, що коментар журналіста на фоні твоєї беззвучної пики – протилежного змісту до того, що ти говорив. А вже ж не вистрибнеш із екрану до глядачів, аби пояснити, про що ти там патякав. Так вийшло і з телематеріалом на каналі СТБ про вкрадені в Умані картини.

 

Коментар київської тележурналістки на фоні беззвучного заступника міського голови Умані Петра Паєвського не співпадав із тим, що він насправді говорив під час телезйомки – це якщо не сказати, що був протилежного змісту. (Але ж цього не знали телеглядачі з усієї України, які дивилися сюжет!) Склалося враження, що пані з Києва вже наперед знала відповіді на всі питання, точніше, сама на них відповіла так, як їй захотілося чи як було написано у наперед складеному «сценарії вистави», а в Умань приїхала всього-на-всього назнімати «картинок». І коли на екрані з’явився Герман Рахматулін у ролі коментатора уманського сюжету, стало зрозуміло, хто головна дійова особа в сюжеті, для кого знімався в Умані декор і про кого зараз буде говорити цей пан. На цьому місці мені стало нудно, і я вимкнула телевізор. Ці «мульки» вже давно всім приїлися. Чиїсь «манії переслідування», хай навіть показані по центральному телебаченню, мене не цікавлять. Манія переслідування – це психологічне чи психічне явище, схоже на ревнощі: і нема підстав для ревнощів, а людина ходить за своїм обранцем по п’ятах і стежить, і вигадує приводи для підозр... Найчастіше такі «фанати» переслідують зірок шоу-бізнесу, але трапляється, що і звичайні люди потрапляють у їхнє поле зору.

 

Знаю, знаю: вам цікаво, до чого тут вкрадені картини. А й справді, до чого? Цього не зрозуміли навіть ті, хто додивився сюжет до кінця, бо в програмі не йшлося ані про те, чи знайшли хоч частину картин, ані про те, як триває розслідування. Натомість ішлося про приватизацію донькою радника міського голови приміщення колишньої їдальні ПТУ, розташоване біля музею, яке нібито колись призначалося під картинну галерею. І при цьому було показано тільки одного радника – Світлану Ліпінську (при тому, що в міського голови аж три радники). Вочевидь, глядача хотіли наштовхнути на якусь думку… Як на мене, це називається політичними інсинуаціями. Справді, це приміщення орендоване, але не донькою Світлани Ліпінської, як би комусь не хотілося сформувати таку чутку, а донькою іншого радника, яка є суб’єктом підприємницької діяльності. Орендоване воно на загальних підставах. Для розміщення картинної галереї приміщення непридатне.

 

До речі, щодо картинної галереї: її з Костьолу після ремонту перенесуть у приміщення Базиліанського монастиря, включеного до Державного історико-архітектурного заповідника «Стара Умань». Експонати музею, в тому числі й картини, є державною, а не муніципальною власністю. Тобто, місто, згідно з чинним законодавством, не має жодного стосунку до музейних запасників (сховищ), не має права ані перевіряти їх, ані коригувати їхню діяльність. Саме про це й говорив заступник міського голови Умані Петро Паєвський, та ніхто з глядачів його не чув, оскільки з його виступу прибрали звук.

 

P.S. Якщо хтось із уманчан не знає, скільки коштує запросити столичного журналіста у провінцію, то нехай зателефонує на будь-який телеканал і поцікавиться. Не кажу, що комерційні телеканали завжди роблять ті чи інші сюжети тільки за гроші, іноді, мабуть, і безплатно – це залежить від політичних уподобань господарів каналу.

 

P.P.S. Уманських телевізійників цей матеріал не стосується.

 

- Все, що говорив заступник міського голови Паєвського, ми виклали стисло, але близько до тексту. Це були його відповіді на мої запитання, що стосувались приватизації приміщення музею: «Чи правда, що це дочка радника мера?», «Чому його знову приватизують?», «На що витрачаються гроші з оренди?». Річ у тім, що це приміщення 1993 року спеціально для музею купила міська рада, і, оскільки не було грошей на ремонт, його вирішили тимчасово здавати в оренду. Де гроші, виручені за оренду з 1993 року, мені досі не відповіли, хоча я й запит надіслала, і на сесії про це питала. Ми виклали відповіді Фаєвського стисло, бо він – не ключова особа, і я не вважала за потрібне наводити саме його інтерв’ю. Він просто потрапив до відеоряду сесії, яка ілюструє мою розповідь про те, що там було. Синхрон мера в нас був окремо.

 

Твердження про те, що зміст сказаного був цілком протилежний, не відповідає дійсності. По-перше, ми взагалі не цитували його. В сюжеті є розповідь про те, що депутати у 1993 році на хвилі романтизму і натхнення після здобуття Україною незалежності дбали про місто, історію і культуру, і купили у ті злиденні роки приміщення для музею. Нинішня ж міськрада мало того, що не може розібратись, де гроші за оренду, а ще й продає приміщення своїм людям. І я робитиму все, щоб зупинити ц. приватизацію, всіма можливими та неможливими засобами, і у вільний від роботи час, і не лише через журналістські канали. Бо історія культури Умані, хоч як би цього не хотіли депутати  на чолі з мером, журналісткою Чорномаз і Паєвським, триває, і для її збереження Умані потрібен цей музей.

 

Фонди переповнені, експонати у шафах, на полицях, що прогинаються, або у підвалі з котельнею…У мене кілька курсів освіти музеєзнавства, і я розумію, про що кажу. Там був прекрасний проект: накопичити гроші від оренди, знайти можливість залучити спонсорські чи бюджетні кошти і створити новітній музей із великими вікнами, відповідним температурним режимом, передовими технологіями, у якому представити історію міста, а на нижчих поверхах розмістити ці фонди.

 

Крім того, частина фондів зберігається у католицькому костелі, який місцеві католики просять віддати їм відтоді, як було проголошено Незалежність. Тривалий час католикам обіцяли, щойно вдасться накопичити гроші, звільнити приміщення та перенести туди фонди та картинну галерею, звільнивши костел для молитви.

 

Тетяна Чорномаз натякає на гроші. Не вірить, що ці матеріали не оплачені. Я їй уже передзвонила і намагалась з’ясувати, кому ж це могло б бути вигідно, але не отримала відповіді. Також у статті вона ображає Германа Рахматуліна, правозахисника, який очолює місцеву організацію Комітету виборців України. Я познайомилась із ним у день приїзду, побачивши, що у кулуарах стоїть людина з небайдужими очима, розпитала в нього про місцеві справи, а потім ми разом увійшли до залу. І тепер вони вважають, що Герман через когось «викликав» СТБ і оплатив наш приїзд. Хоча до того ми вже показували кілька матеріалів про викрадення картин, здійснені директором разом із міліціантами, які організували виїзну виставку картин у райвідділі міліції. З цієї виставки у музей повернули копії Яблонської, Шишка, Глущенка, Донцова… Півроку цю справу розслідували, і не знаю, що було б далі, якби не приїхав канал СТБ і не зробив сюжет. Тільки після цього картини повезли до Києва на експертизу, бо ми сказали, що готові зробити її власним коштом.

 

І ці люди, знаючи, яка увага прикута до цього музею, який великий скандал із цим пов’язаний, мають нахабство виставляти приміщення музею на приватизацію! До речі, порушуючи закон про музейну справу, який забороняє відчужувати у музеїв землю та приміщення, не надавши взамін аналогічного. А головне – де ж гроші за оренду?

 

Утім, право пані Чорномаз – говорити все, що вона думає.