Дивуюся й не надивуюся розмаїттю однотипної конструкції закордонних мережевих продуктів. «Танці з зірками», «Танці на льоду», «Дві зірки», «Великі (назва нації підставляється)» і т. ін. Асортимент множиться зміною місця дії – цирк, басейн, повітря – дають дресированих зірок, танці у воді або забруднену атмосферу. Незмінною залишається електоральна провокація, яка навіює глядачу відчуття значущості власних смаків і вподобань, а найголовніше – збуджує готовність відстоювати їх, лежачи на дивані. Азарту додають експерти. Зазвичай це визнані авторитети, з якими можна анонімно не погоджуватися і навіть висміювати прямо в обличчя… на екрані, а гуртом за допомогою sms і просто знехтувати скільки завгодно освіченою думкою. Словом, маємо ігрову модель демократичних виборів. Як на мене, саме в цьому найвища цінність мережевих програм і цілком можливо, що вибір країни тиражування та його умови мають політичне підґрунтя.

 

А в Україні можливість вибору, яка пригнічувалася століттями, сьогодні настільки самоцінна, що думати про відповідальність вибору вже не вистачає ані мудрості, ані терпіння, ані зваженості. Тому й вибори у нас частіше за врожаї, а от голоду за тими, кому б можна було вручити долю свою і своїх дітей, долю нашої Батьківщини, вони не вгамовують. «І день іде, і ніч іде, і голову схопивши в руки, дивуюся, чому не йде апостол правди і науки». Дивуємося ми за Кобзарем і сьогодні; так само як і тому, що хоч Шевченко увійшов до першої десятки великих українців, а от чи посяде перше місце – це ще питання.

 

Взагалі питання про велич наших земляків виявилося таким глибоким, що з цього телепродукту можна зробити ще цілу низку продуктів. Але перші підсумки яскравіше за все свідчать по майже двадцяти роках тихого сконання радянської пропаганди про її ефективність. Навіть популярність Степана Бандери і його справедливе визнання – це так само її заслуга.

 

Пізнавальний зміст проекту «Великі українці» справді дуже важливий. Але найголовніше – що з цього вийшла вдала інтерактивна програма з таким потужним патріотичним мотивом. Просвітницьких спроб було чимало – і хороших, і талановитих, згадаймо хоча б «Знай наших» або «Містами України». Враховуючи теперішній високий сан Василя Ілащука, автора цього серіалу, останній можна зрежисувати в інтерактивному форматі із потужним змаганням співвітчизників за велич свого міста, за формулювання неповторних рис своїх спільнот. І київські, франківські, донецькі й одеські разом уплітатимуть квітки своєї самості до букету української нації.

 

А поки що, не заглиблюючись у подробиці біографій першої десятки, можна сказати, що дуже цікавою видається їх портретна схожість. Думаю, нумерологи, хіроманти, астрологи теж нададуть свої цікаві спостереження, але як діти в різному віці різною мірою стають схожими на своїх батьків, так і обличчя народу стає схожим на обличчя того чи іншого кумира.

 

А далі, роздумуючи, що саме формує наше обличчя, захопимося роздумами і про наші душі, думки, ідеали, прагнення. В якийсь момент мені здалося, що з великою мірою подібності обличчя практично всіх міг би зіграти Богдан Ступка. Може, природа його теперішньої світової кінопопулярності великою мірою полягає саме в оцих усвідомлених неукраїнцями рисах українців?! Важко сказати, наскільки свідомо автори програми в сотні великих українців залишили Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва, які насамперед можуть бути великими тільки для українців. Хто негативно, хто позитивно, але сумарно в абсолютній більшості глядачі визнають силу впливу на долю нашого народу цих історичних персонажів. Наскільки ж великі для нас є великими для всього світу, знаними, саме як представники українського народу? Визнаний одним із сотні найкращих художників сучасності Іван Марчук, просто маловідомий своїм землякам. Радянська влада винна, що він до списку не ввійшов.

 

Сікорський, Малевич, Ярошенко, Миклухо-Маклай, Прокопович, Кондратюк (Шергей), Захер-Мазох і ще багато-багато геніїв світового масштабу мало кому відомі у світі в якості українців. Тут – знову ж таки вона, радянська влада розстаралася. Ще проблема: співоча нація назвала лише одного композитора – Володимира Івасюка, пісні якого за 20-30 років стали народними й ім’я якого ще не встигли забути.

 

Висновків і спостережень за програмою, про яку йдеться, я певен, більш ніж достатньо в кожного, хто її дивився. Та найголовніше – як це може змінити наповнюваність українським українського телеефіру. Уявіть собі щоденну 5-хвилинну естафету на всіх телеканалах, які працюють в Україні. Хай дискусійно, з інтерактивом чи без, ми дізнаватимемося про достойників минувшини і сьогодення. Така собі всеукраїнська дошка пошани.

 

А приміром, по суботах усі канали одночасно транслюють одну з найпопулярніших пісень, а всі ми робимо гучність на повну, відкриваємо вікна, доєднуємо свої голоси – і голос України почують на інших планетах!

 

Звичайно, українські кмітливці, знавці та відгадувачі мелодій додають нам спокою щодо власної повноцінності. Переклади і титрування російського телепродукту допомагають комусь вивчити українську, комусь – комфортніше почуватися в україномовному полі, комусь – опанувати російську (до речі, у багатьох європейських країнах у такий спосіб допомагають своїм громадянам опанувати англійську мову). Очевидно, що сьогодні телебачення – це найпотужніше джерело інформації для масового сприйняття, яке вже остаточно перемогло радіо, все друковане, але ще гордо не помічає інтернету. Може, прийшла пора потужної глядацької дискусії про «велике українське телебачення»? Може, наш мудрий народ підкаже щось своє, щось таке, що пошириться по закордонах? І наші здивовані сусіди по планеті, дізнавшись, що великими для українців виявилися Бах і Фейєрбах, Марадона і Монсерат Кабальє, Далі і Сервантес, прагнутимуть не просто інформації про нас, а захочуть подивитися, що то за нація, яка бореться то з меншовартістю, то з більшовартістю, своєї унікальності уникає, щоправда, героїв цінує, але виключно не за життя.