Неоднозначним виявився мій підзаголовок «Завершуючи дискусію, яка не відбулася» (до виступу 29 лютого «Якою мовою розмова?»). Бо 2 березня в «Детектор медіа» з’явилася публікація Тетяни Якубович «Про сумнівних дарителів, заготовані рішення і рентгенівське світло» з підзаголовком «Відповідь на репліки Олександра Тертичного щодо “перевороту” у Медіа-профспілці».

 

Зміст відповіді в цілому зводився до двох позицій: претензії Тертичного до активістів є несправедливими, ситуація вже почала виправлятися, і НМПУ має всі підстави незабаром одужати. Проте, заперечення Тетяни стосувалися дрібниць (до того ж, були не зовсім коректними), тоді як обговорення саме тих проблем, які сайт пропонував для дискусії (виставляючи мою публікацію «Чи потрібно мити руки перед вживанням їжі?»), на жаль, так і не відбулося. Що я і констатував у пості під заголовком «Це – не дискусія, колеги», коментуючи статтю. (Наступні пости цитую скороченими, а також із виправленими помилками):

 

«Шановна панно Тетяно, цілком щиро поважаю Вашу позицію і Вашу думку щодо перспектив профспілки. Більше за те, на мою думку, завдяки наявності саме таких активістів, як Ви, спілка має шанси одужати… В своїх коментарях пропонував розглянути спілчанські проблеми, з яких витікають певні ситуації (за участі конкретних осіб) і перспективи спілки, а не осіб. Саме тому старанно уникав персоналій: я ж прямим текстом це зауважив.

… Якщо ж Ви (і може, ще хто) щиро зацікавлені у пошуку відповідей на зазначені у моїх публікаціях кардинальні виклики для спілки (а не осіб!), можна їх пошукати разом під час зустрічі (в будь-якому складі). Адже, маю не тільки ті аргументи і пропозиції, які використав у публікаціях. А ні, так ні: вольному воля…».

 

На цитований вище заклик поспілкуватися особисто жоден із активістів не відповів. Пропозицію зробити відкритими для «рядових» спілчан засідання комітетів КНМП і НМПУ також проігнорували. Цікаво, між іншим: що вони там від нас приховують? :)

 

 

На цій усмішці можна було би поставити крапку: кинути і тему, і профспілку разом із нею. Адже свого часу реального захисту не отримав, а тепер від спілки мені особисто вже нічого не потрібно. Кинути, проте, не дозволяє гнів на чергову українську неспроможність – нездатність використати поки що живу структуру задля реального просування до свободи – суспільства, слова, особистості.

 

Мало того, що занепадає конкретна організація, відбувається більш драматичний процес: на очах наша недолугість дискредитує чудову і вкрай потрібну Україні спробу солідаризувати журналістів. Можливо, я помиляюсь, але не чую і не бачу аргументованих заперечень доводам, викладеним у чотирьох лютневих публікаціях: їх досі ніхто навіть не намагався спростувати. Щоправда, і підтримка моїх пропозицій (у постах, наприклад) теж нараховує лічені одиниці.

 

Отже, ситуація залишається невизначеною, а тим часом уже незабаром має відбутися звітно-виборча конференція КНМП. Як тільки розпочнуться весняні свята, до середини травня дискусію не розпочати, а там залишиться два-три тижні – й ось конференція! Тобто, після свят розгорнути дискусію часу вже не буде, бо ще ж потрібно мінімум тиждень, щоб обговорити матеріали дискусії в первинних організаціях. Вони мають визначити свої позиції до того, як будуть обрані делегати, а ці вибори мають відбутися мінімум за тиджень-два до конференції.

 

Отже, дискусія має завершитися за три тижні до початку конференції, тобто, до Дня Києва. А від завершення весняних свят до київських виборів – два тижні. Саме стільки залишиться на все про все, якщо дискусію не почати до Великодня. Тут залишається один тиждень, а дискусію до конференції комітет (який мав би зробити й оприлюднити вищенаведені розрахунки) досі не ініціював. Це мовчання вказує на свідоме чи несвідоме прагнення знову, як і в лютому, провести конференцію похапцем: коли сотні спілчан напередодні не уявляють, які пропозиції готуються, отже і вплинути на рішення не можуть. А делегатів залишають без вибору безальтернативними пропозиціями президії, що складається з активу, який звітує і тут же забезпечує самовідтворення керівництва – як це відбулося на з’їзді НМПУ. 

 

Не виключаю, що такий сценарій може задовольнити більшість спілчан. Але ж і меншість має право голосу. Давайте послухаємо обидві сторони.

 

Чудову можливість порівняти аргументи сторін і на цих платформах розпочати дискусію надала публікація члена комітету НМПУ Миколи Фельдмана «Другого шансу не буде» від 1 квітня та пости до неї. Хто забув або не бачив – може подивитися на сайті «Детектор медіа». А я, тим часом, візьму на себе роль упорядника, щоб нижче надати аргументи сторін у компактному вигляді – аби зручніше порівнювати.

 

 

Микола Фельдман надає таке пояснення кризи: «Самое главное – отсутствие оплачиваемого менеджмента, который профессионально выполнял бы работу для организации за деньги членских взносов». Відповідно до діагнозу, він же виписав і рецепт: негайно централізувати внески, щоби було чим платити кваліфікованому апарату.

 

У підсумковому резюме Микола зажадав: «…чтобы сейчас самые многочисленные региональные профсоюзы, среди которых флагманом является Киевская организация, полностью поддержали обозначенный ряд инициатив… Иначе у Всеукраинской профсоюзной организации “Независимый медиапрофсоюз Украины” будущее не возможно».

 

Як до «квітневих тез» ставляться голова і його заступники, чи обговорювалися вони Комітетом та/або Радою НМПУ, з тексту не вбачається. Отже, це нагадує ультиматум одного члена комітету всім регіональним організаціям взагалі і Київській перш за все: не підтримаєте – загинете. А «обозначенный ряд инициатив» першим і головним заходом вимагає збір членських внесків переадресувати безпосередньо на рахунки НМПУ, залишаючи регіональні організації без коштів.

 

Зібрані кошти автор пропонує витрачати на наступні завдання: «Создание базы данных всех членов объединения, соответствующая юридическая легализация всех первичных организаций, ведение переговоров о заключении коллективных договоров, инспектирование условий труда во всех редакциях, где есть организации, работа с государственными органами».

 

База членів і легалізація мають забезпечити централізацію управління. А вести переговори, інспектувати умови праці та працювати з державними органами – «это тот объем, который должен совершать менеджмент организации, то есть оплаченные и обученные сотрудники. Такого менеджмента на сегодняшний день нет только по причине существования главной проблемы – финансовой базы членских взносов».

 

Його підтримав Сергій Гузь: «Николай прав – первичные организации должны играть ключевую роль. Собственно, это не было секретом для тех, кто был в теме, но не было корректного выхода из ситуации, которую имели на тот момент. Дистанция между первичками и центральным аппаратом НМПУ только росла. Попытка изменить ситуацию в мае 2007 года результата не дала, так как проблему восприняли именно в финансовом, а не качественном разрезе. В результате мы имеем слабые первичные организации, которые не могут решать проблемы самостоятельно, местные комитеты, работающие исключительно на общественных началах, и оторванный от членов профсоюза национальный аппарат.

Мы же оказались в ситуации, когда ресурсы концентрируются на местном уровне (как, например, в КНМП). В итоге этих средств не хватает на организацию качественной профсоюзной работы, первички тоже сидят без денег, а на национальном уровне вынуждены искать гранты для организации своей работы. С грантами можно было мириться, пока профсоюз только создавался и количество его членов не превышало 100-200 человек. Но сегодня в профсоюзе больше 1000 членов и становится все больше. Дальше профсоюз не должен финансировать свою работу через гранты. Какой другой источник? Деньги партий и политиков, или членские взносы?...»

 

 

«Пиво – только членам профсоюза, – заперечив анонім за ніком Вася. – Если действовать, как говорит Фельдман, то получится секта». І на запитання Миколи, що ж опонент пропонує навзамін, повідомив своє, альтернативне бачення:

 

 

 

3) Получив ясные цели и задачи, одобрение профессиональной среды и толковых менеджеров, вступить в переговоры с владельцами СМИ и заставить их принять принципы найма и содержания журналистов. А то, о чем Вы пишите – комсомольская возня. А именно – собрать взносы и организовать управляемые первички. Не создавайте второй комсомол. Ничего хорошего не выйдет».

 

Микола Фельдман надав свій негативний сценарій такому шляху: «А Вы знаете, что вот по этой схеме когда пойдешь, то окажется, что:

 

 

 

 

Продолбавшись пять лет головой об стену по своему нарисованному, правильному, грамотному, европейскому и цивилизованному пути, вы поймете, что очень сильно забыли учесть ЧЕЛОВЕЧЕСКИЙ фактор, который тут очень есть».

 

Вася навів додаткові аргументи і, в свою чергу, надав песимістичний прогноз «комсомольському» варіанту: «Не соберете Вы достойных денег с первичек. Журналисты – офисный пролетариат. У них денег нет. Звездам журналистики (у них есть деньги) профсоюз не нужен. «Лучше делать плохо, чем вообще ничего не делать» – это девиз комсомольцев, особенно тех, которые очень поверили в деньги. Вы будете много суетиться, и, в конце концов, оскандалитесь со своими друзьями и врагами. Примеров куча».

 

Микола заперечив: «Я вот комосомола никогда в глаза не видел и не могу его строить. Зато изучал законы, в т.ч. "О профсоюзах". А вы изучали законы? Судя ведь по всему – вы как раз комсомол видели непосредственно и разочаровались в нем. Поверьте, я совка не хочу. И не хочу совковой организации. И для этого, я уверен, необходимо реализовать все написанное и еще больше. Вот это мне понравилось: "К Вам за идею никто не пойдет работать"... Вы вообще осознаете, что вы подтверждаете наши же слова. Но потом вы еще прибавили: "... потому што идеи у вас нед". О, где же наша богом данная великая непостижимая идея, которая сможет заставить любого человека и даже Василия пойти работать бесплатно? Да, Василий, нет у нас такой идеи и не будет. Потому што ни у кого такой никогда не будет. Профсоюз – уже сам по себе идея».

 

 

Очевидно, що вище викладено два протилежні принципи роботи, які уособлюють Микола і Василь. Ці принципи можна (умовно) назвати менеджерським і громадським.

 

На основі узгоджених принципів (підвалин) можна збудувати перспективну громадську організацію. Але поки що маємо розмову тільки про принципи, які самі по собі нічого не вирішують. Організація досить швидко має зробити ще три кроки до завершення вибору:

 

- обґрунтувати програму (пріоритети) поточної роботи КНМП на наступні два роки;

- на виконання програми запропонувати пропозиції (заходи) з її реалізації;

- обрати гідних виконавців (голову, комітет, ревізорів) затверджених заходів.

 

А далі – найскладніше: робота голови, комітету, первинних організацій із виконання рішень конференції, зі створення надійного і ефективного захисту законних інтересів кожного члена спілки (а не обраних активом за невідомими критеріями).

 

(Як на мене, паралельно з обговоренням і вибором названих шляхів розвитку, було би корисно згадати пропозицію Сергія Гузя до минулого з’їзду НМПУ: висунути ідею (місію), яка може стати стрижневим елементом ідеології і стратегії спілки.)

 

Отже, час на пошук вибору вже пішов, пані і панове. До Дня Києва залишилося 40 днів, із яких 15 заберуть свята.

 

 

P.S. Можливо, сайт проведе опитування: за який із двох запропонованих вище принципів роботи спілки (менеджерський чи громадський) голосував би відвідувач у ролі делегата конференції?