Телебачення – це і бізнес, і, водночас, широкі можливості для формування громадської думки та культурних смаків. Вимагати від телевізійників працювати собі у збиток безглуздо, але так само безглуздо дозволяти їм працювати виключно у комерційних інтересах, адже наслідки діяльності мас-медіа відбиваються на суспільстві. Десь тут має бути золота середина.

 

Останнім часом на українських телеканалах побільшало власного продукту, що не може не тішити. Але, як і раніше, глядач майже не бачить українського кіно у широкому розумінні – і кіно українською мовою, і російськомовного кіно, знятого в Україні і про Україну.

 

Звісно, вітчизняна телеіндустрія тільки намагається звестися на ноги, а тому телеканали змушені купувати готовий продукт в інших країнах, кооперуватися, або ж виробляти таке кіно, яке можна буде продати на пострадянському просторі від Балтійського моря до Тихого океану. Усе це неодноразово пояснювали менеджери, причетні до процесу. Але їхнє бажання мати високі рейтинги, мати прибуток, витрачаючи мінімум коштів, іноді доходить до абсурду. Скажімо, українські телеканали звично показують багато старого радянського та нового російського кіно на військову тематику. Деякі з цих стрічок мають сумнівну мистецьку якість, та усіх їх об’єднує мета – підняття радянського патріотизму, або ж престижу російської зброї.

 

Можна заперечити, що та ж Велика вітчизняна, чи то Друга світова – це спільна історія, яку не треба забувати. Так, але, на щастя, сьогодні вже немає монополії на ідеологію, тобто історія – це щось більше, ніж поділ на «наших» і «фашистів». Та й по шести десятках років після війни в інформаційному полі доречнішим буде загальнолюдський, аніж ура-патріотичний пафос. Зрештою, польський приклад із забороною показу відомої стрічки «Чотири танкісти і собака» демонструє критичний підхід до кіномистецтва минулої епохи.

 

Епоха сучасна теж не настільки однозначна. У численних телесеріалах російський спецназ «мочить» терористів по всьому периметру російського кордону і всередині власної держави, підростають «Кадети», марширують «Солдати». А хіба українські військові не гідні того, щоби про їхню службу розповідати мовою кіно? Розмови лише про те, що фінансово вигідно, а що ні, не можуть тривати безкінечно. Зрештою, телебачення продає не насіння, а інформаційний та культурний продукт. І українське телебачення має обов’язки перед українським суспільством, аби цей самий продукт був адекватним історичному часові. Українські політики глотки деруть, сперечаючись про НАТО, УПА, мову, а українцям показують телесеріали про радянських розвідників чи російський спецназ. Питання, звісно, не в тому, щоби переносити в кіно політичні скандали, а в тому, що в українській історії не бракує тем для блокбастерів, було б тільки бажання.

 

В Україні стоїть проблема переосмислення власної історії, формування сучасної української нації як такої. І телебачення не може стояти осторонь, бути немов поза контекстом. Одними «Великими українцями» на «Інтері» тут не відбутися. Сплески патріотизму у вигляді художнього та документального кіно до Дня незалежності й поготів виглядають як данина – зробили і забули. Зрештою, художній твір несе послання аудиторії. Не треба заглиблюватися в аналіз суспільних настроїв і політичних доктрин, популярних у Росії, щоби зрозуміти «послання» і цінності, генератором яких є сусідня країна. Для цього достатньо згадати відому фразу Володимира Путіна про те, що найбільшою трагедією ХХ століття він вважає розпад СРСР.

 

Власне, уся риторика російської влади та російських ЗМІ спрямована на повернення колись утрачених позицій та сповнена великодержавного пафосу. Популяризація Збройних сил, звісно, відіграє тут не останню роль. У принципі, це їхня справа, але чи можна безоглядно транслювати ціннісні установки іншої країни?

 

«В інформаційному просторі України, по суті, проводяться інформаційні психологічні кампанії з тих чи інших питань, щоб дезінформувати суспільство або проводити кампанії не в інтересах нашої країни», – цитата з виступу Президента на засіданні Ради Нацбезпеки та оборони 21 березня цього року. Тобто, Віктор Ющенко сказав, що проти України ведеться інформаційна війна. У тому числі – руками українських телеканалів? «Виникає логічне питання: ми представляємо суверенну державу, у якої є суверенність, інформаційні інтереси, чи ми будемо жити продуктами інших країн», – крапка від Президента.

 

Згодом на Бухарестському саміті НАТО, якщо вірити повідомленням ЗМІ, той же Путін у свою чергу «пояснював» Джорджу Бушу, що Україна «це навіть не держава». Сумніви у тому, що ця розмова мала місце, пізніше в інтерв’ю радіостанції «Эхо Москвы» розвіяв голова російського МЗС Сергій Лавров. Певне враження про явні й приховані настрої російської еліти щодо України дала і нещодавня дискусія у програмі «К бар’єру!» телеканалу НТВ між Анатолієм Гриценком та Костянтином Затуліним. У деяких моментах ведучий був гранично відвертим. Після цього до прославляння російської зброї на українських телеекранах треба ставитися з великою обережністю, бо ніколи не знаєш, у якій бік ця зброя повернеться.

 

Президента є багато за що критикувати, але тут із ним можна погодитися: або ми є незалежною державою, або ні. І телевізійники теж мають визначитися у цьому питанні. Окрім грошей та вигідних пропозицій, є ще й смак, почуття такту та поваги до співвітчизників. Інакше ще довго Україна залишатиметься культурною, політичною, телевізійною і якою завгодно провінцією.