Хто увійде до першої десятки «Великих українців»? Цього не вгадав жоден учасник вікторини і, цілком можливо, жоден із сотень тисяч телеглядачів, які з осені минулого року дивляться інтерівську програму. Нині – нова, гостріша інтрига: хто стане великим українцем №1? На старті пальму першості виборювали Степан Бандера, Тарас Шевченко і Ярослав Мудрий. Сюрприз, підтверджений першими більш як 100 тисячами SMS і телефонних дзвінків.

 

Чи пізнаємо ми насправді наших співвітчизників, стежачи за подіями у країні на телевізійних екранах? Україна не зійшлася клином на політиках, якими заполонили ефір джинсоїдні телевізійники.

 

Українська адаптація програми The Greatest Britons («Найвидатніші британці»), що транслювалася 2002 року на Бі-бі-сі, викликала скептицизм у середовищі експертів. Одні сумнівалися, чи спроможні українці, які живуть у посткомуністичному суспільстві, обрати своїх національних героїв. Інші застерігали, що програма потенційно шкідлива, бо сприятиме «розколу» України. Нібито посварити Захід і Схід намагаються не політики, які рвуться до влади, а самі громадяни України.

 

Мені згадуються мудрі слова Збігнева Бжезінського про те, що у постпомаранчевій Україні виник розрив у рівнях суспільної свідомості між народом і самопроголошеною «елітою». Тож, на його думку, політики мають довести свою зрілість «політично зрілому народу». Це, певно, однаковою мірою стосується й рівня національної свідомості.

 

Ідею програми «Великі українці» від самого початку із запалом відстоювали хіба що його ініціатори. Це можна було би сприйняти винятково як прояв професійної амбітності. Коли б не деякі суттєві моменти. Генеральний продюсер Ганна Безлюдна після приходу на «Інтер» взялася жорстко викорінювати телепопсу. Її дії, власне, можна розглядати як прагнення остаточно утвердитися у конкурентній боротьбі з каналом «1+1», у якій «Інтер» незмінно (принаймні, останнього року) лідирує.

 

Концепція? Новини у широкому загальнонаціональному й світовому форматі – на противагу механічно зліпленому докупи на «ТСН» набору репортажів без чітко визначених пріоритетів, часто-густо про події місцевого значення. Попсове «Карооке на майдані» подароване «1+1». І, зрештою, замаскована конкуренція, що ведеться у різних площинах. Пізнавальна програма «Великі українці» проти розважальних «Танців із зірками», популярність яких, схоже, вже частково згасла. Від однієї програми обертом іде голова, від іншої – підключаються мізки.

 

Питання: що важливіше й корисніше із суспільного погляду, а з глядацького – що цікавіше? Одне очевидно – українське телебачення, особливо на тлі електронних видань, вже неспроможне вижити за рахунок політичного дурману і попси (нехай навіть в естетичній обгортці). За великим рахунком в українського телебаченні у добу становлення державності є важлива функцію – сприяти осмисленню суспільством національної історії.

 

«Великі українці» – це, передусім, інноваційний проект. І я переконаний: тележурналістика в Україні не зможе подолати комплекс «малоросійства», не опановувавши величезний досвід західного телебачення і не збагативши його національними традиціями. За рахунок власного потенціалу вітчизняну тележурналістику, що переживає глибоку професійну й моральну кризу, неможливо «підтягнути» до рівня міжнародних стандартів. Так само як нашу економіку – без закордонних інвестицій.

 

Наскільки успішним виявиться експеримент із «Великими українцями» – має велике значення для майбутнього телебачення в Україні. Генеральний продюсер «Інтера» Ганна Безлюдна охарактеризувала проект як «безпрецедентний» в Україні і проголосила його головною метою «об’єднання нації». Шеф-редактор програми Вахтанг Кіпіані, посилаючись на резонанс проекту серед телеглядачів, незмінно висловлює впевненість у його успіху.

 

Натомість скептики не квапилися зарядитися оптимізмом. Привід для цього був.

 

Чудеса у політичному решеті? А хіба не дивує, що у Верховній Раді й досі засідають нащадки тих, хто влаштовував Голодомор і знищив українську інтелігенцію? «Из этого уже давно сделаны выводы», – без докорів сумління заявив Петро Симоненко. Невже насправді українці так палко люблять «вічно молодого» Леніна і невгамовного Симоненка?.. В організаторських здібностях комуністам не відмовиш, а можливості сучасних засобів зв’язку, що можуть суттєво впливати на результати опитувань, безмежні…

 

Чи доречно було запрошувати до участі у програмі «Великі українці» (до того ж не раз) політичного горлодера, котрий публічно обзиває зрадниками тих, кого телеглядачі обрали своїми героями, ображаючи тим самим і мертвих, і живих?

 

Яке моральне право мав оцінювати національну спадщину В’ячеслава Чорновола його зрадливий син? Чорновіл-старший справді був прихильником федеративного устрою України, але як основи її єдності, а не розбрату… Добре знаючи однокурсника В’ячеслава протягом університетських років, не можу навіть уявити собі, щоб він приєднався до Партії регіонів і став прихильником ПІСУАРу. (Південно-Східної Української Автономної Республіки – мабуть, не варто розшифровувати).

 

І, зрештою, яке моральне право мав брати участь у програмі відомий українофоб Дмитро Табачник, котрий в інтерв’ю іншому затятому українофобу Бузині (опублікованому в газеті «Сегодня»), цинічно стверджував: «Нельзя вести культурную политику только в интересах узкого слоя украиноязычной интеллигенции, которая просто боится конкуренции во всём» (підкреслення – автора). Виявляється, мільйони національно свідомих українців – це «узкий слой». І чи пасує поза великого історика тому, чию докторську дисертацію неможливо відшукати навіть зі свічкою серед білого дня?

 

Над програмою «Великі українці» помітно тяжів «нардепівський синдром», що як пошесть заполонив телебачення в Україні. Та якщо свобода слова безмежна, то чому у тому ж випуску «Великих українців», наскільки пам’ятаю, не було жодного народного депутата національно-патріотичної орієнтації?

 

Утім, навіть автори «Великих українців» не заперечують, що в ній були, м’яко кажучи, невдалі моменти. Так, на попередньому етапі КПУшний Петро Симоненко, усунувши Савіка Шустера, впевнено перебрав на себе роль ведучого і запропонував обрати «великим українцем» самого Ілліча. Він виссав із пальця «історичне відкриття»: виявляється, Ленін, який на початку ХХ століття здійснив військову інтервенцію і задушив незалежну Україну, був «творцем її державності».

 

Кожному, хто знається на історії, відома сутність ленінської політики щодо України. Чи можна уявити собі, щоб на ізраїльському телебаченні хтось запропонував обрати «великим євреєм» Адольфа Гітлера? Якою була б реакція аудиторії?

 

Та в українських справах неодмінно заплутався би навіть Нострадамус. Лідер КПУ, як з’ясується згодом, виборе для Ілліча почесне місце серед «великих українців» у третій десятці, а для самого себе – скромніше 79-те, між режисером доби Розстріляного українського Відродження Лесем Курбасом та князем, магнатом Речі Посполитої й відомим просвітителем Костянтином-Василем Острозьким (про інші аномалії – згодом). Дива у решеті!

 

Оливи у вогонь долили раніше й інші диспутанти – нардепи й не нардепи. Так, Інна Богословська висувала у великі українці «автора “Энеиды”,… как его?».

 

Здивував мене й Мирослав Попович, який запропонував включити до цього почесного списку Павла Тичину й Максима Рильського. Та як не мудруй, велетнями духу авторів радянських гімнів «Партія веде» й «Із-за гір та з-за високих сизокрил – орел летить…» ніяк не назвеш. Так, зрештою, розсудили й телеглядачі. Інша справа – незламний Василь Стус, закатований у концтаборі в часи горбачовської «перебудови й гласності». Цілком зрозуміло, він потрапив до списку великих українців, як і Василь Симоненко та розстріляна у Бабиному яру Олена Теліга.

 

Певного безладдя, на мій погляд, додали й деякі учасники дискусії на сайті «Детектор медіа». Так, пан Грабовський заплутався у власних інтелектуальних нетрях. Незрозуміло, чому він дійшов висновку, що на місце «серед великих діячів і навіть серед українців» може претендувати «червоний Лев», коли він «порозумнішав» і засудив «кремлівську кліку ґвалтівників». Грабовський не врахував одного – сам Лев Троцький належав до тієї ж кліки і щосили душив Україну.

 

Тож прислухаймося краще до vox populi. За задумом творців телепрограми, він був і став головним ключем до її успіху.

 

Згадаймо, хто потрапив до першої десятки.

 

Троє поетів – Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван Франко. Нехай вибачать мені футбольні фанати, та я радий, що мої побоювання не справдилися. До елітної десятки замість великого Тараса не потрапив Андрій, хоча ноги у нього справді на вагу золота.

 

Тим часом телеглядачі віддали перевагу Валерію Лобановському. Багато хто разом зі мною невдоволений: чому не чемпіони світу з боксу брати Клички, не найсильніший богатир Василь Вірастюк або не легендарний борець Іван Піддубний? Так, зрештою, вирішила більшість.

 

Серед елітної десятки – двоє видатних борців за незалежність України ХХ століття – Степан Бандера і В’ячеслав Чорновіл; гетьман Богдан Хмельницький – творець Козацької держави, яку у складних історичних умовах він не зміг зберегти, уклавши Переяславську угоду із Московією; великий князь Ярослав Мудрий, який представляє давнішу добу – Русь-Україну.

 

Несподіванкою можна вважати обрання до елітного клубу мандрівного філософа Григорія Сковороди (за нього дружно проголосувала студентська молодь). Дещо осторонь у найпочеснішому списку – видатний хірург-кардіолог та оригінальний російськомовний мислитель Микола Амосов, який, до речі, був переконаним прихильником незалежності України.

 

Підсумки голосування – це унікальний матеріал для досліджень соціологів та істориків, що ґрунтується на значно ширшій базовій основі, ніж численні ординарні опитування громадської думки. У другій десятці – борці за незалежність України один за одним: Іван Мазепа, Роман Шухевич, Василь Стус, Михайло Грушевський, Симон Петлюра, а далі (з великим відривом від них і один від одного) – Євген Коновалець і Петро Скоропадський. Висновок перший: дедалі більше українців перестають вірити фальшивим штампам, нав’язаним їм комуністичним режимом, а «зрадників» українського народу шанують як борців за національну справу. Саме ж поняття «націоналізм» набуває в нашій свідомості позитивного змісту. І це попри безперервний потужний інформаційний пресинг з боку Росії.

 

У списку великих українців – князь Київської Русі Володимир Великий, княгиня Ольга, князі Володимир П Мономах та Святослав Хоробрий. Не забуваймо, що в перший десятці ще й князь Ярослав Мудрий. Висновок другий: українці відкидають культивовану у радянські часи концепцію «колиски трьох братніх народів» і розглядають Русь-Україну як «золоту добу» своєї національної історії.

 

До почесного реєстру великих українців не потрапив жоден представник діаспори. Скажімо, славетний меценат Петро Яцик, котрий пожертвував на українську справу десятки мільйонів доларів. Висновок третій: нація ще не збагнула ідеї світового українства. Це – одна з найбільших слабкостей молодої держави.

 

У списку опинилися поряд тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб і колишній в’язень комуністичного режиму Герой України Левко Лук’яненко. Випадковий чи символічний збіг? У всі часи однією з людських якостей, яка найбільше цінувалася, була мужність. Що важче – битися у небі з пілотами люфтваффе чи сидіти 72 дні поспіль у камері смертників, а потім понад чверть століття – у радянських концтаборах і в засланні?

 

Інша справа – Сікорський поряд із Януковичем, Вакарчук – із Брежнєвим, Бубка між Данилом Галицьким і Пилипом Орликом, Скоропадський поряд зі Стахановим. Тим часом княгиня Ольга потрапила у полон до Ковпака, а Софія Ротару стала бранкою Івана Сірка. Хіба не кумедно?

 

В одну купу змішалися різні особистості й різні епохи. Мабуть, доречно було би розподілити питання за категоріями, як це було зроблено в аналогічній програмі El ArGENtino («Аргентинець»). У ній телеглядачі голосували окремо за діячів Х1Х і ХХ століть, у категоріях поп-культури і журналістики, мистецтва і науки, спорту. Як на мене, українці багато в чому схожі на латиноамериканців.

 

Та пізнавальне значення телепроекту «Великі українці» очевидне. Будемо сподіватися, що мешканці заходу й сходу, центру й півдня, почувши не від політиків, а з людських вуст, хто їхні герої, прислухаються до думок одне одного й замисляться. Саме «об’єднання української нації» від самого початку було проголошено головною метою проекту. З іншого боку, зайвий оптимізм невиправданий. Ніщо не робиться з першого разу.