Зараз мене будуть сварити, але я скажу. Хоч що б там казав нині і в майбутньому Олександр Солженіцин, на нього не треба ображатись, тим більше його не можна ображати.
Так, він може бути прихильником відновленої модернізованої імперії, може сварити Україну за нібито спекуляції навколо Голодомору. Він може казати все, що вважає за потрібне.
Мало того, свого часу він, грубо кажучи, сів у калюжу у зв’язку з Україною. Незабаром після проголошення незалежності він написав статтю «
Як нам облаштувати Росію», у якій пропонував союз трьох братніх народів – російського, українського і білоруського. Незабаром після виходу цього матеріалу Солженіцин приїхав до Києва. Важко повірити, але він наївно сподівався переконати українську еліту, що це її колишні комуністи обдурили із проголошенням незалежності. Сів перед деким з українців і почав казати щось подібне. Тоді вони вирішили відрекомендуватись: Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь і не пригадую, хто ще. Всі колишні дисиденти, які свого часу «відмотали» значний термін ув’язнення, а то й кілька. Коротше, письменник із чим приїхав, із тим і поїхав.
Але чому ж на нього не треба ображатись? Я думаю, що він отримав собі індульгенцію на все життя, що залишилося. Такою індульгенцією є його «Архіпелаг ГУЛАГ». Якщо покласти цю чотиритомну книгу на одну шальку терезів, а сьогоднішні висловлювання – на іншу, то книжка однозначно переважить. Висловлювання з часом забудуться, а твір залишиться.
Це був перший фундаментальний документальний твір такого роду про Радянський Союз, про створену комуністами систему. Солженіцин докладно описав ідеологічні засади тієї держави та практичне їх утілення. На чому особливо треба наголосити: попри весь свій наліт «великодержавності», він із величезною повагою, об’єктивно писав про ОУН і УПА. Розумів причини створення цього руху, позитивно оцінював діяльність упівців у сталінських таборах. Він розповів про те, що саме упівці стали чинником відвоювання політичними в’язнями відносної свободи. До їхньої появи в таборах там верховодили близькі до влади кримінальні елементи. Бо що міг протиставити кримінальнику політв’язень – який-небудь учений в окулярах? Бандерівці ж були воїнами і влаштували кримінальникам справжній терор. У цьому їм допомагали й колишні воїни Червоної армії. Крім того, бандерівці влаштували у таборах кілька повстань, чим змусили владу піти на серйозні поступки.
Усе це описав Олександр Солженіцин – аж ніяк не український націоналіст. Як відомо, за цей свій твір він отримав Нобелівську премію. Його називають романом, але, на мій погляд, це не роман, а зразок дуже глибокої дослідницької журналістики.
І коли сьогодні після невдалих висловлювань Олександра Солженіцина починають називати агентом КГБ, прислужником Кремля та іншими подібними ласкавими «епітетами», мені хотілось би закликати авторів таких оцінок не поспішати. Таких людей, як Солженіцин, варто оцінювати у комплексі, враховуючи всі здобутки й помилки. Інакше потім тим, хто поспішає з оцінками, може бути незручно, коли випадкове в образі оцінюваного зітреться, а залишиться головне.
