Я не в захваті від особистості Дмитра Табачника, проте змушений визнати: з усіх присутніх у студії на «півфіналі» «Великих українців» (11 квітня, 21.30, «Інтер») він був, здається, єдиним, хто періодично наголошував – ця програма насамперед пізнавальна. Те ж саме від моменту старту проекту 16 листопада 2007 року в ефірі «Інтеру» говорили та писали, зокрема, автори «Детектор медіа». По-різному оцінюючи окремі нюанси, всі сходилися в одному: якщо серед експертів мусять бути українські політики, то – в меншості.

 

Але всякий раз, коли черговий випуск «Великих українців» з`являвся в ефірі, особисто я як автор гостро усвідомлював непотрібність і своєї праці, і праці колег, із чиїми думками сходилися мої: на ці зауваження творча група «Великих українців» принципово не звертала і вже навряд чи зверне увагу. Натомість завжди є аргумент: «Зробіть краще!». І знову визнаю – з політиками в студії краще все одно не зробиш.

 

Дозволю собі трохи пофантазувати. Якщо пан Шустер буде робити ток-шоу про мобільні телефони, в студії будуть політики – власники мобільних телефонів. Якщо говоритиме про українську мову в кіно – в студії будуть ті ж самі політики, що на минулому тижні говорили про телефони. Хоча в кіно ці політики навряд чи ходять, але мають про нього свою авторитетну думку. Проблеми міжконфесійних стосунків в Україні теж будуть обговорювати політики – вчорашні члени КПУ Кравчук, Симоненко, Табачник, Литвин та іже з ними, а їхніми опонентами виступлять євангельський баптист Турчинов і ревний парафіянин «Посольства Божого» Черновецький.  

 

При тому, що для них та їхніх колег є ціла тижнева програма «Свобода Савіка Шустера». А ще вони так само часто, як у парламентський буфет, ходять на «Свободу слова» на ICTV,  на прямі ефіри в випусках новин, стають постійними гостями інших програм майже на всіх телеканалах. Невже мало? Навіть якби редакторська група «Великих українців» схаменулася і справді переключилася на суто пізнавальний аспект проекту, політики із задоволенням узяли б на себе і не притаманну їм просвітницьку місію.

 

Проблема в тому, що Шустеру комфортно саме з політиками. Попередні прямі ефіри «Великих українців» не могли приховати помітної скутості популярного телеведучого, коли йому з увічливості доводиться спілкуватися з тими гостями студії, хто не належить до політичних тусовок, і кого запросили для плезиру, аби хоч номінально розбавити Симоненка з Табачником. Він просто не знає, про що говорити з ученими та митцями. Єдине, що йому можна пробачити – невміння говорити зі спортсменами. Зі спортсменами взагалі мало хто може говорити про щось, крім спорту. Та й самі спортсмени воліють менше говорити. Ту ж саму Ірину Дерюгіну або Лілію Подкопаєву, теж свого часу залучену в якості експерта у студії, шанувальники цінують зовсім не за красномовство. Гімнастка Дерюгіна чи космонавт Каденюк, який так само колись сидів у студії «Великих українців» раніше, не були активними учасниками дискусії.

 

Тому присутність у живому ефірі когось «від спорту» (або «від космосу») зайвий раз підкреслює дуже формальне ставлення авторів проекту до всіх, у кого нема депутатського мандату чи членського квитка якоїсь із партій. Якби нормальні люди не були в такій разючій меншості проти політиків, я б ризикнув назвати їх масовкою. Але 11 квітня на «Великих українцях» від діячів науки та культури були лише філософ Мирослав Попович та поет-пісняр Юрій Рибчинський. Нас небагато, хоч нас і не подолати… Очевидно, Дмитро Корчинський як політик-маргінал висловив загальне ставлення політиків до інших людей у фразі: «Голосуючи за «великих українців», треба обмежуватися спортсменами. Для чого включати в список різних співунів та плясунів?».

 

Команда «Великих українців», як на мене, не зважає на одну суттєву обставину: високі рейтинги програмі забезпечують не постійні глядачі «Свободи Савіка Шустера». «Великі українці» за визначенням мають більш широку аудиторію. Причому збільшується вона за рахунок тих, кому відверто політичні програми зазвичай не цікаві. Натомість цікавлять пізнавальні, особливо – такі, які розкажуть, нарешті, про те, якими ми були і якими будемо. Зроблені на українському матеріалі, наповнені українським контентом. І якщо український контент – це українські політики, мені дуже шкода і себе як глядача, і нашу державу, і мозок співвітчизників. Бо політики не сприймають громадян інакше, ніж своїх виборців. Саме так – виборцями – називав Симоненко тих невідомих, хто взяв участь у голосуванні. І, зокрема, проголосував усупереч будь-якому здоровому глузду та на радість Петрові Миколайовичу, за Леніна як за великого українця.

 

Аби закінчити з політиками, зверну увагу на одну, як на мене, досить цікаву деталь. Півфінал «Великих українців» у студії представляли політичні фігури, котрі, за винятком Левка Лук’яненка, не відносять себе до так званих «демократичних сил». Це випадковий добір чи чиясь свідома позиція? Не знаю, я не політтехнолог і не політолог, чекаю роз’яснень. Так само мені цікаво й таке. Було цілком логічно наголошено, що живі та чинні політики, за яких проголосували люди як за «великих українців», не обговорюються у студії. Через це інформативних сюжетів про Симоненка, Януковича, Тимошенко та Ющенка запропоновано не було. Натомість мажорні сюжети про присутніх у студії, живих та здорових Лук’яненка із Кравчуком все ж таки, всупереч попереднім заявам, показали. Це був, як казали в роки мого шкільного отроцтва, зафіксований прогин, недогляд редакторської групи чи щось інше? Пояснень не прозвучало.

 

На користь півфіналу однозначно пішли згадані вище сюжети. Тривали вони до однієї хвилини і давали мінімальну інформацію про визначних українців від 100-го до 11-го місця. Завдяки саме сюжетам Савік Шустер зміг тримати гостей у часових рамках і не давати особливої свободи слова – і без Симоненка з Тарасом Чорноволом було на що дивитися і що слухати. Правда, обговорюючи кожну чергову десятку, учасники часом зазначали на деяку некоректність у визначеннях стосовно тієї чи іншої персони в цих сюжетах. Та це, як на мене, не велика проблема. Складність у іншому, в тому, чого не помітили ані політики, ані редактори. Можна по ходу вказати те, що отамана помилково названо гетьманом (хоча, наскільки відомо автору, «гетьманами» називали й воєначальників Запорозького війська під час походів, у яких Петро Калнишевський бував не раз). Але як вказати і пояснити некоректний і суперечливий зміст цілих речень?

 

«Невідомий солдат – це воїн, який поклав життя за Батьківщину», - за яку Батьківщину? Радянський Союз? Україну в складі СРСР? Незалежну Україну? В світлі останніх подій, коли точиться дискусія, чи вважати вояків УПА ветеранами ВВВ, це має певне значення. Бо звідси випливатиме, чи матиме невідомий полеглий вояк УПА такий самий статус героя, як невідомий полеглий радянський солдат.

 

«Чоловіки схилялися перед її красою і патріотизмом», - це про Олену Телігу. Так що домінувало в чоловічих симпатіях до письменниці та громадської діячки – описана в численних спогадах та очевидна на старих фотографіях жіноча врода чи все ж таки патріотизм? Якесь із слів тут явно зайве.

 

«Жоден із них не став зрадником під час війни», - про вихованців педагога Антона Макаренка. Але хто такий зрадник? Той, хто не застрелився і потрапив у полон? Хто був на окупованій території? Хто працював на німецьку розвідку, перемальовуючи плани наступу? Хто служив у поліції за німців? Для країни, в якій ми колись жили, військовополонений, який утік із концтабору, вояк УПА та мирний житель, який працював на німців у роки окупації, аби вижити, однаково вважалися зрадниками Батьківщини.

 

«Єдиний артист, який провів всеросійський концертний тур на підтримку нового альбому», - це про Святослава Вакарчука. А інших чеснот у нинішнього народного депутата від «НУ-НС» нема? Скажімо, всеукраїнський тур що, не вартий уваги?

 

Говорячи про письменника, комуніста, лауреата і депутата Олеся Гончара, автор сюжету розповідає лише про те, як той у жовтні 1990 року під час студентського голодування вийшов із компартії. Про те, що цей визначний українець був переконаним комуністом, чомусь не згадувалося.

 

Загалом показовий і вартий окремої розмови той факт, що серед 100 персоналій, запропонованих кандидатами у «великі», комуністів дуже мало: точно - Стаханов, Гончар, Хрущов, Брежнєв, імовірно – академік Глушков, авіаконструктор Антонов, репресований свого часу академік Корольов. Але їхнє членство у партії було швидше номінальним, як необхідний додаток до посади. Зате репресованих комуністами та незгодних з режимом – щонайменше третина списку. Ані комуніст Симоненко, ані головний ідеолог УРСР Кравчук, ані інші політики ніяк на це не реагували, ковтали мовчки. Зате коли говорили про Брежнєва, Симоненко помітно пожвавлювався. Очевидно, що його, як і Корчинського з Чорноволом, запросили в очікуванні шоу. На щастя, на шоу просто не лишалося часу завдяки сюжетам. Хіба Чорновіл свою традиційну риторику розбавляв цитатами з Василя Симоненка, Василя Стуса, Ліни Костенко, демонструючи, що серед «недемократичних сил» теоретично є шанувальники української поезії.

 

А стосовно персоналій дуже правильно, як на мене, висловився Мирослав Попович: «Це не думка народу. Навряд чи опитаний мільйон українців чи навіть десять тисяч». Не особливо сперечався з ним і Шустер, який напевне володіє з цього приводу більш точною інформацією. Кілька разів він обмовлявся: «За цю постать голосували десятки тисяч людей». Отже, не сотні тисяч і не мільйони «виборців». Проте позитив у тому, що, замінивши кимось Леніна та Невідомого солдата, ми вже можемо мати власний телевізійний чи видавничий проект у популярному форматі «100 визначних людей».

 

У цьому зв’язку оголошена десятка найкращих не виявилася аж такою суперечливою, сенсаційною чи хоча б неочікуваною. Серед персоналій – майже всі, чиї портрети є на гривнях (крім Володимира Великого та Михайла Грушевського), Степан Бандера, довкола фігури якого почалися очікувані дебати, досить швидко перервані ведучим через помітний брак часу, Микола Амосов, В’ячеслав Чорновіл і чомусь Валерій Лобановський. Роль футболу в житті пересічного українця, велич цієї англійської гри та її значення для України, як на мене, явно перебільшені…