Відзначений Заходом у розпал холодної війни з кон’юнктурних політичних міркувань Нобелівською премією, Солженіцин так не зрівнявся зі Львом Толстим, Достоєвським, Чеховим, Шолоховим, із чудовою плеядою російських письменників-гуманистів, величезний талант яких викликає у мене почуття захоплення. Я не спромігся, однак, прочитати залізобетонні з художнього погляду творіння О.І. – «Раковий корпус» та все інше: ракова пухлина у власних мізках мені ні до чого.

Видрукувана в «Известиях» претензійна замітка Солженіцина «Поссорить родные народы?», власне кажучи, не тягне навіть на статтю. Натомість її масово розтиражували на підконтрольних Кремлю каналах російського телебачення і на численних електронних сайтах. Вона з’явилася синхронно із заявою Держдуми РФ, у якій вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні цинічно проголошено «предметом современных политичеких манипуляций», і співзвучна їй за своєю тональністю. Колишній дисидент став офіційним рупором політики українофобства. Він бере слово «голодомор» у лапки – так само, як думці та офіційні речники зовнішньополітичного відомства РФ, що звернулося з ультиматумом до ООН не визнавати Голодомор актом геноциду.

«Великий російський демократ» без докорів сумління називає трагедію, жертвою якої стали мільйони українських селян, «обезумелой (?!) басней». Схоже, в Олександра Ісаєвича не все гаразд із літературною російською мовою (на це з посиланням на тлумачні словники звернув увагу один із відвідувачів читацького «форуму» в «Известиях»).

Хто ж насправді «обезумел»? Чи розуміє Олександр Солженіцин сутність того, про що пише? Чи відомі йому історичні факти та їхні тлумачення? Скажімо, поняття «географія голоду». Чому селяни стали жертвою терору голодом передусім в Україні (не менше 5 мільйонів) і в етнічно переважно українській Кубані (один мільйон)? В Україні, як усім добре відомо, більшість землеробів були українцями. Натомість голод у порівняльних масштабах не торкнувся центральної чорноземної Росії. Чому? І чому у період Великого голоду 1932-1933 років українсько-російський кордон охороняли озброєні до зубів загони НКВС, перекриваючи шлях селянам із України до сусідньої Росії, де можна було вільно купити хліб? Висновок – злочин, вчинений сталінським режимом проти української нації, має очевидні прояви геноциду (згідно з Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього», вони визначаються за національною, етнічною, расовою та релігійною ознаками). Що тут незрозумілого і про що, власне кажучи, сперечатися?

Сталін застерігав свого сатрапа Кагановича: «Україну ми можемо втратити», – маючи на увазі вірогідність того, що вона стане незалежною державою. Саме тому «великий терор» в Україні почався значно раніше, ніж на решті території СРСР. Досить згадати судовий процес над так званою Спілкою визволення України (СВУ), що відбувся у Харкові 1930 року.. Було покінчено з українізацією, знищено весь цвіт української інтелігенції. Водночас поза законом опинилася Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що була носієм духовних традицій нації. Ще одна ознака геноциду, згідно з Конвенцією ООН.

Потрійний удар, спрямований проти україномовного селянства, національної інтелігенції та національної церкви, не лишає сумнівів: проти українського народу, як уже визнали парламенти низки держав світу, було вчинено акт геноциду. Насправді ж поняття українського геноциду ширше, ніж Голодомору.

Пошлюся на один із численних документів – на дипломатичний лист у Рим очевидця тих трагічних подій, італійського консула Серджо Граденіго з Харкова, тодішньої столиці підлеглої Москві радянської України. Ось що він писав:

«“Катастрофа починається за Курськом”, – сказав письменник Андреєв, який декілька днів тому приїхав із Москви... Вважаю за потрібне представити ще один епізод, що дає уявлення про становище.

Коли приїздять на місце поховання, викопують великі ями і витягують із вагонів усіх мертвих. На дріб’язки не звертають особливої уваги, і часто можна бачити, як викинутий у яму оживає і перевертається в останніх проявах життя. Копачі не припиняють роботу і продовжують викидати трупи. Ці подробиці я дізнався у санітарів і можу гарантувати їхню правдивість. У селі Гарово, що за 50 кілометрів від Харкова, з 1 300 мешканців сьогодні можна налічити лише 200…»

То де ж почуття людського жалю християнських душ Солженіцина та його прихильників? Чи християнська в них лише оболонка, а якщо трохи копнути…

«Теперішнє лихо призведе до колонізації України, переважно російської, – робив висновок італійський дипломат. – Воно змінить її етнічний характер, і, ймовірно, вже у найближчому майбутньому неможливо буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною».

У 30-х роках ХХ століття Україна опинилася на межі загибелі, припинення свого існування. А після цього, як і впродовж сторіч, не припинялися спроби поневолити український народ духовно.

Свого часу Солженіцин у статті «Как нам обустроить Россию», виявивши себе войовничим шовіністом, пропонував українцям відмовитися від національної ідентичності. Та українська нація пройшла крізь пекло Голодомору й вижила не задля того, щоб прислухатися до чужих повчань, однаковою мірою аморальних і безглуздих..

P.S. У запалі дискусії довкола статті Солженіцина повз увагу пройшло найважливіше. Держдума РФ, якій підспівував «великий російський демократ», зробила відверту спробу реабілітувати сталінський режим, згадавши про «титанический экономический прорыв тех лет». В унісон із відомою заявою Путіна, який вважає розпад Радянського Союзу «общенациональной трагедией огромного масштаба».

Захід, схоже, ще не збагнув, про що йдеться. Та Україна вже зіткнулась із шаленим неоімперським тиском північного сусіда і відчуває на собі, що це таке.