detector.media
Марина Баранівська
10.04.2008 15:33
Телепродукт із підвищеним коефіцієнтом вітальності
Телепродукт із підвищеним коефіцієнтом вітальності
В українському ефірі з’явилися нові антидепресанти – «Між нами...» (НТКУ) та «Зроблено в Україні» (ICTV / «Корреспондент»).
Оптимізм, як відомо, це здатність вірити, що все добре, коли насправді все погано. Всупереч усьому оптимізм стверджує: наш світ чудовий, із будь-якої ситуації вихід знайдеться, а справедливість переможе. З цієї точки зору, особливу концентрацію оптимізму можна останніми днями спостерігати у Київській територіальній виборчій комісії, куди вже подали документи для реєстрації більше сотні оптимістично налаштованих претендентів на мерське крісло.
 
Якщо в апатії одна людина – це, зрештою, її особиста справа або діагноз. Якщо ж депресує ціле суспільство – на це не можна дивитися крізь пальці, навіть якщо ці пальці ніколи не крали :). Українці давно потребують ефективних технологій, які би сприяли формуванню в країні соціального оптимізму. Бракує саме технологій, а не тисячі гривень, популістських гасел чи розлогих слізних повчань. Якщо вже й у глави держави на зустрічі із цвітом нації «починає кричати душа», то годі вже й казати, які звуки виробляють решта «маленьких». До чого це я раптом про технології соціального оптимізму? Це – побічний ефект від перегляду нового проекту Христини Стебельської «Між нами…» на Першому національному та знайомства із проектом «Зроблено в Україні» на сторінках тижневика «Корреспондент» та в ефірі ICTV.
 
Соціальний проект Першого національного «Між нами…» (щосуботи о 10:55 із повтором наступного тижня) замислений як серія міні-фільмів про різноманітні національні меншини, що мешкають в Україні. Прем’єрний фільм про вірменів Києва та Львова продемонстрував не тільки свою очевидну органічність в ефірі загальнонаціонального телеканалу, а й виявився, як на мене, цікавим, пізнавальним та досить якісно виконаним продуктом. Це більше, аніж просто добре розказана жива, невигадана історія подружньої пари вірменів, яких доля звела на Хрещатику. Це сімейна історія, яку творча група фільму майстерно вписує в історико-культурний контекст, аби показати, як багато насправді спільного у вірменів та українців. Разом із Христиною Стебельською, заслуженим патріархом Першого національного, над проектом працюють молоді. Своїх однодумців, журналістів та режисерів (всі вони випускники Київського міжнародного університету) авторка проекту шукала самостійно – аби поділитися своїм солідним досвідом створення позитивного іміджу України в міжнародному співтоваристві.
 
Як розповіла пані Стебельська, робота над проектом розпочалась ще у травні минулого року. Схоже, це той випадок, коли інертність, неповороткість махини державного телебачення зіграли на користь усій справі: під час перегляду фільму відчувалося, що у творчої групи був час серйозно продумати сценарій (і, зокрема, посидіти в бібліотеці, щоб опанувати історичний матеріал), попрацювати над режисурою епізодів, зблизитися зі своїми героями і ще перед зйомками досягти з ними такого рівня симпатії та взаєморозуміння, що це їхнє тепло передається глядачеві. «Проект підгледів очевидне, – каже авторка. – Людям різних національностей у нас в Україні добре. Вони щасливі. Дехто з них успішніший, ніж ми. Запитаєте чому? Бо коли покидаєш рідний дім, знаєш, що життя на чужині – безперервна праця і доказ, найперше собі, що ти гідний бути серед гідних сусідів». Герої фільму дійсно розповідають про себе так, як зазвичай розповідають друзям, а це ніколи просто так, саме собою не дається. Важливо також, що цей проект є справді загальнонаціональним, творча група дійсно їздить у відрядження по всій Україні. Звісно, життя національних меншин в Україні не таке безтурботне, як його подають у «Між нами...», але пані Стебельська каже, що свідомо задумала цей формат як соціально-позитивний – на противагу щоденним випускам новин, котрі розпочинаються повідомленнями про загибель людей та інші нещастя.
 
Якщо на Першому національному переконують, що бути в Україні толерантним можна, а терпимість щодо представників інших націй та культур є нашою давньою історичною традицією, то в програмі «Зроблено в Україні» (на ICTV щонеділі о 13:05) та паралельно щотижня на сторінках «Корреспондента» прищеплюють іншу соціально оптимістичну думку – «В цій країні можна бути успішним». Ідея розповісти про історії успіху творців найвідоміших українських брендів належить головному редактору тижневика Віталію Сичу, який зміг зацікавити нею генерального продюсера ICTV Олександра Богуцького. Кожна з редакцій визначала власний список героїв, який згодом уніфікували. Виявилося, що для багатьох було незвично та незрозуміло, що їм пропонують таку «засвітку», виставляючи єдину вимогу – пустити журналістів у своє життя. Як розказав Олександр Пасховер, один із редакторів тижневика та координатор цього проекту, на етапі переговорів були не стільки складнощі, скільки «ввічливі та дивні відмови». Наприклад, піар-менеджер, котра веде проект Fozzy-group, повідомила «Корреспондент», що співвласник компанії Володимир Костельман готовий до участі у проекті, але його не можна фотографувати та показувати по телебаченню. У випадку з маркою SV вдалося навіть оговорити драматургію сюжету, але «більше ознак життя з боку SV не спостерігалося», – пожартував Олександр. Найдивніше повелися у харківській корпорації «Техноком»: там просто переховувалися від контактів із пресою, після чого все ж таки вичавили із себе відмову без жодних пояснень. Тим не менш, попри бажання мільйонерів залишатися непублічними (і всупереч зрозумілому з просто людської точки зору намаганню залишити своє особисте приватним) творцям «Зроблено в Україні» вдалося домовитися із сімома мільйонерами.
 
Й журналісти «Кореспондента», й кореспонденти ICTV прагнули зробити власне дослідження, що саме дало можливість Михайлу Вороніну, Івану Малковичу, Андрію Задорожному та іншим успішним представникам вітчизняної бізнес-еліти створити власну справу, провести її крізь усі економічні та політичні кризи 90-х і підняти до найвагомішого, максимально впливового рівня у країні. Судячи з усього, робити дійсно власні та справді дослідженняжурналістам заважали самі герої: як правило, вони призначали зустріч представникам одразу обох ЗМІ, видавали їм однаковий комплект синхронів, водили однаковими місцями – і спробуй із цього зготувати свою неповторну страву. Беручи це до уваги, я свідомо не проводжу ретельного компаративістського аналізу текстів та сюжетів, а навпаки – хочу наголосити на їхній ідеологічній спорідненості. Послуговуючись різними засобами вираження, журналісти показали людей, які – якщо не знати про їхні грандіозні фінансові досягнення – просто по-дитячому захоплено дивляться на світ, яким хочеться жити повноцінно і які багато для цього зробили і готові робити ще. Творці українських брендів у проекті «Зроблено в Україні» – люди з підвищеним коефіцієнтом вітальності, спостерігати за якими для глядача може бути не менш терапевтично, аніж дивитися якийсь серіал.
 
Бренд – явище, породжене ринком. Можна сказати, що й у СРСР були мегабренди (а радше псевдобренди), які, щоправда, діяли в абсурдних для природи цього явища умовах безконкурентності. Скажімо, радянським людям рекламували «Аерофлот» і закликали літати ним так, ніби до їхніх послуг були ще якісь авіаперевізники. Сучасні інтелектуали говорять про перетворення людини на споживача, раба брендів.
 
Бренд – це вигадка, фікція (і це аксіома, як на мене), але є нюанси. Якщо бренд – тільки фікція, яка щоденно зомбує свідомість людини засобами реклами, це прикро і може, як кажуть ті ж інтелектуали, погано скінчитися. Для людини, а не для бренду, звісно.
 
Українські бренди, творців яких нам показують автори «Зроблено в Україні», – це бренди, у яких із українцями (і не тільки з ними) є свої відносини, як би дивно це не звучало і як би неймовірно не виглядало в сучасному світі транснаціональних корпорацій. Принаймні я знаю людей, які завжди ігнорують весь асортимент супермаркету на користь кетчупу «Чумак» або тих, хто, як і сам Малкович, ростить своїх дітей на книжках від «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Можливо, це й тому, що в історію виникнення та становлення цих брендів новітньої України вкладено дуже багато особистого – зухвалого протесту слідувати серединному шляху, прагнення стати дорослим та самостійним і синхронного з цим небажання виходити з дитинства, авантюризму та готовності дуже багато працювати. Це наші співвітчизники, яким не хотілося все своє життя бути тільки «маленькими українцями» і які, поки влада блукає манівцями у пошуках національної ідеї, спромоглися створити те, що може на повсякденному рівні формувати альтернативну національну ідентичність. Адже бренд – це своєрідна колективна змова. Залишаючись нацією із основним традиційним національним брендом «горілка і сало» (без сумніву, прекрасним, але тою ж мірою архаїчним), у (під)свідомості європейця ми продовжуємо лишатися лубочними василями з порепаними п’ятками. Така форма колективної ідентичності – це не погано і не добре, але це точно неадекватно, якщо ми насправді хочемо розмовляти з Європою однією мовою.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY