Актова зала Ґете-Інституту під час перегляду фільмів – переможців Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини (Docudays.ua) була заповнена вщерть. Та й під час показів у Будинку кіно охочих побачити документальні фільми вочевидь було більше, аніж минулого року. Чому на українських телеканалах так бракує документальних фільмів, а правозахисного формату й поготів? Чому, якщо й показують, то глибоко вночі?

 

«Сорок п’ять тисяч людей лише у Празі прийшли на Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини One World, – розповідає Марек Возка, директор із виробництва Міжнародного фесту. – Ці люди звикли дивитися такі фільми й хочуть, щоби й телебачення їх показувало. Ми прогнозуємо, що фестиваль у Празі й у 28 містах регіонів збере сто тисяч людей (це при 10-мільйонному населенні). Тобто, кожен десятий дивитиметься ці фільми, буде великий відгук. Якщо телебачення помітить, що люди ходять на такі фестивалі, то будуть охоче транслювати документальні фільми про права людини». Загалом, на Чеському державному телебаченні щонеділі увечері показують документальні фільми, а раз на місяць – фільм із прав людини.

 

Марек Возка розповідає: домовлятися про трансляцію документальних фільмів із комерційними каналами й громадськими мовниками важко – там показ завжди упирається в гроші. Марек наголошує, що однієї трансляції фільму про порушення прав людини недостатньо: «Після перегляду обов’язково має йти дискусія. Люди звикнуть дивитися, як убивають людей і ґвалтують жінок у Африці, і вважатимуть це за норму».

 

Геннадій Кофман, директор Docudays.ua, каже, що українські телеканали хотіли би показувати фільми про права людини. На нього «виходили» продюсери центральних і регіональних телеканалів, але є певні перешкоди: «По-перше, фільми мають різний хронометраж, тобто дуже важко увігнати їх у якісь рамки. По-друге, такі фільми потрібно дивитися, не відриваючи погляду. Якщо телебачення ми дивимося спиною, то в цих фільмах важливі всі компоненти твору: їх потрібно дивитися від першого до останнього титру. Тому подібні фільми важко показувати. Їх можна транслювати десь після першої години ночі, знову ж таки – для кого?».

 

Фільм німецьких режисерів, Марка Баудера і Дьорте Франке, «Кожен мовчить про своє» (призер у номінації «за непримиренність до тоталітаризму» Docudays.ua) про сьогодення колишніх політв’язнів НДР фінансувався німецьким каналом громадського мовлення ZDF. На цьому каналі щотижня в неділю транслюють документальне кіно, але переважну частину фільмів, за словами Марка Баудера, показують уночі: «Більшість німців дивляться приватне телебачення, американські серіали й подібне лайно. Документальні фільми провокують людей мислити, дискутувати. Приміром, ми привозили свій фільм до шкіл, освічувати школярів. Цікаво, що 14-15-річні діти починають ставити питання вчителям: чому ви мені не розповідали про те й те, запитують батьків». Світова прем’єра «Кожен мовчить про своє» відбулася на Берлінале, фільм був учасником близько 20 світових фестів, але режисерам важко добитися прокату фільму на німецьких телеканалах.

 

«Потрібно вкластися в три слоти: 26, 52 і, здається, 9 хвилин. Ти маєш узгоджувати свої проекти, розписувати заздалегідь сценарій, щоби телеканали оплатили твій проект. По суті, ніякого польоту творчості в цьому немає», – каже Дар’я Аверченко, піар-менеджер Docudays.ua і сценарист фільму «Радуниця». – Ми чомусь із нашими телеканалами дивимося в один бік – на російське телебачення, а в нього всі формати потворні: нагнітання соціальних негараздів, чорнуха».

 

Віолета Красник, програмний координатор міжнародної організації Witness, протягом трьох днів фестивалю в Києві проводила тренінг із відеоактивізму та відеоадвокасі. Віолета переконує, що відео, на якому зафіксоване порушення прав людини, може змінити багато стереотипів щодо певних соціальних груп (зокрема, біженців, дітей, неповнолітніх, циган), спровокувати дискусії в суспільстві, здійснювати тиск на чиновників, змінити лінію поведінки, допомогти людям із обмеженими можливостями.