Спеціальний матеріал програми “Гол” (Новий канал) присвячено “доволі заплутаній ситуації навколо акцій київського „Динамо”. Інтерв’ю у “малоконтактного з пресою” – ображеного старою владою – Костянтина Григоришина бере Володимир Ар’єв, керівник проекту журналістських розслідувань “Відкрита зона”. Інтерв’ю у доволі публічного – старою владою не ображеного – Григорія Суркіса (якого минулого тижня за “патріотизм до “Динамо” відзначила програма “Футбол в лицах”, ТРК „Україна”) бере Олександр Гливінський. Удвох вони є модераторами історії, час від часу пояснюючи її темні сторони і, водночас, більш-менш поділяючи погляди своїх співбесідників.

Власне, “доволі заплутаною” історія стає скоріше з вини журналістів, які не бажають виділити суті претензій однієї сторони до іншої з широкого аргументаційного поля, яке породжує безліч актуальних тем і відводить увагу вбік. Поєднання окремих фраз з обох інтерв’ю дає можливість припустити, що:

Григоришин подав до суду через відмову акціонерів продати йому 98% акцій клубу “Динамо”, хоча він зголосився на їхню пропозицію ці акції придбати – саме неаргументована відмова є причиною фраз на кшталт “Я відберу “Динамо” із принципу”;

Григорій Суркіс стоїть на тому, що у закритому акціонерному товаристві при продажу акцій потрібно пропонувати їх купити всім членам, а продавати тому, кому вважаєш за потрібне, обираючи серед спраглих покупців, – саме цей принцип лежить в основі фраз на кшталт “Правда на стороні “Динамо”.

Простота поступається місцем захопливій і водночас огидній історії українського бізнесу кучмівської ери. Торочать про акції, земельні наділи, контракти і офшори, а також неформальні методи боротьби з конкурентом (амбівалентна фраза Суркіса: “Якби у мене були намагання щось вчинити з Григоришиним, то я б не діяв таким недоречним шляхом як просто підкидати пістолет чи наркотики…”). Сторони наводять “полярно протилежні твердження”, констатує Олександр Гливінський, провіщаючи щось на кшталт заочного діалогу антагоністів, породженого божественними можливостями монтажу: втім, на звинувачення однієї сторони інша відповідає контраргументами, які загалом скидаються на банальні апарти “сам дурак”, і посиланнями на вищі сили, що зводить дискусію нанівець.

Г.: Футболісти підписані на контракт не з “Динамо”, а з офшорною компанією.

С.: Крім офшорної компанії Григоришина, жодна інша не має до “Динамо” стосунку.

Г.: Ну, це ж відомо, компанія “Ньюпорт менеджмент”.

С.: Дійсно-це-неправда.

Г.: І Шевченка продавала ця компанія, і Реброва, і Каладзе, і інших.

С.: (посміхаючись). Для цього є відповідні установи, які можуть все перевірити.

Судове засідання, яке має відбутися цього тижня, спробує розібратися у доказовості наведених претензій, з надією промовляє Олександр Гливінський наприкінці репортажу. Цей “спецматеріал” став, здається, першим для “Голу” колофутбольним дослідженням з часів його беззубого розслідування договірних матчів в українському чемпіонаті. І, безумовно, першим, коли сторони не могли заперечити існування конфлікту.

Бо вони – Суркіс і Григоришин – стоять на різних світоглядних позиціях, що породжує різні погляди на бізнес, стверджує Володимир Ар’єв: Суркіс – завгосп, що торгував сантехнікою, Григоришин – випускник МФТІ, найкращого-вузу-союзу.

Олександр Гливінський погоджується з цим, однак наводить інший критерій, який усе перевертає з ніг на голову, переводячи дискусію в сторону спортивної доцільності, а не відродження права власності і загальної справедливості: росіянин жодного разу не був на футболі і ніяк не проявив себе футбольним менеджером, лише – ображеним колишньою владою. Тоді як за Суркіса – реконструйовані поля і стадіони, дитячі спортмайданчики і зелені газони…

Добре вже те, що “Григорій Суркіс знайшов розуміння з боку влади у тому, що “Динамо” не було державною власністю, а Суркіси його не приватизували” (вважай, не буде і реприватизації), а також, що влада не буде підтримувати жодну сторону конфлікту (вважай, суд буде справедливим), з полегшенням промовляє ведучий “Голу”.

На справедливий суд має надію і Олег Блохін, який “відчув суттєвий тиск, пов’язаний зі своєю політичною діяльністю” (підтримка Януковича на президентських виборах, членство в парламентській фракції СДПУ(о), балотування у Верховну Раду за списком Компартії чи, може, давнє членство у Громаді?) і змушений розглядати пропозиції тренерської роботи, які надходять здебільшого з Німеччини. Регламентний комітет Верховної Ради направив до суду подання про увільнення його від депутатських повноважень, оскільки у кваліфікаційному довіднику професій спеціальність “тренер” не підпадає під сумісництво, а отже (про це повідомив його прес-аташе Ігор Мірошниченко) тренер-депутат може відмовитися від керівництва національною збірною з футболу. Хоча (за словами речника Блохіна, зацитованими “ПроСпортом”, “1+1”) “роботу, яку він виконує у збірній, можна розглядати лише як викладацьку діяльність, за законом дозволену народним депутатам”. На ситуацію, що склалася, відреагували: футбольний коментатор ТРК „Україна” Шарафудинов, який із жалем розповідав про цю історію чи не в кожній футбольній трансляції (“а збірна показує такі хороші результати!..”), і Федерація футболу України. Спершу віце-президент ФФУ повідомив, що Олег Блохін “очолює збірну на громадських засадах”. Пізніше це підтвердив і її президент.

“Федерація не має зайвих коштів (…) якщо ми вийдемо у фінальну частину – він отримає винагороду. У нього є штат помічників, які постійно працюють і отримують зарплатню. А він перебуває у парламенті і лише на дві-три доби відволікається від роботи”, – повідомив Григорій Суркіс (“Гол”).

Такі безкорисливість і патріотизм, помножені на видатні результати української збірної, не можуть не тішити. І навіть добре, що з приводу цього подання до суду Олег Блохін може здійснити свій перший виступ з трибуни Верховної Ради, як на це сподівається програма “Гол”. Єдине питання, яке при цьому виникає: чого б це депутат-тренер змушений розглядати пропозиції тренерської роботи, які надходять з-за кордону, здебільшого з Німеччини? Можливо, робота тренером зарубіжного клубу не шкодить депутатській діяльності.

Коли Олег Блохін тренував грецькі команди, він залишався народним депутатом.

Усе це доволі сумно і невесело. Особливо на фоні гордовитих новин про 15 мільйонів доларів, витрачених Рінатом Ахметовим на придбання футболістів для “Шахтаря” (“Футбол в лицах”) і інформацію про відміну матчу “Борисфена” з “Ворсклою” через відсутність підігріву поля (матч мали проводити о першій годині дня, оскільки стадіон до всього не має ще й освітлення: якщо його увімкнути, то від електрики відрубає півборисполя – ICTV), які показують полюси українського футбольного життя.

Лише програма телепередач може звеселити у хвилини смутку. Отримавши по ТРК „Україна” порцію “Основного інстинкту” і “Умовного рефлексу” можна всю ніч радісно ковтати телевізійні трунки Нового каналу – “За гроші”, “За гроші”, “За гроші”, “За гроші”, “За гроші” і… “За прекрасних дам”.

Все ж таки свято.