«Зіно, на Софійській площі кіношники втнуть маніфестацію щодо української мови», – почула у слухавці журналістка Підалькіна. То був ніжний голос її коліжанки – критика Насті Гайшенець. Страх як неприємно стало Зіні. Вона навіть очі закрила від такої паскудної інформації.

 

З.П. (єхидно кидаючи подрузі в телефон): Що ж тим кіношникам не йметься! Чим же їм та українська не до вподоби? 

Н.Г.(весело відрубуючи): Навпаки, ніби до вподоби. О 18.00 на площі нас чекатиме Жора Фомін – кінорежисер. Збирай манатки. Ходімо, подивимось.

 

Хоч як не хотілося Зіні, а збиратися мусила. Стала біля зупинки 445-ої маршрутки. Чекає Настю і ще одного – режисера кіно та телебачення Дмитра Головкова. Десять хвилин, двадцять... Зіна вже роззирається довкола, знервується.

 

«Де ви никаєтесь?» – злісно кинулася до них Підалькіна, тицяючи на годинник, на котрому світилося 18.30. «Ша, Зіно, не галасуй, – почула вона у відповідь. – Ми ж і є кіношники, (несподівано російською) нє дрєйфь, бєз нас нє начнут». Дівчина на такі вислови і щоки надула. Від Дарниці до Софійської площі стала невпинно теревенити – намагалася задушити образу за спізнення пустими словами.

 

Зирк на площу, а там порожнеча очі виїдає. Ніц не видно. Загиготіла Зіна, як навіжена, долонями сплеснула. «Де ж ваша маніфестація?» – задоволено глузує. Аж обоє Зінчиних товаришів за мобільники схопилися. «Жора!!! – не своїми голосами у слухавки кричать. – Де кіношники?».

 

Жора ж Фомін – хлопак ще той. Поки журналістка «ТК» та її двоє друзів як останні бовдури шукали маніфестантів у темряві, сидів той Жора спокійнісінько на добре освітленому Майдані. Прямісінько біля Головпошти. Кучерями чорнявими трусив. Карими очима стріляв. Акції чекав.

 

Схопили ноги в руки друзяки і гайда до режисера Фоміна. «Йой, Жора! – загиготіла Підалькіна в істериці. – За чи проти мови рідної кіношники виступатимуть?». Махнув руками Жора Фомін, знизав плечима. «Хіба я знаю», – каже. «Йолоп», – хотіла була знов образитися Підалькіна, та не встигла: музика, галас, до болю знайомі слова почулися їй. То ж і була така жадана її душею й обіцяна звабливим та тихим Жорою маніфестація, що крокувала Хрещатиком.

 

Схопила камеру Підалькіна. Диктофон увімкнула. У натовп, немов та героїня сучасна, без озирань кинулася. «Слава Україні!» – як порося на ножі кричить у рупор молодик наполеонівського зросту. «Героям слава!» – немов те стадо вторить йому нарід, ще й плакатами та прапорами зі словом «Свобода» розмахує. «Слава нації!» – гарчить чолов’яга з рупором. «Смерть ворогам!» – відповідає натовп. А молодик руками в небо тицяє, горлянку рве – владу відчуває, а інтелектом не обтяжується. Свинство з усіх куточків так і пре.

 

Таке видовище споганило Зіні весь настрій. Знудило її, бідолашну, так, що вона дременула від маніфестантів, у зубах слово «ідіотизм» зажавши. До друзів, як додому, повернулася. «Налівай, дарагая», – по-кіношному лірично стиснувши в руках одноразові чарчини, замуркотів до Підалькіної режисер Діма. Усміхнулася Зіна. Вперше за весь вечір лагідно в очі близькій особі подивилася.

 

«Я дуже хочу дивитися кіно державною мовою», – тут же ж перевів увагу на себе режисер Жора. Підалькна кинула око на його шевелюру і мовила серйозно: «Я захоплююсь тобою, Жоро». «Українська мова солов’їна. Її треба розвивати, підтримувати, фінансувати», – підхопила загальний настрій Настя. І так хороше стало Підалькіній від дружніх слів, що одним махом за царство небесне келих пластиковий осушила.

 

«Я плохо понимаю государственный язык, – несподівано продовжив Головков. – Старого коня новым шуткам не научишь. Если половина страны говорит на русском, значит надо делать и то кино, и другое, иначе оно будет убыточным. У меня в институте стабильно по специальности была четверка, потому что я разговаривал по-русски, так как не могу свою мысль выразить по-украински. Я понимаю, что идея национальная, наверное, важна, поэтому не был против оценки на бал ниже. В 95-м в Севастополе для меня, который продавал тогда кассеты с музыкой, “ВВ” открыло уникальность украинского языка. Скажу, что Лесь Подервянский продвигает украинскую культуру круче, чем Президент. (вказуючи на маніфестацію, з огидою). Эти люди только позорят язык».

 

«Я думаю, що це не окупація інформаційного простору, а мовний геноцид нації, – підтримав тему Фомін, – бо російській мові після Пушкіна нічого не загрожує, а українській загрожує російська в лиці Пушкіна!».

 

«Лесикa Подерв’янського, як і Пушкіна, будуть вивчати в школі через років 200», – вставила слівце у чоловічу розмову Настя.

 

Послухала Зіна трохи товаришів. «Розумні чортяки!» – подумала і далі пішла. До сцени попрямувала. Бо там нарід скупчився, оратора слухає. «Шановне товариство, сьогодні ми знову на майдані, на головному майдані української столиці. Сьогодні ми на центральній площі стольного граду. Стольного граду, який, на превеликий жаль, як і, зрештою, вся Україна, не має української влади...» – горлопанив оратор і так при цьому вишкіряв зуби, що у Зіни мурахи шкірою поповзли. Утім, їй все ж хотілося збагнути – яке місце у цій усій політичній оказії посідають кіно та телебачення. 

 

А тим часом оратор завів тужливу пісню про українські ідеали трирічної давнини. Про майдан, надії. «Могли мати справді Україну українською за змістом», – казав він. І ну лаяти життя, не забувши пригадати й українських заробітчан, які на інші країни працюють. «А багатії? – взяв верхні ноти оратор, підсиливши і без того різкий голос. – Жодного серед них нема українця. І в парламенті – нема українців!».

 

Від такої цікавої промови Підалькіна спітніла, але слухати не кинула – такою затятою дівкою виявилася. Оратор згадав Сашка Положинського, Андрія Середу та гурт «Комуніст», Олега Скрипку. «І що, їхні кліпи не достойні крутитися на телебаченні, щоб ми могли наповнюватися українським змістом, щоб у нас душа розривалася?!! – нарешті оратор, захлинаючись від істерії, зачепив бажану для Зіни тему. – Але ми бачимо зовсім інше. Канали належать не українцям і, відповідно, не українці диктують моду всіх ворогів України, московського лобі».

 

Приголомшена Підалькіна озирнулася. Їй усміхається молодий хлопець. «Я муляр», – каже.

 

З.П.(розгублено вказуючи на сцену):Ви теж за таку українську мову?

Муляр: Так.

З.П.(кривлячись): А чому?

Муляр (вказуючи вбік на привабливу дівчину): Та я вийшов зі Сніжаною трохи погуляти, а вона стоїть і слухає.

 

На екрані мультик про трамвай Коваля Степана крутять. «Нам “Трамвай №9” подобається, – каже Зіні щаслива дівчина. – Чули про нього, а ніколи не бачили...». Зраділа Підалькіна, диктофона підставила, а та дівуля відмахнулася: «Перепрошую, можна після перегляду мультфільму?». Відскочила від студентів Зіна, голову схилила долу, ледь не плаче від побаченого. «Чому? – сипле вона запитаннями на Жору Фоміна, – Яке відношення мають кіношники до “Свободи”? І що то за один на сцені зуби шкірить? Чому українські музиканти та кінорежисери, короткометражні фільми яких тут показували, самі не на сцені? Лише кліпи. Хіба вони не за українізацію простору виступають? І взагалі, чи не здається тобі, Жоро, що маніфестація чимось схожа не на культурний протест, а на дешеву репетицію чергового майдану?». Не могла збагнути Підалькіна, як можна за рідну мову боротися окремо від Міністерства культури, яке в особі Ганни Чміль уже давно проти прокатників і російських дилерів виступило.

 

Жора стоїть, усміхається. «Давай до Іллєнка Юрія Герасимовича підемо, – каже приязно, – бо це він усе організував».

 

«Говорят, Юра и Миша продали Лавру. Кинофак наш родной. На кинофаке прорвали трубы и его закрыли на ремонт. Потом продали», – підтримав пропозицію Діма Головков. Погодилася Зіна до Іллєнка йти. З Фоміним. Дивиться на Жору, в очі йому усміхається, радіє бозна чого. Усміхається і Жора Підалькіній. Очі круглі привітними робить. Весна, каже, весна...