Критика не сприймається. У будь-якій формі. Таке враження виникло після того, як на «Детектор медіа» з’явилася
стаття «Камо грядеши, коментаторе?». Через тиждень після публікації матеріал обріс невеликою кількістю коментарів, проте вони, на мою думку, стали дуже показовими і підштовхнули до таких висновків.
Висновок перший. Оцінювати роботу коментаторів заборонено. Адже по суті якісно це може зробити тільки той, хто вже скуштував нелегкого хліба перед мікрофоном у прямому ефірі. Якщо ж ти не розумієш, що це таке – краще помовчи. Тобто вимальовується така картина: адекватно критикувати коментаторів можуть лише вони самі. Але складно уявити, коли хтось із них на знак професійної солідарності напише щось негативне про своїх колег. Це ж те саме, що брати участь у грі «артилерія б’є по своїх». А коли немає критики – немає і проблеми. У підсумку можна стверджувати, що в українському телебаченні сформувалася каста недоторканних, спокій яких турбувати не можна.
Водночас чомусь жоден коментатор у відповідь на буцімто необґрунтований аналіз своїх дій не напише хоча б коротеньку замітку про свої складні трудові будні, щоб нарешті той Сіваченко, чи другий, чи десятий постуляли свої пельки. Писати? На це немає часу! Звідси випливає суперечлива аналогія: пересічний глядач не має права аналізувати розповіді працівників мікрофону, котрі, у свою чергу, не гребують різкими словами у бік арбітрів чи тренерів, хоча на їх місці ніколи не були.
Висновок другий. Критикуєш – готуйся до удару у відповідь. Якщо взяти основний зріз статей на «Детектор медіа», то під кожною з них у переважній більшості розгортається дискусія з розглядом всіх «за» і «проти» висвітленої теми. Водночас, під матеріалами про спортивне коментування накопичуються зустрічні звинувачення, починаючи від безграмотності автора та його некомпетентності і закінчуючи різкими висловлюваннями у бік критикана. Й авторитетів тут бути не може! Здається, навіть якби, скажімо, главред журналу «Футбол» Артем Франков виступив би зі своїм поглядом на проблему коментування, то в першу чергу почув би «теплі» слова про свої ораторські здібності чи щось на кшталт того.
На «Детектор медіа» ще й не так бомблять деякі проекти, критикують їх ведучих чи авторів. Проте під такими статтями майже ніколи не виростають, як гриби після дощу, гнівні відписки від адресатів оціночних суджень. А от як тільки зачіпається тема коментування, так тут і понеслося. Якщо ж, наприклад, відверто обливають брудом якийсь проект В’ячеслава Піховшека, то він наступного дня під псевдонімом Васі Пупкіна не строчить пости типу «самі козли».
Висновок третій. Вся критика сприймається коментаторами на рівні мовних помилок. Цей стереотип міцно засів у нашій свідомості ще з часів Дерепи та Савелія. І всі інші докори зводяться до того, що інколи у прямому ефірі можна переплутати ім’я гравця або вставити русизм. Принаймні, я особисто на такі закиди не зважаю і тут повністю стаю на бік майстрів коментаторського цеху. Адже бездоганну мову можна почути лише від професорів філологічних кафедр, яким, звісно ж, не доводиться думати про роботу на телебаченні. Тим паче, крім них, у двомовному Києві не варто й сподіватися, що комусь вдасться зберегти цноту своєї української. До речі, у словесній проблемі вітчизняного коментування є чималі позитивні зрушення. І це факт.
Натомість у моїй попередній статті не було шпильок із мовним вістрям. Там я висловив свою цілком свідому суб’єктивну думку, згідно з якою коментатор має бути обізнаним у всіх ігрових тонкощах і при цьому не засипати глядача повною розкладкою тактико-технічних дій, а ретранслювати її у доступній для простого глядача формі. Я не стверджую, що коментатор має до пенсії грати десь у бізнес-лізі. Але у нього за плечима мусить бути пристойний змагальний набуток (хоча б у старших класах чи у вузі), щоб він міг адекватно оцінювати кожну ігрову ситуацію. А далі може заплисти жиром і коментувати ледь не з пляшкою пива в руках. Звичайно, можуть бути винятки. Але без загальної розписаної мною тенденції цього досягти складно.
Щодо спортивних кореспондентів, то, на мою думку, їм бути асами-спортсменами не обов’язково, бо тут головне – точно переповідати факти.
У підсумку ж виходить, що зауваження типу «чому певний коментатор не знає різниці між догори піднятим суддею кулаком та відкритою долонею?» трансформуються до рівня «чому неправильно озвучив хвилину забитого голу?».
Висновок четвертий. Воювати краще у підпіллі. Під статтею «Камо грядеши, коментаторе?» такий собі «Сергій Дерепа» (припускаю, що має безпосереднє відношення до коментаторської сфери) зробив таке зауваження: «Автор жодного разу не сідав у коментаторське крісло та не одягав гарнітуру. А почав стріляти по телебаченню, як партизан с ППШ по фашистам». Вибачте, але, якби я, наприклад, хотів когось особисто образити, то підписався би псевдонімом та плював би на всіх із високої гори, не отримуючи у свій бік особистих образ. І не писав би у фахове телевізійне видання «Детектор медіа», покликане обговорювати та вирішувати внутрішні проблеми галузі, а відіслав би цей матеріал у більш образній формі кудись у «Перець». Та здається, що саме навколо цієї статті засіло чимало партизанів, котрі своїми анонімними коментарями підставляють своїх колег, аби я та читачі могли подумати, що ці слова можуть злітати з вуст будь-якого працівника спортивних каналів.
Із цього приводу дякую Олександру Сукманському, який відверто висловив свою позицію і бодай таким чином підтримав дискусійне обговорення. Лише дозволю собі ремарку стосовно аналогії між роботою коментатора та митця. Так, тут є багато чого спільного. Проте необхідно робити поправку на монопольну позицію спортивної журналістики. Адже театрів багато, музеїв ще більше. А широкий вибір породжує творчу конкуренцію за глядача, який постійно підштовхує своїх улюбленців до самовдосконалення. Тим часом спортивних каналів одиниці. І вони знаходяться у позиції конотопського театру, якому в місті нема з ким боротися за аудиторію. За таких умов потрібно шукати не зовнішні мотиви для підняття кваліфікації (боротьба за рейтинг), а внутрішні (спроба досягти досконалості).
І, нарешті, п’ятий висновок. Декому просто бракує почуття такту. Панове, ми з вами спілкуємося на сторінках (головного!) профільного інтернет-видання про тележурналістику. Це ж не форум села Кацапетівка! Цікаво, чому жоден із коментаторів не використовує у блоґах на сайті свого каналу фрази на кшталт «пи...ти – не мішки носити». А на «Детектор медіа», виявляється, можна все – тут не потрібно думати про якусь відповідальність.
