Спочатку я довго ходив по цьому сайту, щоби зрозуміти, навіщо взагалі існує в Україні цей Комітет і чим він відрізняється від НАМ. Зрозуміти не зміг. Виглядає, що ІТК – це своєрідний закритий клуб, що об’єднує не якихось там регіональних мовників, а лише обмежене число «провідних» телеканалів. І то далеко не всіх. Лише одинадцять. Зокрема, НТКУ серед членів Комітету ніде не значиться. Деяких інших телеканалів теж не видно, зате потужно представлені у цьому клубі для обраних організації, яких побачити серед членів Індустріального телевізійного комітету я не очікував взагалі, за жодних обставин. Але про них пізніше. Спочатку запропоную вам одну уявну ситуацію.

 

Уявіть, що наш «Індустріальний комітет» є трохи іншим й об’єднує не лише усі загальнонаціональні телеканали, але й провідні радіостанції, газети, журнали та інтернет-ЗМІ. Уявіть, якою б солідною і потужною була б тоді ця структура. Кожному як мінімум було б зрозуміло, чим вона займається і чим відрізняється від інших. Але важливіше – інше. Уявіть, що у цій, теперішній, ситуації наш уявний Комітет, який говорить від імені усієї медіаіндустрії, чітко заявляє свою позицію і виразно артикулює, у чому саме позиція Нацради є неконструктивною (протиправною), що саме варто пом’якшити у її вимогах, і при цьому пропонує якийсь конструктивний компроміс.

 

Картинка буде виразнішою, якщо ви уявите, що від імені телевізійників і Комітету в цілому у переговорах із Нацрадою виступають відомі медійники. Хіба не звучала б їх позиція вагоміше, ніж теперішнє мовчання телевізійних гендиректорів? (Хай їм там гикнеться у Каннах.)

 

Мені заперечать, що ІТК свідомо створювався як суто телевізійна структура і т. п. Власне, я пам’ятаю, як він створювався. Мене цікавить інше. Чому тоді нікому не спало на думку напоумити пана Пінчука та інших, щоб не перетворювали продуктивну ідею на фарс? Бо вийшов саме фарс.

 

Просто для порівняння зайдіть на сайт російського «Индустриального комитета СМИ». Серед його засновників ви побачите і телеканали, і радіостанції, і друковані ЗМІ. Цілі сформульовано чітко, усе зрозуміло. Хтось скаже, що російський Комітет створювали під наглядом Кремля. Можливо. Але це чомусь не завадило Олексію Венедиктову («Эхо Москвы») бути серед його засновників. Та й іншим відомим медійникам. У будь-якому випадку ви не знайдете у росіян таких див, як у нас.

 

Бо у нас так просто диво-дивне – членами ІТК окрім 11-ти телеканалів є ще чотири потужні рекламні компанії (переважно іноземні), а також… іще чотири транснаціональні компанії, подані у такому порядку: «Кока-Кола Україна Лтд.», «Проктер енд Гембл Україна», «Жиллетт Юкрейн ТОВ», «Юнілевер Україна». Усе. На цьому перелік членів ІТК завершується.

 

Просто бракує слів, щоб якось усе це неподобство коментувати… Мабуть, таки дійсно не ту країну Гондурасом обізвали. Зате нема зла без добра. Тепер ІТК може попросити представників «Кока-Коли», «Проктера» та «Жиллетта» виступити адвокатами телеканалів перед лицем Нацради. І я не здивуюсь, якщо наша патріотична Нацрада прислухається до їх думки значно швидше, аніж до думки найвідоміших українських журналістів. Особливо ж якщо це будуть не українські менеджери відповідних ТНК, а їх закордонні керівники. Особливо ж якщо вони при цьому ще й говоритимуть англійською. Ну, як зможе їм відмовити Нацрада? Ніяк не зможе. «Кока-Кола» – це ж наше все! І «Проктер із Ґембелом», і «Жиллетт». Бо таки, видно, правда – про Гондурас.

 

Але що ж нам із інших сміятися, коли організація, що об’єднує провідні телеканали України (вдумайтеся!), одним лише переліком своїх членів засвідчує нам, що вона з гордістю сповідує філософію відвертого і незаперечного кугутства.

Ото, мабуть, росіяни вже з нас сміються – не нарегочуться. На чолі з Президентом свого «Индустриального комитета СМИ» Костянтином Ернстом. Хоча вони там, мабуть, і не знають про наш ІТК. Як я, до речі, не знаю – а хто є Головою чи Президентом ІТК в Україні?... На сайті цю інформацію звичайній людині знайти дуже важко. Сам я намучився добряче, хоча ніби й знайомий із нетом та різними сайтами. Аж нарешті, на сторінці «Керівництво», повідомляється, що головою ІТК є симпатичний чоловік на ім’я Олег Попенко. Мене це здивувало – я цього чоловіка зовсім не знаю. Ернста знаю, а Попенка ні. Це не закид Попенку. Це просто іще один штрих до портрету організації, яка бере на себе право говорити від імені усієї телевізійної індустрії. І при цьому вперто мовчить.

 

Про Нацраду треба сказати окремо. Дуже важко знайти до неї підхід, якщо не усвідомлювати головні мотиви цієї поважної організації. Ці мотиви досить точно, як мені здається, визначив російський журнал «Эксперт», який видається в Україні. Недавно у ньому вийшов цікавий редакційний матеріал «Хотят ли украинцы войны». Ні, там не згадується прямо Нацрада. Там говорять про Ющенка і Тимошенко, про те, які «війни» вони ведуть із Росією. Один на культурно-історичному фронті, інша – на газовому. Цікава стаття, а головне коротка. Раджу прочитати.

 

Так от. Дії Нацради, безперечно, слід розглядати саме в межах ось такого культурного наступу в уявній чи реальній війні з російською інформаційною та культурною експансією. Про це виразно свідчить стенограма з останнього засідання Нацради, подана «Детектор медіаю». І скажу чесно: у словах членів Нацради я побачив достатньо багато слушного. Ви, безперечно, можете мене затюкати, але уявіть себе на їхньому місці. Вони ж не просто так зібралися. Вони – реальна бойова одиниця, резерв ставки Головнокомандуючого, який кинули у прорив і від якого тепер чекають конкретних результатів.

 

Мені загалом сподобалася тональність виступів. Вона засвідчує готовність до компромісу. Цих людей просто треба уважити. Прийти до них. І пообіцяти. От що вже їм обіцяти – питання інше. Але обіцяти щось потрібно, виходячи саме з мотивів, які ними керують. І найлогічнішою, на мою думку, була б тут спроба перевести дискусію з «мовного питання» на тему власного виробництва. Спробувати пояснити членам Нацради, які проблеми стоять перед галуззю, і спільно пошукати якийсь компроміс.

 

Компроміс, як відомо, вимагає поступок з обох сторін. У чому могла б поступитися Нацрада (про що її просити), ніби зрозуміло – пом’якшення позиції щодо мовно-відсоткових вимог. А от що можуть телеканали пропонувати навзамін?... Можливо, гарантію виготовлення україномовних новорічних шоу? Нарешті. На вісімнадцятому році незалежності. Можливо, все-таки є сенс пообіцяти і зняти за літо по одному україномовному телесеріалу? І запустити з осені по одному власному телевізійному шоу?

 

Ні, правда, чому власники телекомпаній так уперто не хочуть вкладати гроші в українське телевізійне виробництво? Хіба це не слушне запитання? І хіба краще буде, коли Нацрада відкриє по телекомпаніям прицільний вогонь (у той чи інший спосіб), а вони кинуться за захистом у Європейський суд із прав людини, скажімо? Хоча це теж варіант. І, якщо телекомпанії готові до такої війни, тоді їм і прапор у руки. Але якщо вони до війни не готові, то краще їм спробувати виробити спільну позицію і прийти й домовитися, а не відсиджуватися по Франціям.

 

У будь-якому випадку – чи для війни, чи для миру – українській телевізійній та й усій медійній індустрії конче потрібний повноцінний Індустріальний комітет ЗМІ. Очевидно, найкраще було б створити його з чистого аркуша і не відкладати цю справу у довгий ящик. Бо треба, і не лише для мирної угоди з Нацрадою, але й для вирішення багатьох інших, якщо не всіх, проблем медіаіндустрії.