Російський тележурналіст не вище середньої руки Дмитрій Кисельов, якого свого часу імпортував як суперпрофесіонала і пригрів на ICTV Віктор Пінчук, виявився архіневдячним. Останній випуск свого ток-шоу «Национальный интерес», що транслювалася минулого тижня на телеканалі РТР, він перетворив на «хресний хід» проти України.

Або політолога Андраника Міграняна, котрий на початку 1990-х років запам’ятався мені у Вашингтоні тим, що обстоював «право» Росії встановлювати свій порядок на всьому пострадянському просторі. Теперішнім головним завданням російської зовнішньої політики він вважає «загострення внутрішньо-українських соціально-політичних суперечностей, що призведе до розколу країни». На міжнародній конференції «Русские Украины. Будущее, которое определяется сегодня», організованій у Москві Інститутом країн СНД, він проголосив: «Борьба за 20-30 миллионов русскоговорящих людей русской культуры – это борьба за Россию в первую очередь».

Ще один цінний кадр – політтехнолог Ґлєб Павловський – генеральний директор Фонду ефективної політики (ФЕП). Уроджений одесит, колишній «дзен-марксист», «філософ», «містифікатор» і «геній піару», який, щоправда, в Україні сів у калюжу. Він брав участь у президентській виборчій кампанії 2004 року на боці Януковича, передрікаючи йому перемогу. Багато хто вважає, що саме Павловський як радник Кремля переконав у цьому Путіна і виставив його на посміховисько передчасними вітаннями В. Я.

Обидва – і Мигранян, і Павловський – належать до категорії тих, кого називали «обрусевшими инородцами». Щоб утвердитися у російському суспільстві, їм необхідно грати в ура-патріотів. Втім, Павловський, на противагу Миграняну, промайнув цього разу на телеекрані блідою тінню, вилаявши помаранчевих, які підірвали його реноме. В українофобській команді Кисельова забракло хіба що мера у кепці. Та й без нього політичного галасу було досить…

Приводом для визначення теми телепрограми став нібито указ Президента Віктора Ющенка про відзначення наступного року 350-річчя Конотопської битви. Ведучий якось невиразно згадав про «единственную военную победу украинцев над русскими». Та жодним словом не обмовився про те, чому 150-тисячна російська армія раптом опинилася під мурами українського міста. Ані про те, як звитяжне козацьке військо гнало переможених до кордону й зупинилося у той час, як, за свідченням російського історика Сергія Соловйова, «ужас охватил Москву». Навряд чи цей історичний спогад улещує росіян. Та з іншого боку – хіба національно свідомим українцям приємно чути про «перемогу» у більш відомій зі зрозумілих причин Полтавській битві (тільки чию?), що її у Москві настирливо пропонують нам відзначити спільно? А якщо до поразки на полі бою додати ще й вчинену московською ордою варварську розправу у Батурині, під час якої, за свідченням очевидців, вода у Сеймі почервоніла від крові невинних жертв?..

Натомість до проявів антиросійської політики з боку України ведучий «Национального интереса» зарахував реабілітацію «зрадника Мазепи», нагородження «фашиста Шухевича» і вшанування пам’яті мільйонів жертв Голодомору. Чи є межа цинізму?

Від запаморочення українофобією на російському телебаченні змішалися в одну купу різні епохи й події. Навіть ті, які ще не відбулися: державний візит Джорджа Буша в Україну та саміт НАТО у Бухаресті, під час яких остаточно вирішуватиметься, чи приєднається Україна до ПДЧ. Коли на РТР починалася дискусія, було таке враження, нібито в Севастополі розміщуються не бази ВМС РФ, а ракети НАТО, націлені на Москву і Санкт-Петербург.

З Брюсселя постпред РФ при НАТО Дмитрій Рогозін стверджував у телеефірі: Україну й Грузію квапляться втягнути у Північноатлантичний блок допоки Росія не виконала своєї історичної місії й не стала світовою державою. Далі – прозорий натяк: у зв’язку з весняним наступом талібів в Афганістані без допомоги Росії операція НАТО захлинеться. Тож як поєднати це зі вступом України в альянс? І вже сталевим голосом російський постпред проголосив (цитата мовою оригіналу): «Американцы знают, о чем идет речь… Мы – не гуттаперчевые. Мы – не китайские гимнастки, которые гнутся на все стороны. У нас есть стержень, у нас есть воля. И они скоро наткнутся на стержень. Они прекрасно понимают, что дальше наступать нельзя». (Цей войовничий пасаж особливо прийшовся до смаку російським ЗМІ, які його охоче тиражували.)

В телеефірі лунає голос: тільки-но Україна приєднається до НАТО (хоч про це, як відомо, взагалі не йдеться), ліквідувати посаду постпреда РФ при альянсі. Та більшість – проти. Натомість пропонують «вмакнуть» Україну. Питання лише в тому, як це зробити найкраще? Пред’явити Україні «пакет вимог», зокрема, щодо утисків російської мови... І сміх, і гріх!

Поновити втрачені зв’язки з Україною, створюючи проросійські фонди. «У России много денег», – пояснює Дмитрій Кисельов. Одне слово – можна суціль засіяти духовний лан України бузиною. Чи проросте вона? Швидко сходяться на тому, що головне знаряддя Москви у боротьбі проти Києва – підвищення цін на газ. «Не субсидувати економіку України, а змусити її платити за незалежність». Тим більше, що на противагу прибалтам Україна не підготувалася до світових цін… Це справді серйозно! Мигранян прогнозує майбутній сценарій розвитку подій. Апокаліптичний для України й ілюзорно райдужний для Росії. Після різкого стрибка цін на газ Україна неминуче збанкрутує. Росія не зможе залишитися байдужою до долі мільйонів російськомовних і неминуче втрутиться. Для інтервенції вже готується психологічне підґрунтя. Диспутанти закликають наївних росіян відмовитися від ілюзії, що українці – братній народ (їх уже «опрацювали» помаранчеві). Так із українців, пов’язаних із росіянами тривалою й суперечливою історією, ліплять образ ворога.

А куди ж поділися друзі? Під час програми не раз прокручували «хресний хід» у Києві. Жодного панорамного кадру, зате в коментарі йшлося про тисячі учасників – віруючих канонічної церкви (УПЦ Московського патріархату. – Прим. автора). Саме на них роблять серйозну ставку у Москві.

«Хресний хід», влаштований Дмитрієм Кисельовим, швидше за все справить в Україні протилежний ефект, навіть серед тих, хто досі був прихильним до Росії. Як можна терпимо ставитися до роздмухування українофобії, до спроб зіштовхнути два найбільших слов’янських народи, зробивши їх заручниками екстремістів, що граються у велику політику? І все це – на державному телебаченні Росії.

У зв’язку з 200-річчям від народження Миколи Гоголя, що відзначатиметься наступного року, учасники диспуту в ток-шоу «Национальный интерес» самокритично скаржилися: у Росії немає пам’ятника великому письменнику й не видано повного зібранні його творів. Оце так патріоти, оце «россияне»! І те, й інше – невлад. У Москві, на відстані буквально декількох сотень метрів, стоять два пам’ятники Гоголю. В одному втілений трагічний образ генія, в іншому – оптимістичний образ «творця» у дусі соцреалізму. Та для когось це, вочевидь, загадка – де їх знайти...

Натомість вийшли друком «Все сочинения. Н.В.Гоголь. Москва-Киев-Париж, 2002». Здогадалися, хто був спонсором свого улюбленого письменника? Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в Україні і Спеціальний представник Президента РФ із розвитку торговельно-економічних відносин із Україною Віктор Степанович Черномирдін.

P.S. До відома «професора» Миграняна: Григорій Немиря, який виступав на британському телебаченні «на хорошем английском языке», – не «первый вице-премьер Украины», а віце-прем’єр із питань євроінтеграції.