Усі порівняння кульгають, але їх все одно не уникнути, коли в одному телевізійному просторі, опосередковано залежні одна від одної, існують дві концептуально однакові програми: «Свобода» найкрасивішого мужчини України Савіка Шустера («Інтер») та «Свобода слова» на ICTV. Певна річ, Андрію Куликову непросто ставати на символічний герць із, як тепер з’ясувалося, красунчиком Шустером, але ось уже котру програму поспіль далеко не шоумен Куликов фахово, як журналіст перемагає талановитого шоумена Шустера. Особисто мене така перемога не дивує, бо пан Шустер продовжує перейматися зовнішньою ефектністю, розрахованою на середньостатистичного обивателя, котрий радше поцигикає перед телеекраном, аніж напружуватиме сіру речовину.

 

У «Свободі слова» Куликова, навпаки, розважають мало, випадково. Зате більше спонукають розмірковувати і робити власні висновки. Намагаються докопатися до суті зазначеної теми, а не обмежуються її гучним озвучуванням. Щоправда, наші політики більше схильні до «афектації», тому, як ті кролики від удава, не відводять зачаровані погляди від прагнення Шустера. А те, що досить вони часто виглядають у тім шоу кумедно та недолуго – інша справа. Найголовніше – засвітись у Шустера!

 

У програмі Куликова усе зважено і під контролем ведучого, розтікатися Бояном по древу важко, бо автори прагнуть дотримуватися розумного для сприйняття інформації хронометражу. Навіть із такими «неартистичними» гостями, як Андрій Портнов, Олег Зарубінський, Анатолій Матвієнко, ведучий зумів побудувати діалог і розібратися, наскільки дозволяв час, у підводних течіях каламутних взаємин Кабінету Міністрів та Секретаріату Президента. Щоправда, «перчинка» усе ж була. З роллю цинічної та справедливої пані, як завжди, блискуче впоралася Ганна Герман.

 

Прикметно, що народ, представлений у студії, вкотре довів, що мудріший за власних зарозумілих політиків. Я ж укотре переконався, що політичні ток-шоу – найвдячніший формат телебачення: рейтинги завжди забезпечені, сюжетів вистачить на роки вперед... Інша справа з розважалками – тут слід попрацювати. А от цього ми якраз і не любимо, тож напружуватися, щоби вигадати щось власне, охоти не маємо. Та й навіщо, коли у Москві все давно придумали, бери лише копіюй та рейтинги рахуй.

 

Яскравий приклад посередньої копії – нова програма «Інтера» «Модний вирок». Зрештою, якщо в нашій країні справді є, вибачте на слові, дурепи, котрі вірять, що довжина чи ширина спідниці може вплинути на їхнє родинне щастя, а вигуки «великолепно», «отлично», «превосходно», «чудесно» одного з ведучих цього телешедевру комусь допомагають виробити власний стиль, – тоді шоу справді потрібне. Щоправда, дивитися «Модний вирок» і не відволікатися на щось інше просто неможливо, бо витримати одноманітну тягомотину із розмірковуваннями дилетантів важкувато. Незрозуміла для мене цінність у шоу золотого голосу Росії Бориса Моісеєва. Якщо роль блазня у шоу «Две звезды» йому вдається, то роль судді, м’яко кажучи, не дуже. З Машею Єфросиніною зрозуміло – їй треба було працевлаштуватися, а от навіщо ця історія блискучому дизайнеру Оксані Караванській?! Невже їй потрібен такий дешевий піар? Словом, вироки виносяться, але найважливіший вирок це шоу вже винесло собі: «претензійно, нецікаво, сумно, хоча і новорочено». Утім, «найголовніший» канал країни може і подуркувати, йому не вперше називати золотом усе, що блищить.