detector.media
Микола Кульчинський
для «Детектор медіа»
20.03.2008 14:22
«Чарівне слово» і «братство тільця»
«Чарівне слово» і «братство тільця»

Нещодавно тижневик «Дзеркало тижня» надрукував інтерв’ю з трьома генеральними директорами трьох провідних українських телеканалів. Цей програмний текст вийшов під заголовком: «Труднощі переходу. Телеіндустрія почула попереджувальний постріл». Пострілом у цьому випадку слугувало попередження, яке Нацрада планує винести чотирьом телеканалам: «1+1», «Інтеру», «Україні» та НТН.

 
Зауважмо, що «ДТ» не запросило до розмови представників «України» та НТН, зате надало слово Юрію Морозову («1+1»), Сергію Созановському («Інтер») та… Олександру Богуцькому (ICTV). Логіка «ДТ» тут зрозуміла, позаяк знову йшлося про «україномовне дублювання» фільмів та телепрограм: скажімо, позиція Богуцького як, до певної міри, «незаангажованого» експерта могла прозвучати в такій розмові вагоміше, ніж позиція «донецького» представника «України». Тим паче, що Богуцький у цій розмові переважно виступав на захист телеіндустрії як медіабізнесу в цілому. Деякі його цитати варто навести, аби спробувати розібратися, що ж це за бізнес такий – телебачення?
 
«Телебачення завжди було священною коровою. Тобто ставлення до телеканалів визначало атмосферу і свободу слова в країні…».
«Важливо ще раз визначити: телебачення – це або ідеологія, або індустрія. Коли це індустрія, то чим вона різниться, скажімо, від харчової промисловості? Держава має подбати тільки про те, щоб ми не робили відвертої “отрути”. Решта регулюється ринком. Це не може бути навіть предметом дискусії – із будь-яким державним органом. Звісно ж, скажуть: телебачення – ідеологія! Так, але не у вільному демократичному суспільстві».
«Якщо держава має намір цю індустрію розвивати, то вона мусить їй і допомагати. Зокрема створювати комфортний законодавчий режим (…) Мені здається, потрібно зробити крок від “карального мислення” до “мислення підтримки”…».
«Чому всіх так насторожили попередження? Бо два попередження – можливість подати в суд щодо позбавлення ліцензії…».
«Ця розмова – спроба розпочати дискусію про те, як побудувати внутрішній медійний ринок. Правила на ньому мають бути прості й ясні. І дотримуватися їх повинні всі (…) Польський ринок більший за український уп’ятеро. При тому, що в Польщі національних мовців – шість, а всього телерадіокомпаній менш як 100. В Україні національних мовців 15, а всього – 880. У Росії національних мовців із федеральним покриттям 12, а всього – менш як 200. Виявилося, що у нас суб’єктів значно більше, аніж у сусідів. Тому саме цей ринок потребує радше захисту й підтримки, аніж каральних методів».
 
Дуже цікаві цитати, чи не так? Виглядає, ніби телебачення як бізнес – це щось нерозривно пов’язане зі «свободою слова» та «ідеологією». При цьому держава мала б телеіндустрію «розвивати» і «допомагати» їй, незважаючи на те, що мовників у цій сфері ми маємо вже майже стільки, як Росія та Польща разом узяті. Нез’ясованим залишилося тільки питання: що ж це за бізнес такий – телебачення?
 
Можна погодитися, що телебачення – це невід’ємний елемент того, що називають шоу-бізнесом. Окрім того, це ще й достатньо специфічне виробництво, яке досить сильно відрізняється від виробництва, скажімо, ковбаси чи пиріжків. А якщо той чи інший телеканал виробляє ще й новини, то, мабуть, логічно згадати всує і «свободу слова», але… Чи допомагає все це нам зрозуміти, у чому ж суть телебачення як бізнесу? Що ж це за штука така врешті-решт?...
 
“Let’s Declare Our Real Self”
Думаю, що для більшості читачів «Детектор медіа» зрозуміло: телебачення – це не що інше, як рекламний бізнес. Так, у ньому є різні складові, але в основі своїй це саме рекламний бізнес. Суть цього бізнесу полягає в тому, щоби зібрати якомога більшу, якіснішу та цікавішу для потенційних рекламодавців аудиторію, щоби потім цю аудиторію якомога вигідніше... продати рекламодавцю. Безперечно, не все аж так цинічно, але з точки зору власників телеканалів – десь саме так і є. Тож і суть дискусії між телеканалами та Нацрадою зводиться саме до грошей. До того, на що краще ці гроші витрачати: на «українізацію» та створення власного телепродукту, чи на збільшення чистого прибутку (зменшення видатків) власників телеканалів.
 
Це загалом стосується усіх ТРК, газет, інтернет-сайтів та медіабізнесу в цілому. Винятком можуть бути хіба справжні «громадські ЗМІ», які не подають реклами взагалі. Також ми знаємо, що існують певні телеканали, які живуть виключно з абонплати. Але це окрема тема. Ми ж наразі говоримо про «1+1», «Інтер» та ICTV, керівники яких і дали розгорнуте інтерв’ю про «труднощі перекладу».
 
І принагідно визнаймо: Нацрада, коли вона вимагає збільшення відсотку «україномовного продукту», насправді опікується не «українізацією телеефіру». Українська мова та доведення певних відсотків телеканалам тут виконують чисто інструментальну функцію. Нацрада просто не має на сьогодні іншого способу, щоби переконати і змусити українські телеканали перестати постійно купувати і транслювати українським громадянам іноземний програмний продукт.
 
Їй заперечують – хіба можна перекладати Ґвердцителі українською, коли вона співає у шоу «Две звезды»? Це ж абсурд! Безперечно, абсурд. Але хіба не абсурдною є ситуація, коли в інформаційному просторі держави на провідних телеканалах домінують поспіль іноземні шоу та телесеріали? Чи можемо ми уявити, щоб у Німеччині транслювали шоу на кшталт «Две звезды»... французького виробництва? Із французькими ведучими, співаками та акторами? А у Франції – щоб транслювали «Цирк із зірками» німецького виробництва із, відповідно, німецькими зірками? Хай навіть у перекладі французькою. То кого ж тоді ми дуримо? І чому ось таке «абсурдне» телебачення українська держава має «підтримувати» і «розвивати» як індустрію?
 
Нам скажуть, що іншого виходу нема, бо в Україні немає достатньої кількості фахівців, сценаристів, режисерів і т. п. Але погляньте – програмний продукт будь-якого телеканалу складається головним чином із шоу, фільмів та новин. Саме новини у нас роблять власними силами, і – о чудо! – ми бачимо в Україні безліч чудових ведучих телевізійних новин і ще більше дуже фахових, цікавих кореспондентів. І операторів їм вистачає, і редакторів. Чому так?... Бо те, що ти робиш, те в тебе, зрештою, і виходить.
 
Якщо українські телеканали змирилися з тим, що треба робити власні новини, почали їх робити на постійній основі, то в результаті в Україні ми бачимо і наявність відповідних кадрів. Навіть якщо колись їх не було. Вони з’явилися у відповідь на конкретну потребу телеканалів.
 
Тому можна не сумніватися, що якби українські телеканали вирішили робити ще й власні шоу та власні телесеріали, то дуже швидко з’явилися б і відповідні фахівці. Було б, як то кажуть, бажання. Власне, це і є те чарівне слово, яке відкриває усі двері та долає усі перешкоди, – бажання. Бо, «хто хоче, знаходить спосіб, а хто не хоче – шукає виправдання». І серед цих виправдань найголовніше – грошове. Мовляв, українській телеіндустрії бракує грошей: і на переклад, і на власні фільми, і на власні шоу. Можливо, деяким телеканалам і справді бракує. Але ж не всім.
 
Трохи математики
В означеному інтерв’ю «ДТ» Сергій Созановський каже: «Сукупні медійні активи трьох наших груп, а ми говоритимемо не про канали, а саме про групи, – понад п’ять-сім мільярдів доларів. Це великий бізнес! Він розвивається. І ринок успішно зростає». Пан Созановський, вочевидь, трохи прибідняється. Підстави так вважати дає інформація про прибутки в Україні лише однієї медіагрупи СМЕ. Нещодавно «Детектор медіа» писала, що «телеканал Студія “1+1” у 2007 році збільшив чистий дохід на 29,9% порівняно з 2006 роком  – до $125,323 млн». Це при тому, що СМЕ тоді офіційно володіла лише 60% акцій «1+1». До того ж, указаний прибуток, мабуть, не включає готівкових доходів під час виборів, які офіційно ніде не світилися, але наявність яких цілком можна припустити. У будь-якому випадку навіть зазначений однорічний чистий прибуток дозволяє говорити про комерційну вартість лише телеканалу «Студія «1+1» на рівні не менше 1,5-2 мільярдів доларів. Очевидно, що прибутки «Інтера» ще більші. Що ж заважає їм вкладати більше у власне виробництво та дубляж?
 
Бо, наприклад, Роман Єлістратов із «Амедіа Україна» стверджує, що дубляж українською однієї серії типового телесеріалу збільшує її вартість лише на 3-4 тисячі доларів. Мовляв, це геть невеликі видатки. Сам Созановський говорить: «Ми недавно прикинули: в національне виробництво вкладаємо приблизно 100 мільйонів доларів на рік. І це лише наші канали. Умовно кажучи, перші п’ять-сім каналів країни можуть собі дозволити такі вкладення в національне телевиробництво, яке тривалий період було повністю зруйноване». Виникає запитання – чому ж цих внесків так фатально ніде не видно? І чи можна вважати повноцінними «внесками» знімання серіалів, у котрих усе – російське: мова, антураж, головні актори тощо? Серіалів, які потім продаються в Росію і лише цим відбивають усі «вкладені» кошти, а далі ще й заробляють на показі в Україні?
 
Безперечно, мені можна закинути «незнання усіх складнощів» і т. п., але за останній час я пам’ятаю лише один український телесеріал. Це «Леся+Рома» на ICTV. І нехай хтось скаже, що він є калькою з російського аналогу, а той – калькою з німецького оригіналу, але ж вийшло цікаво. При всіх недоліках ти бачиш щось українське: ситуації, типажі, проблеми. Щось релевантне українському глядачеві, те, що викликає відгук. Безперечно, «Кадети» теж викликають сильний відгук. І зрештою, ніхто не проти певної кількості російських телесеріалів та шоу-програм, але ж має бути на українському телебаченні хоч щось своє. Окрім новин. І, до речі, хай би це своє навіть було російськомовним, але при цьому – українським за суттю. Щоб ми хоч періодично бачили на наших телеканалах щось відчутно своє, а не іноземне чи безнаціональне.
 
Юрій Морозов («1+1») з цього приводу каже таке: «Припустімо, виробництво одного епізоду серіалу такого рівня – 85 тисяч доларів. Але наш ринок сьогодні дозволяє дати лише 30 тисяч. А 55 потрібно повернути. Зробити це можна лише після продажу серіалу в Росію. Інакше неможливо». Тобто, виходить, що телеканали змушені знімати щось апріорно «російське», щоб у Росії це купили.
 
Але, можливо, варто спробувати хоч раз обійтися без російського ринку і без російських зірок? І вкластися в 30 тисяч, але з українськими акторами? Хоча б раз на рік спробувати зробити такий серіал епізодів на 10-15, виділивши тисяч 500 із тих легендарних «100-мільйонних щорічних вкладень у телевиробництво»?
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY