detector.media
Сергій Грабовський
для «Детектор медіа»
20.03.2008 12:48
Про Берію, Абвер, Апостола і крислату журавлину
Про Берію, Абвер, Апостола і крислату журавлину
Репліка у відповідь на статтю Андрія Кокотюхи про серіал «Апостол» («Інтер»).
Ні, Андрій Кокотюха – таки письменник, а не якийсь там поп(пост)модерніст, котрих не вгризеш навіть молодими зубами. От прочитав його статтю «Хороший Берія» і захотілося самому подивитися бодай останні серії стрічки «Апостол», доторкнутися до кульмінації телесеріалу, пересвідчитись, чи має рацію автор статті, а чи ні, і взагалі – що то за звір, цей фільм.
 
Між іншим, сто разів зарікався дивитися російські фільми «про війну»: 90% туфти, 9% пропаганди і 1% (у кращому разі) правди – таким є сьогодні стандартний воєнний фільм, не має значення, суто московського чи за участю Києва виробництва. І все ж Кокотюха спокусив витратити шмат інтернет-трафіка на перегляд двох останніх серій «Апостола». Попри те, що сміливе твердження Кокотюхи – мовляв, «проти того, що остання війна – частина нашої з Росією спільної історії і в ті часи всі змішалися, рятуючи спільну батьківщину від загарбників, поки що не особливо виступають навіть прогресивні українські історики», – має дуже мало спільного з дійсністю. Ані з тою, що була у 1941–45 роках, ані з теперішньою. Але про українську історію доби Другої світової якось іншим разом. Нині ж – про російську телевізійну оповідь на тему «війнушки».
 
Загальне враження – надто багато тієї сакраментальної «крислатої журавлини» (вона ж «развесистая клюква»), тільки виробництва не Олександра Дюма-старшого, а російсько-радянського. Втім, у минулу добу деяких ляпів сценаристи і режисери не припускалися – або хтось із авторів фільму воював, або рятували консультанти, які самі були учасниками війни. Тепер же варто було запросити консультантом хорошого історика, які трапляються в Російській Федерації, але, схоже, чи то зекономити вирішили (як економлять книговидавці та газетні боси на літературних редакторах), чи то надто багато «туфти» було в самому задумі авторів стрічки.
 
Отже: не наставляв комсклад НКВС («офіцерів» тоді ще не було) так на ворога пістолети, як це роблять американські поліцейські. Інакше тримали вони зброю. Дрібничка? Ні, бо з цим пов’язані різні бійки, вибивання зброї з рук ворога, зрештою, долі героїв. Якщо і дрібничка, то саме така, яка складає загальну картину.
 
Дуже маловірогідною видається сцена, коли абверський майор доводить до самогубства свою підлеглу, котра, мовляв, спала з «брудним слов’янином». Панове, це ж літній офіцер! Навряд чи він член НСДАП, чи тим більше фанатичний нацист! Значно більше шансів, що він у Першу світову війну молодим лейтенантом пройшов дорогами України чи Білорусі й мав чудову нагоду пересвідчитися, що не все так погано у слов’янстві із сексуальної точки зору... Ба більше: це ж Абвер! Гніздо змовників, противників як нацизму, так і комунізму! Сам адмірал Канаріс – заповзятий ворог Гітлера (це потім визнає Нюрнберзький трибунал), з п’яти керівників відділів – троє змовників. Ні, така поведінка може мати єдину підставу – якщо в буремні молоді роки майбутній майор підхопив від партнерки-слов’янки якусь погану хворобу. Але ж хіба можна на таких речах, не позначивши їх бодай пунктиром, будувати сюжетні лінії?
 
Ба, Гітлер, на відміну від Сталіна, нерідко зважав на громадську думку; так, наприкінці 1942 – на початку 1943 року жінки-арійки, чиїх чоловіків-євреїв мали відправити в табори знищення, провели у Берліні (якраз у розпал битви під Сталінградом!) маніфестації протесту, ризикуючи власним життям. І диво сталося – чоловіків було врятовано. Загалом близько двох тисяч. А тих, чиї жінки не наважилися (чи, можливо, з тих чи інших причин не захотіли) вийти на вулицю, відправили просто в Аушвіц...
 
Так що СД, СС, Гестапо – там подібна сцена могла (і повинна була б) мати місце. Але не у Вермахті та Абвері.
 
Тепер про фінал стрічки. Головний герой потрапляє в Іран. Як ми розуміємо – північний Іран, на берег Каспію. А чиї війська увійшли до Ірану влітку 1941 року, ще й не просто увійшли, а з боями? Правильно, СРСР та Британії. Червона армія окупувала північ країни, британці – південь. Зроблено це було, щоби поставити на місце тамтешніх симпатиків Гітлера (на чолі з шахом, між іншим) і взяти під охорону нафтопромисли, комунікації (через які густим потоком ішли до СРСР поставки по ленд-лізу), державні установи тощо. Аби протидіяти пронацистським терористам та диверсантам. Ясна річ, не обійшлося при цьому без усюдисущих «органів». Запитання: скільки часу за таких обставин могли би швендяти вулицями великого портового міста двоє непевних осіб – подвійні й потрійні агенти Апостол та Машка?
 
І головне. Маємо: літерний поїзд, броньований спецвагон, літо (ночі короткі та світлі), європейську частину СРСР, 1942 рік. Саме в цьому часопросторі розгортається одна з кульмінацій стрічки. Але ж... Перед нами взірцева «крислата журавлина». Будь-який, а тим більше спеціальний потяг мав зенітні установки, найчастіше – зчетверені кулемети на спеціальних платформах. А ще – пости спостереження за повітрям, влаштовані якомога вище. Отож у першу хвилину пильні зенітниці (найчастіше це були дівчата) помітили б трійку Апостолових диверсантів і... Наслідки зрозумілі, чи не так?
 
А тепер – про Лаврентія Павловича Берію в контексті сюжету стрічки. Якраз його поведінка і його стратегія представлені чи не найкраще під оглядом історичної правдивості. Залишмо на совісті борзописців часів перебудови байки про «беріївські гареми» (ні, пуританином він не був і йому справді час від часу привозили «спецдівчат», але якби він стільки пив і гуляв, то цікаво, де б узявся час керувати під час війни колосальним монстром – НКВС, а після війни очолювати ядерний та ракетний проекти, а у вільний час займатися боротьбою за владу з колегами-конкурентами (на такій нещадній боротьбі була побудована вся сталінська система)? А от що правдиве – так це граничний цинізм, готовність використати в разі потреби будь-які засоби і... вміння використовувати інтелігенцію. Як гуманітарну, так і технічну. Досить згадати знамениті «шарашки», куди збирали всіх, хто був здатен рухати науково-технічний прогрес – від Корольова і Туполєва до Солженіцина і Копелєва – і кого попередники Берії просто фізично знищували. А як самовіддано працювали учасники «атомного проекту»! Сам Курчатов голими руками витягав радіоактивні елементи з аварійного реактора. Страх? Звісно. Але й знання психології інтелігентів. Зрештою, Лаврентій Павлович мав середню спеціальну технічну освіту, а потім вчився на інженера-нафтовика, що для тодішнього політбюро знаменувало неабиякий рівень підготовки...
 
Одне слово – Істомін-Апостол був Берії вельми потрібен, і в жодному разі не наказав би нарком ліквідувати його після того, як той удало зіграв всю партію, досягнувши потрібного результату. Згадаймо, що саме Берія успішно реанімував «Червону капелу», розвідувальну мережу у Західній Європі, майже знищену і провалену його попередниками. Ну, а по війні резиденти «Червоної капели» повернулися в СРСР і... потрапили у луб’янські камери. На зберігання, так би мовити. Але їх не розстрілювали, щоб не псувати «цінний матеріал». Цілком можливо, що Істоміна-Апостола, якби така людина справді існувала, чекала би подібна доля. Але найшвидше його би спробували вигідно «розміняти» в одній із наступних спецоперацій. Адже йшов тільки 1942 рік...
 
Так що «реабілітації Берії» у стрічці при всьому бажанні не знайдеш. Бо це був не оперетковий злодій, а персонаж рангу шекспірівських злочинців (як, скажімо, у протилежному таборі Герман Геринг, льотчик-ас Першої світової війни і переможець у двобої з радянськими представниками звинувачення на Нюрнберзькому процесі). А от реабілітація НКВС – відомства, нічим не кращого за нацистську структуру РСХА, куди входили й СС, і СД, і Гестапо, – наявна. Ба більше: головне у фільмі «Апостол» під оглядом ідеології – це «документальний» зачин кожної серії, де нас «годують» хронікальними зйомками нацистських військових парадів, потім кадром із фрагментом топографічної карти з написом Moskau і кільцем навколо міста, потім – вочевидь оборонними сюжетами із червоноармійцями; це все успішно діє на підсвідомість, нагадуючи про «великого Сталіна» і всю супутню лабуду, яку реанімують, підживлюють сьогодні у Росії, намагаючись втовкмачити в голови людей (і не лише російських громадян), що начебто існує «свій», «рідний», «хороший», «вітчизняний» тоталітаризм.
 
Отож хоча б пару серій «Апостола» таки варто було подивитися. Щоби зайвий раз переконатися в тому, що чекісти – це головні герої російських стрічок.
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY