Ми надто багато працюємо, з восьмої ранку до другої ночі – пояснює це Юлія Тимошенко – й тому дуже корисно побути на свіжому повітрі. Тож і відвідували міністри то стадіон, то ковзанку. Власне, дбання про здоров’я підлеглих є цілком позитивною рисою. За однієї умови – коли самих підлеглих це не надто обтяжує. А в даному разі щодо цього складається неоднозначне враження. Повідомлення радіоновин про те, ніби на ковзанці був відсутній лише один міністр, чомусь викликало в уяві ймовірні санкції, обіцяні щодо „порушників трудової дисципліни”. „Українська правда” повідомляє про присутність лише половини складу Кабміну. Утім, щодо двох міністрів видання пише: „Ще двоє знайшли хитру форму, як не порушити урядову дисципліну і уникнути ганебного падіння в сніг”.

Усе це було б суто приватною справою міністрів та стосунків між ними, якби з цього не робили показове шоу. Шоу, треба сказати, на любителя: надто вже малоестетичний вигляд мали на льоду більшість міністрів. У відсутність піарівської складової спортивних заходів повірити важко. Бо звідки б дізналися про це репортери телеканалів, зокрема й російських? Ну вирішили міністри покататися на ковзанах – то й хай собі катаються. Невже це – така важлива подія в житті держави? З одного боку, урядовців можна зрозуміти – адже вони зайняті зараз непоказною, рутинною, чорновою роботою, наочні результати якої навряд чи стануть помітними найближчого місяця-двох. А підживлювати інтерес до уряду реформаторів хочеться. От тільки чи немає небезпеки, що саме ця сфера цікавості й домінуватиме надалі, бо саме до неї людей привчать? І що мало кого вже цікавитиме, як просуваються реформаторські справи уряду за його прямими обов’язками – бо люди гадатимуть: що робитимуть міністри наступних вихідних? Стрибатимуть із парашутом? Танцюватимуть балетні партії? Колективно свистітимуть? Що в суспільстві, як наслідок, запанує не надто серйозне ставлення до урядовців-шоуменів? Пригадується чомусь костюмований пікнік на узбіччі для уряду під назвою „заняття з цивільної оборони”, організований колись Валерієм Пустовойтенком. Може, поганим шоуменом був пан Пустовойтенко, але згаданий захід приніс йому не лаври, а досить ядучі журналістські кпини.

Коли своїх підлеглих виводить організованими рядами на лід батько всія Білорусі Олександр Лукашенко, це сприймається цілком адекватно. Бо не суперечить логіці системи, вибудованої ним. Адже зарегламентованість, колективізація та перетворення на публічний захід вільного часу людей, їхнього дозвілля – то визначальна риса тоталітарних суспільств. Людина не має бути полишеною сама на себе, вона не може залишатися поза колективом (тобто, контролем) – то саме тоталітарний підхід до проблеми. Тож, коли до тих самих заходів піару вдається політик, із ім’ям якого пов’язані дуже сильні сподівання на детоталітаризацію, на рух у бік вільної держави з вільним суспільством, – це виглядає як системна невідповідність. Як те, чого не може й не мусило б бути.

Мені як громадянинові, власне, однаково, що робитимуть поважні міністри у свій вільний час. Вовтузитимуться з узятими додому документами, випилюватимуть лобзиком, подібно до героя Ільфа та Петрова, зменшені копії дачних туалетів чи банально валятимуться на дивані. Мене цікавить одне: щоб міністри ці бодай трохи відпочивали й могли вирішувати проблеми, не засинаючи на ходу. А ще – щоб вони не йшли на роботу, мов на тортури, щоб думки їхні не крутилися лише навколо одного: що іще „нештатненьке” доведеться їм робити і як цього уникнути. І щоб – за дуже щільного графіку роботи – вони мали змогу бодай іноді побути з сім’ями та близькими, а може, ще й почитати щось, окрім вхідних та вихідних документів. Мені як громадянинові ще більш однаково, чи підтримують між собою неформальні стосунки наші міністри, чи бачать один одного лише в робочий час. Мені абсолютно байдуже, які стосунки їх між собою пов’язують, хоч би й ніякі, хоч би вони ледь розмовляли між собою. Бо сподіваюся, що новий уряд було сформовано за єдиною ознакою – ознакою прагнення його членів до спільної мети та вміння фахово працювати у своїй галузі (щодо другого, щоправда, є певні сумніви). Але факт залишається фактом: чи є члени Кабміну друзями, чи кумами, чи запрошують одне одного на дні народження – це, як було переконливо доведено старою владою, жодною мірою не впливає на ефективність командної роботи. І якщо й сприяє чомусь, то круговій поруці, покриванню й потуранню провалам у роботі одне одного.