Якщо ви цього не помітили, то два з гаком місяці тому, разом із 2007 роком закінчився і Рік української книги, урочисто проголошений свого часу президентом Віктором Ющенком і, схоже, благополучно забутий як самим його ініціатором, так і чиновниками всіх рівнів. Ні, звичайно, якісь процеси у книговиданні 2007 року таки йшли, і, якщо вірити офіційній статистиці, цей рік завершився неабиякими успіхами – на душу населення у нас тепер видаються друком не якісь там півкниги, як ще не так давно, а, здається, понад півтори.

 

Гучні оплески, всі встають, намагаючись не згадувати про сусідні Росію та Польщу, де маємо на порядок кращі показники, і не думати про ті ризики, які чекають на українську книгу у 2008 році і ті проблеми, яких вона не позбулася, забута нотаріально завіреними патріотами, і яких позбутися без допомоги з боку влади не може.

 

Отже, кілька проблем з-поміж згаданих – без системи, навскидку.

 

У райцентрах (за рідкісними винятками) книгарень немає. Натомість пиво та горілку можна купити у десятках генделиків.

 

Щонайменше у половині вузів книжкові ятки з українською книгою (науковою і художньою, а то і навчальною) відсутні.

 

Навіть у Києві далеко не завжди (хіба що на книжкових ярмарках) можна купити щось цікаве, видане у Чернівцях чи Харкові.

 

Лише кілька вітчизняних авторів можуть хоч наполовину перекрити витрати особистого бюджету за рахунок гонорарів від своїх книг.

 

І так далі – охочі можуть самі продовжити список.

 

Ну, а про негоди, які наразі чигають на українську книгу, і говорити не хочеться. Потужні інфляційні процеси в економіці. Потенційно вибухові політичні кризи. Монополізація (з 2007 року) книжкових ярмарків державними органами – з усіма неодмінними наслідками такого монополізму. Нарешті, традиційний тиск на український книжковий ринок з боку Росії, причому добре організований – чого лишень варті демпінгова за ціною бібліотека світової класики при «Комсомольской правде в Украине»!

 

То чи не час у такому разі громадянському суспільству самочинно (як і належить) проголосити СПРАВЖНІЙ рік української книги в Україні? Хай і не з Нового року, а із Шевченкового дня народження? І своїми зусиллями надати книговиданню такий імпульс розвитку, якого досі не надала (хоч і мусила би надати) держава? При цьому не звертаючись за допомогою до великого бізнесу?

 

Скажете, фантастика? Так, фантастика, але цілком наукова, себто раціональна і втілювана. Подивімося: сьогодні видання книг для дітей вже стало достатньо прибутковим бізнесом, існує чимало видавництв, які спеціалізуються на випуску класичних, перекладних та сучасних українських книг для дітей. А от десять років тому все було інакше, українське дитяче книговидання (йдеться про видання, підкреслю ще раз, художніх книжок) після піднесення початку 1990-х (зумовленого певною законодавчою підтримкою) було у занепаді.

 

Що ж сталося за ці роки? А ось що. Батьки були змушені купувати своїм дітям підручники, книги з обов‘язкової шкільної програми, книги для позакласного читання тощо. За умов відносної фінансової стабільності у видавництв поступово накопичилися певні кошти, а до того у малого читача з‘явилася звичка брати до рук українську художню книгу. Ба більше: у декого із тодішніх старшокласників уже з‘явилися свої дітлахи, і вони їм також купують українські книжечки... Іншими словами, за якийсь час дитяча українська книга стала цілком конкурентоспроможною, за неї авторам, перекладачам та художникам стали платити непогані гонорари, що посприяло притоку у цю галузь книговидання свіжих сил – і так далі.

 

Чом би не надати такий самий імпульс дорослій книзі – художній, науково-популярній, публіцистичній? Не чекаючи, поки наша славна держава (чи, як це слово люблять писати деякі ультрапатріоти, Держава) сама надасть згаданий імпульс, оскільки такі речі, власне, належать до її обов‘язків, адже – за Конституцією – вона гарантує кожному громадянинові гідне життя, а, пробачте, хіба може бути життя гідним без книги?

 

Власне, йдеться про одну з підвалин виживання самої цієї Держави. Адже ніхто, крім маріонеткових утворень чи загумінкових диктатур «третього світу» не ладен існувати, не маючи однією із підвалин національно-державного буття таку, здавалося б, ефемерну річ, як Книгу; це добре свого часу розуміли лідери тоталітарних режимів, а відтак вони або власноруч (Сталін) диригували книговиданням та літературним життям, або доручали це найдовіренішому партійцю (скажімо, Геббельсу). Не гірше усвідомлювали суть питання і демократичні лідери: Рузвельт під час Великої депресії започаткував кілька програм підтримки для літераторів, а Черчілль – той узагалі показував приклад співгромадянам, написавши цілий ряд науково-популярних, публіцистичних й історичних бестселерів та здобувши врешті-решт (цілком заслужено) Нобелівську премію з літератури...

 

У нас же «нотаріально завірені» літератори-депутати чи не кожну каденцію Верховної Ради влаштовують публічні слухання (краще було б назвати їх публічними ремствуваннями) щодо стану культури взагалі і літератури зокрема, ухвалюються якісь там мудрі рішення, що вони потім з точністю до навпаки втілюються в життя черговим Кабміном. І тільки публічні акції самих письменників та видавців, підтримані ЗМІ, дають можливість вітчизняному книговиданню триматися на плаву і домагатися навіть певних успіхів, про які потім – вже як про власне досягнення – гордо рапортує той самий Кабмін...

 

Отож, схоже, порятунок потопельників – справді справа рук самих потопельників. Звісно, краще було б просто обрати команду справді культурно притомних депутатів, але де їх візьмеш? Отож займімося самолікуванням.

 

Певен, значна частина читачів Інтернету і сама не оминає українську книгу. Отже, заклик не до них. Але водночас і до них: у кожного є друзі, знайомі, колеги по роботі, які наче й не проти купувати та читати українські романи чи історичні розвідки... але немає цікавих авторів... не така якість текстів... відсутні розкручені автори... ніхто не пише на ту чи іншу тему... – знайомі ламентації, чи не так?

 

Так от, запропонуйте всім, хто вважає українську книгу недостатньо «крутою», але в принципі не проти неї, тільки чекає, коли ж йому у ліжко з кавою разом піднесуть щось грандіозне, зекономити на пиві, коньяку та цигарках (ледь-ледь зекономити, якщо розкидати гроші на цілий рік!) – і купити впродовж 2008-го десять перших-ліпших українських видань. Мовляв, хочете задовольнити свої культурні потреби? Так вкладіть свої двісті гривень у те, щоб абстрактна можливість перетворилася на реальну! Якщо так зробить тисяча неофітів, результат навряд чи буде помітний. А якщо десять тисяч? Сто тисяч? Двісті? Чи – фантазувати так фантазувати – мільйон?

 

Тоді масовий читацький попит стане тим рушієм, який, за Дж. Мейнардом Кейнсом, простимулює розвиток книговидання, а опосередковано – й написання нових книг, оскільки зростання реальних гонорарів та розширення обріїв авторської самореалізації не можуть не вплинути позитивно на наш книжковий ринок.

 

Власне, хіба без такого жесту підтримки з боку читачів (бажано, щоб не рік, а два-три, але й рік – це непогано) сучасна українська література здатна освоїти всі ті тематичні обшири, на яких вона мусить (так, мусить!) оперувати? Хіба ця література зможе стати нормально структурованою без того, щоб її читали не лише «фахові українці», а й бодай частина тієї маси, яка купує Мариніну, Донцову, Фрая, Коельо, Пелевіна тощо (навмисно висмикую «з гущі» дуже різних авторів)? Скажімо, які інтелектуально-детективні сюжети має українська історія другої половини ХІХ століття і початку ХХ – Борис Акунін повіситься від заздрощів, якщо хтось зуміє належним чином їх опрацювати! А історія життя Стелли Кренцбах? Та це ж не лише багатотомний роман, а й готова основа телесеріалу просто-таки вбивчої сили! І, зрештою, так і проситься до написання якась питомо вітчизняна швейківщина...

 

Одне слово: «Не ждіть рятунку ні від кого», - як написав свого часу в українському перекладі «Інтернаціоналу» Микола Вороний. І ще один рядок спадає на думку: «Держава дбає не про нас». Єресь, звісно, - за що Вороного більшовики й розстріляли. Тепер, на щастя, поетів не розстрілюють – їм дають премії, але не дають належної аудиторії. Як і майже всім тим, для кого щось значить українське слово. То ж чому б нам усім не подбати про своє культурне довкілля самим і не залучити до цього всіх, кого ми тільки зможемо?