Довготривала напружена робота в українському ефірі «Свободи Савіка Шустера» й інших навколополітичних ток-шоу плюс домінування на газетному ринку різних «Бульварів», «Експресів» й «Отдохняїв» укупі з «Комсомольской правдой в Украине» нарешті дали свої вагомі результати. Не тільки депутати тепер нездатні напружити звивини й відрізнити парламентську республіку від президентської, а і незалежні експерти не мають достатніх знань, щоб розмежувати демократію (хоч якусь) від нацизму (навіть найвишуканішого).

 

Тим часом добре відомо: як корабель назвеш, так він і попливе.

 

І ще одне варто нагадати: твердження про правильно поставлений діагноз як половину справи у лікуванні хвороби стосується не лише медицини, а й соціально-політичної сфери, і соціально-культурної, і соціально-антропологічної і – далеко не в останню чергу! – того, що зветься «світом людської повсякденності».

 

А тепер, після преамбули – дві розлогі цитати зі статей, опублікованих 11 березня «Детектор медіаю» і присвячених одній темі: Міжнародному жіночому дню і його відображенню телебаченням, передусім – «Свободою Савіка Шустера».

 

«Участницы программы, вне зависимости от собственного статуса и образа жизни, пришли к выводу, что главное в жизни женщины – слушаться мужчину: мужа, возлюбленного, шофера, начальника на работе (спичи мужчин-участников реально напоминали поздравления завуча расшалившемуся педагогическому коллективу); воспитывать его, быть матерью своим детям... Впрочем, не будучи сильной, не будучи «конем с яйцами», женщине в этой стране не выжить, констатировали они. Без сомнения, считая собственные пасторальные истории исключительными. Поэтому молодым и старым, небогатым и незнаменитым никаких рецептов, кроме пресловутого «Kinder, Kuechen, Kirche» они не дали, а такая постановка вопроса отбрасывает общество на десятки лет назад, а от Европы, наверное, навсегда. И, честно говоря, очень грустно, когда транслируют ее те, кто должен был бы опровергать подобные представления о роли любви и мужчин в жизни женщины», - так пише у статті «Критические дни Савика Шустера» Аглая Топорова.

 

«Матери-основательницы» Международного женского дня боролись за то, чтобы женщины вышли наконец из гетто Kueche – Kinder – Kirche и стали играть заметную роль в обществе. А что мы воспеваем в день 8 марта теперь, кого в этот день превозносят СМИ? Женщину – красавицу, женщину – любимую, женщину – мать, женщину – хозяюшку, женщину – кухарушку. Международный женский день по-постсоветски просто-таки носом тычет женщин именно в ту общественную роль, с которой они в этот день, по идее, должны были бы бороться», - це вже Борис Бахтєєв, стаття «День святой Валентети или Резиновая женщина – мечта поэта».

 

Статті, як на мене, загалом непогані (хоча їхні автори дружно не помітили однієї важливої «дрібниці» останньої «Свободи Савіка Шустера», але про це пізніше). Проте пафос Топорової і Бахтєєва руйнується, так би мовити, зсередини текстів, оскільки автори статей надто погано уявляють, з чим борються вони і з чим став на герць жіночий соціалістично-феміністичний рух на початку ХХ століття (і, власне, з чим ведуть боротьбу прихильники ґендерної рівності сьогодні).

 

Справа в тому, що згадана в обох статтях тріада Küche, Kinder, Kirche не характеризує ані консервативне (початку ХХ століття), ані постсовєтське (початку ХХІ століття) суспільство. Ця тріада – один із винаходів нацистської пропаганди, причому акцент тут робився на два перших «К», хоча і для третього «К» залишалося місце. У вересні 1934 року Адольф Гітлер, виступаючи перед членами націонал-соціалістичної жіночої організації, дещо конкретизував це гасло, наголосивши, що «світ німецької жінки – це її чоловік, її сім‘я, її діти та її дім».

 

Натомість засновниці жіночого соціалістично-феміністичного руху свій удар спрямовували на принцип ЧОТИРЬОХ «К»: Kinder, Küche, Kirche, Kleider (вбрання, одяг, одіж). Виголошений цей принцип був кайзером Вільгельмом ІІ; згідно з ним, жінці милостиво дозволялося не тільки обслуговувати чоловіків, ростити дітей і керуватися настановами пастирів, а ще й бути «коштовною перлиною», окрасою сім‘ї, об‘єктом поклоніння та предметом чималих капіталовкладень свого чоловіка або коханця. Іншими словами, принцип чотирьох «К» дозволяв і впроваджував те, що нині зветься «гламур» як одну з чільних рис «правильного» жіночого життя.

 

Ясна річ, націонал-соціалісти не могли не збунтуватися проти такого «К»: нічого жінці-трудівниці бути об‘єктом буржуазного гламуру; не можна витрачати кошти на дурнуваті прикраси, краща прикраса німецької жінки – це її сім‘я та діти. І не просто діти, а майбутні солдати фюрера!..

 

Уся хитрість сучасної української ситуації полягає в тому, що якраз четверте «К» є чи не чільним принципом панівної парадигми, що визначає суспільну роль жінки. На четвертому «К» побудована, скажімо, добра половина телевізійної реклами і значна частина інформаційних програм. Саме це «К», як на мене, і надає жінці позірну можливість вийти за стіни відзначеного Борисом Бахтєєвим ґетто, у якому вона нерідко перебуває в українському суспільстві, саме воно створює ілюзію високого поцінування жіноцтва.

 

Kleider-домінанту, до речі, якраз і могли наочно відчути телеглядачі «Свободи Савіка Шустера»: церква, і взагалі – проблеми духу, були згадані раз чи два, кухня – трохи частіше, діти (плюс сім‘я) – ще частіше, а от Kleider... Жінок, для яких четверте «К» є однією з підвалин буття, у студії була більшість, чи не так? Інших же було справді надто мало. І це випадково, очевидно, не було у студії ані знаних письменниць (а такі в Україні є в усіх поколіннях), ані високопрофесійних дослідниць (таких, між іншим, теж вистачає, хоч званнями академіків їх вшановують вкрай рідко...) – бо ж наявність кількох енергійних українських інтелектуалок зіпсувала б усю «гламурну» гармонію у студії, перекинула догори дриґом принцип «чотирьох К», суспільна домінація якого, між іншим, не в останню чергу забезпечує фінансове підживлення телебачення завдяки відповідним чином побудованій рекламі.

 

Отож, перефразовуючи слова класика, можна було б зауважити: «Не туди б‘єте, панове!». На щастя, Україна не є фашистською державою, де домінували б три «К» щодо жіноцтва, але від цього проблеми досягнення ґендерної рівності і ставлення до жінки не як до об‘єкта чи до «друга людини» зовсім не стають простішими у розв‘язанні – радше навпаки. Але діагностувати ці проблеми слід правильно...