Загалом же за 47 років свого існування її лауреатами стали більше ніж 700 митців. Серед них прізвища Олеся Гончара, Григорія Тютюнника, Павла Тичини, Платона Майбороди, Івана Багряного. Незважаючи на такі поважні цифри та імена, головна і єдина державна премія сьогодні все ще не витримує жодної критики. Це чи не найсуперечливіша нагорода у країні. Її завжди пов’язували з політикою.

 

Спочатку всі згадували, що за радянських часів нею нагороджували не лише за успіхи у галузі мистецтва та літератури, а радше за чітку відповідність радянській ідеології. До речі, ця відповідність тоді коштувала не багато не мало – 2,5 тисячі карбованців (цілий радянський «Запорожець»). Сучасній премії Тараса закидають необ’єктивність: комітет нібито визначає переможців серед невідомих митців за наглухо зачиненими дверима. І в результаті отримують її ті, хто довго стояв на черзі, або ті, кому за інших обставин її б ніколи не дали. Виходить, це майже як в Умберто Еко – «лаври у вигляді милостині».

 

Хоча закиди про те, що лауреати премії не відомі – теж свого роду лакмусовий папірець нашої освіченості. Так, нехай Шевченківську не отримають такі люди, як Тіна Кароль чи Оксана Байрак. Принаймні поки що... Під стінами оперного не кричать фанати, а телебачення в окремі роки забувало взагалі транслювати подію. Все проходить тихо і спокійно. Але... Згадаймо Марію Матіос з її «Солодкою Дарусею». Книжка стала справжнім бестселером, хоча і не завдяки премії. До того ж, нещодавно прочитала коментар під новиною про минулорічне вручення і невідомість лауреатів. Так ось, авторка обурено написала: «Хто винен, що у Києві не знають Михайла Мельника, керівника дніпропетровського театру “Крик”». Вона стверджує, що це блискучий режисер і актор, який об’єднав молодь міста. Можливо, саме це підтверджує тезу: «Премію присуджують не за популярність, а за зміст».

 

Ще одне критичне зауваження, що премія давно пенсійного віку. Її отримують переважно люди старшого покоління, ті, яким за шістдесят. Існує думка, що таким чином ми можемо пропустити молоду плеяду митців. Але через років двадцять вони якраз досягнуть «преміального» віку, і комітет просто змушений буде віддати їм нагороду.

 

Але незважаючи на всі скарги, ніхто поки що не потонув у морі критики. А деякі завдяки їй навпаки – підвищують свою популярність. Як це робить письменник Андрій Кокотюха. Його нищівні матеріали «на тему» час від часу з’являються у пресі. Насправді ж Шевченківська премія менш скандальна, ніж може видатися на перший погляд. Так, дисидент і поет Ігор Калинець у 1992 році відмовився від премії через значок із «радянською» червоно-синьою планкою. Через п’ять років Юрій Андрухович виступив проти внесення свого імені до списку претендентів, назвавши премію «хабаром за лояльність до влади». У 2001 році співробітники Національної опери були проти вручення премії новому обличчю опери Володимирові Гришку... Має рацію й Оксана Забужко, яка твердить, що у всіх демократичних країнах держава виявляє свою увагу до мистецтва по-іншому. Письменниця вважає, що це можуть бути якісь стипендії або ґранти, особливо молодим митцям, аби ті могли розвиватися і творити. Брати Капранови взагалі не сподіваються, що вони колись будуть хоча б номінованими на премію, навіть через років двадцять.

 

Альтернативою існуючій державній премії є народна Шевченківська. В Інтернеті всі охочі можуть проголосувати за найкращого митця у кожній з номінацій. Переможці отримують нагороди на свіжому повітрі під пильним поглядом Кобзаря у Києві. Але й цю премію навряд чи можна назвати об’єктивною. У кращому разі долею лауреатів переймаються до двох сотень душ. Усім іншим байдуже. Однак, згідно з попередніми результатами «народної» премії, перемагає Скрипка як режисер-постановник етнофестивалю «Країна мрій». Він набрав аж 78 голосів, і випередив «піккардійців», яких уже сьогодні, здається, можна привітати з перемогою в офіційній премії. На здобуття національної премії експерти висунули Різдвяну програму «Піккардійської Терції» .

 

Загалом цього разу номіновано 63 митці. Серед них декілька відомих імен: журналіст Юлія Мостова за цикл публіцистичних статей, надрукованих у газеті «Дзеркало тижня» (2002–2007), художник Кость Лавро за ілюстрації до творів класиків української літератури і монументальних розписів на тему українських народних казок у Державному академічному театрі ляльок (2002–2006), письменник Василь Шкляр за роман «Ключ» (2003) та інші.

 

Як би там не було, але 21 лютого переможців визначили. За неофіційною інформацією, це: письменниця Любов Голота, головний редактор газети «Літературна Україна» Петро Перебийніс, письменниця й перекладачка з Бразилії Віра Вовк, закарпатський скульптор Василь Сідак, художник з Києва Валерій Франчук. І, звичайно ж, львівська вокальна формація. Схоже, всі інші, як у школі, залишилися на другий рік.

 

 

До Шевченківської премії ми ставимося байдуже, оскільки розуміємо, що нам її ніколи не дадуть. А ситуація з тим, кому її дадуть цього року чи дали минулого, відображає якісь внутрішні зв’язки у колі людей, які мають доступ до рішення. Тому на Шевченківську премію ми дивимося так само, як на Нобелівську. Комусь все одно дадуть – безхозними залишитися більше 100 тисяч гривень не можуть. І якщо цьогоріч отримає премію «Піккардійська Терція» – добре. Але ми думаємо, що для них ці 130 тисяч – сума не критична. А народне визнання у них і так є. Ми особисто любимо і поважаємо «Піккардійську Терцію» незалежно від того, отримають вони якусь премію чи ні. І в машині їхній диск завжди з собою. Узагалі, всі премії поділяються на два види. Одні – престижно отримувати, інші – дають помітним людям, аби підняти престиж самої премії. Нам здається, що Шевченківська належить до другої категорії. Вона, на превеликий жаль, втратила авторитет. Можливо, це сталося ще за радянських часів. І ось сьогодні Шевченківську премію дають «Піккардійській Терції», аби погрітись у променях її слави. Альтернативи Шевченківській премії поки не буде. Але все залежить від народу. Треба завжди пам’ятати, що будь-яка нагорода – суб’єктивна. Премія, яку дали не мені, вже така. І це скаже будь-який митець. Ми завжди критикуємо всіх за рішення. І якщо буде народна премія, її також критикуватимуть не менше, ніж цю. Тому це лише гра в об’єктивність. Недержавні премії тим хороші, що діють за принципом: «кому хочу, тому й даю». І які можуть бути претензії? А коли підключається держава, тоді завжди виникає питання критеріїв: що саме людина має зробити для розвитку державного мистецтва, для закріплення ролі держави у мистецтві? Тут мільйон запитань. Тому нам здається, що нагородження треба залишити у спокої – якщо держава дає комусь премії, то їй це потрібно. Не забирає ж – і слава Богу!

 

 

 

 

 

Думаю, що з багатьох параметрів отримувати Шевченківську премію престижно. Хоча насправді вона могла б бути значно престижнішою, ніж є сьогодні. Інша річ, що процес прийняття рішень, як і все у нашій країні, потрібно робити більш прозорим, зрозумілим. Але, зрештою, це не проблема лише окремо взятої премії – це проблема всієї держави. Не може бути здорове щось одне, коли весь організм хворий. У Шевченківської премії є як свої плюси, так і мінуси. Серед плюсів: премія – один із небагатьох механізмів, яким держава і фінансово підтримує – бо сума премії чимала, – і ніби відзначає літераторів, які працюють на ниві української літератури і взагалі культури. І це, можливо, один із показників того, що українська культура не є державі цілком непотрібною та неважливою. А як це все робиться – інша річ. Але думаю, що премія не є більш хворою, ніж будь-яка з державних інституцій, які діють у нашій країні.

 

 

Моє ставлення до Шевченківської премії, як до будь-якої премії, – позитивне. Чому? Навіть якщо вона насправді виконує лише єдину функцію – сьогодні це суттєва матеріальна підтримка для митця. Грошовий додаток митцеві дає змогу на якийсь час розрахуватися з боргами і певний період не думати про гроші. А у радянські часи до цього додавався ще й творчо-соціальний пакет, який сьогодні, на жаль, відсутній. Але принцип «все в торбу» залишається. Щодо конкретного вибору лауреатів – і про це я говорив до того, як отримав премію, – то це інтимна справа того, хто висувається, і Шевченківського комітету. Тому, як на мене, саме він несе повну відповідальність за тих кандидатів, яких він визначає переможцями. За довгу історію Шевченківської премії були різні рішення комітету. За радянських часів вони були швидше політичними. Хоча й за період незалежності також. Але на загал 80% лауреатів Шевченківської премії отримують цю нагороду заслужено. Згадаймо лише прізвища Ліни Костенко чи Миколи Вінграновського. Тому моє ставлення до премії дуже спокійне і не надривне. Але здається, що Шевченківський комітет мав би звернути увагу на те, що називається «сучасне мистецьке бачення». Я, наприклад, був дуже засмучений, коли минулого року не дали премію рок-гурту «Кому вниз». Переконаний, це було би правильне рішення. Дуже радий, що цьогоріч нагороду отримає «Піккардійська Терція». І хочеться вірити, що саме цей факт перетвориться на тенденцію, яка поки що ледь помітна. Можливо, соціально-громадську складову треба притиснути і давати премії саме за мистецькі речі людям, які творять певні явища в культурі, незалежно від того, чи це цикл художніх творів про Голодомор, чи до певної міри якесь стьобне мистецтво. Важлива якість. Особисто я до комітету Шевченківської премії запросив би трошки молодших. Хоча у нас молодь премії не отримує – просто не дають. А якщо суб’єктивно, як на мене і на думку моїх друзів, цьогорічний вибір не є найвдалішим. Поза лауреатством залишилися дуже достойні письменники. Наприклад, Василь Шкляр. І, звичайно, Василь Портяк – блискучий новеліст стефаниківського ряду. Але у кожного свої сентименти. І оскільки вік членів Шевченківського комітету – десь за шістдесят років, то естетичні смаки трохи інші, ніж, скажімо, у молоді. Тому я за омолодження всього: і складу, і лауреатів. У нас уже підросли митці сорокарічної генерації. Їх треба якраз стимулювати, і тоді вони щось напишуть.

 

 

Отримати Шевченківську премію – престижно. Це ж найвища мистецька відзнака в Україні. І це скоріше народне визнання, а не прихильність держави, адже коли нас висунули, було дуже багато листів з підтримкою! І те, що нас внесли до списку вперше за 15 років, – приємно. Хоча б це для нас зробила держава. А про об’єктивність визначення лауреатів говорити з нашого боку некоректно, особливо у той момент, коли нам присвоїли премію. Здається, у Комітеті достатньо аргументованих і професійних людей, які мали б відчувати, що відбувається у мистецькому житті країни.