Як розповіла «ТК» Ірина Навольнєва, вона працювала редактором журналу «10 дней» (одному з видань цього видавництва) з осені 2007 року. Після першого місяця роботи зрозуміла, що гроші співробітникам видавництво виплачує неохоче. «Зарплатню просто не видавали. На запитання «чому?» можна було почути безліч варіантів відповіді: «Грошей немає», «ми щойно сплатили податки», «ще не отримали грошей від реклами», «буде, не хвилюйтесь, але – пізніше» тощо. Всі прохання та виправдання з їхнього боку зводились до «ви трошки потерпіть, а ми вам за це дякуємо». Звичайне вішання локшини на вуха», - розповідає Ірина.

 

Затримували зарплатню, за словами Ірини, в середньому на три-чотири місяці. Але – лише тим, хто працював у штаті. Фрилансерам отримати гроші було ще важче. «Оскільки фрилансер – міфічна істота, якої за законодавством взагалі не існує, з ними в цьому виданні поводяться геть жорстко, - розповідає вона - Наприклад, відомий критик і публіцист Ігор Бондар-Терещенко написав понад 15 статей, за які не отримав гонорару. Йому виділили якісь копійки, але він відмовився приїжджати за ними, сподіваючись отримати повну суму. «Простіші» фрилансери можуть хоч обірвати телефони, все одно не отримають ніяких грошей. Ще один «вільний кореспондент» радо погодився співпрацювати з друкованим виданням, бо йому потрібне було портфоліо. 8 його текстів опублікували у рубриці «спорт», не підписавши його прізвищем. Людина не отримала ні портфоліо, ні грошей».

 

Пропрацювавши в таких умовах два з половиною місяці, Ірина вирішила звільнитись. «У добрих традиціях трудового законодавства», написавши заяву, вона відпрацювала ще два тижні, а за 5 днів до остаточного звільнення написала генеральному директору видавництва «7+7 медіа» листа. «Я написала про те, що розумію складну ситуацію з зарплатами, але сподіваюсь на те, що в останній день роботи зі мною повністю розрахуються. Генеральний директор викликала мене до себе, насварила, сказала, що це неповага до видавництва, а я – хамка, і її шантажую», - розповідає Ірина. За її словами, колишні співробітники видавництва часом чекають на свої гроші цілий рік, не маючи жодних гарантій їх отримання. «Комусь щастить, і він чекає місяць, хтось – чотири місяці, хтось – рік. На сьогодні мені винні гроші за листопад і грудень 2007 року», - каже вона.

 

Схожу історію «ТК» почула від колишнього редактора журналу «10 дней» Тетяни Кіценко та фоторедактора Наталії Терехової. Тетяна пропрацювала у журналі 8 місяців. «Спочатку колишній головний редактор журналу Роман Сулима намагався якось урегулювати цю ситуацію, - розповідає вона. – Але потім він пішов. Загалом, у цей журнал люди приходять, працюють два місяці, розуміють ситуацію і йдуть. Але протягом цих двох місяців журналісти використовують їхню працю, яка після звільнення залишається неоплаченою». Вона стверджує, що їй не виплатили близько 2000 доларів. «Я не дочка Рокфеллера, до того ж, я відпрацювала ці гроші. Раніше розраховувала, що їх таки виплатять, а тепер розумію, що це навряд чи колись станеться», - каже Тетяна.

 

Не отримала обіцяні гроші за 2 місяці й Наталія Терехова. «Я намагалась прояснити ситуацію з генеральним директором, яка дотепер переконує мене, що все нормально, і вона ні в чому не винна. Але після останньої розмови з Оксаною Северчук я зрозуміла: вона вважає, що контора мені нічого не винна. Офіційно я все отримала, але це – лише десята частина моєї зарплатні», - розповіла «ТК» Наталія.

 

Творець і колишній головний редактор журналу «10 дней» Роман Сулима розповів «ТК», що саме ці систематичні затримки у виплаті заробітної платні колективу і змусили його залишити видання, у витоків якого він стояв. «Я пішов із компанії у серпні 2007 року, коли понад рік тривали систематичні затримки зарплати від 2-3 місяців, - каже він. – Понад рік я був між колективом і керівництвом: брав на роботу людей, і вони не отримували своїх грошей вчасно. Я чув від керівництва одне, а насправді робилось інакше». Сам Роман після звільнення отримав усю зарплатню, але називає свій випадок винятком.

 

«Нещодавно я бачив журнал «10 дней»: його якість, безперечно, впала, і це можна було передбачити. У проект було вкладено чимало зусиль та досвіду, був створений класичний колектив, який був конкурентноздатним на цьому ринку. Але він просто розійшовся через ситуацію з зарплатнею, створеною генеральним директором», - наголошує Роман Сулима.

 

Після звільнення Ірина Навольнєва консультувалась із юристами та аналізувала свої шанси у разі судового позову. «Адвокат Тетяна Монтян сказала мені, що подавати до суду немає сенсу, оскільки в Україні, - хоча певні прецеденти й траплялися, - суди на законних підставах «бортають» подібні справи. Якщо й подавати позов, то максимум, чого можна добитись – це виплати «білої» зарплатні. Але це ж нічого у порівнянні з тим, що насправді винні людям», - розповідає вона. У трудовому договорі, за словами Ірини, сума зарплатні не була вказана взагалі, лише було зазначено, що вона має виплачуватись «у належному обсязі». «Я, напевно, винна сама, як і більшість наївних людей, які під час співбесіди щодо приймання на роботу не запитують: «у вас чорна чи біла зарплатня?», - розмірковує Ірина. - Але якщо журналіст не погоджується на «чорну» зарплату, то роботодавці неодмінно знайдуть того, хто погодиться на неї. Хоча б із-поміж студентів, журналістів-початківців…».

 

Генеральний директор видавництва «7+7 медіа» Оксана Северчук, до якої «ТК» звернулась із запитаннями телефоном, спершу від коментарів відмовилась, мотивувавши це тим, що (навіть попри те, що кореспондент «ТК» представилась) «не впевнена в тому, що знає, хто їй телефонує». Уся розмова «ТК» з пані Северчук зводилась до того, що телефонний режим коментування її не влаштовує, і якщо кореспондент має бажання отримати коментар, то має прийти до неї «з паспортом і посвідченням». Після того, як ваш автор погодилась на цей варіант, пані Северчук виправилась: «Я ще не прийняла рішення, чи буду це коментувати. Це моя особиста справа, я ж не повинна це коментувати». На цьому спроба «ТК» з’ясувати офіційну позицію видавництва завершилась, хоча ми не полишаємо сподівань на те, що все-таки отримаємо коментар від пані Северчук, та готові надати їй можливість висловити свою позицію.

 

Голова Київської незалежної медіа-профспілки Михайлина Скорик повідомила «ТК», що поки що ніхто з колишніх працівників «7+7 медіа» до неї не звертався, але раніше профспілці доводилось вирішувати проблеми з виплатою «чорних» зарплат. «Ми проводили кілька переговорів із роботодавцями у випадках, коли зарплата була тіньова. Досвід показує, що успіху можна досягти лише тоді, коли принаймні 80% колективу згуртовуються й намагаються боротись усіма можливими методами. Для того, щоб виграти таку справу в суді, треба мати дуже багато свідків і сильні докази. Одного разу ми намагались це робити, але справу закрили за згодою сторін, адже доказів, які зібрали потерпілі, виявилось недостатньо, щоб винести рішення на їхню користь», - розповідає Михайлина. За наявними в неї даними, від 60 до 80 відсотків друкованих видань платять «чорну» зарплату. «За словами заступника генерального прокурора Тетяни Корнякової, яка курує питання зарплатні, у таких випадках журналісти можуть скаржитись до прокуратури або міліції, які можуть провести перевірку та з’ясувати, чи справді людям не виплачують гроші», - додає голова КНМП.

 

Якщо журналіст сам погодився на існування тіньових схем оплати праці, не сплачуючи при цьому державі податків, він не може розраховувати на «захист цієї держави у разі порушення своїх прав», - наголошує керуючий партнер юридичної компанії «Ілляшев та партнери» Михайло Ілляшев. «Тіньові зарплати – проблема не лише журналістів, а й усіх працівників приватного сектору, - каже він. - Проте в багатьох випадках тіньові зарплати виплачуються, хоч і з ініціативи роботодавця, але – зі згоди працівника. Отримуючи тіньові зарплати, на податках заощаджує не лише роботодавець, але й сам працівник. З огляду на це, у більшості випадків журналісти самі погоджуються на такі схеми, а ризики, які вони беруть на себе – це зворотна сторона медалі».

 

Адвокат Тетяна Монтян упевнена: навіть у випадку з «чорними» зарплатами журналісти можуть себе захистити. «Насправді варіанти захисту як для власників ресурсів, які не хочуть платити шалені податки, так і для журналістів, яким також вигідно працювати з «чорним налом», оскільки в нашій країні по-іншому неможливо, є, - каже вона. – Але чомусь журналісти не хочуть ними користуватись». І розповідає приклад із власної адвокатської практики: «Ми, адвокати, теж не любимо платити податки, тож у деяких випадках домовляємось із клієнтми про «чорний нал». Укладаємо договір, який нікому не показуємо і ніде не реєструємо – просту розписку. Якщо, приміром, я дала розписку, що отримала тисячу доларів на ведення певної справи, і вона проведена успішно, жодних претензій до мене немає, договір просто знищується, а гроші – виплачуються. Якщо ж, наприклад, я, як адвокат, у чомусь не вдовольнила клієнта, з цією розпискою він може піти до кваліфікаційної дисциплінарної комісії адвокатури і на мене поскаржитись».

 

Аналогічно вона пропонує діяти й журналістам: «Беріть розписку. Якщо гроші в кінці розрахункового періоду виплачені, розписка знищується. Якщо ні, сторона є хоч якось захищеною, бо має документ про те, що в неї хтось щось замовляв. Якби така схема в журналістській практиці стала такою ж реальною, як в адвокатській, проблема б просто зникла». Тетяна Монтян переконана, що викорінити практику «чорних» зарплат неможливо, поки в державі не буде «нормального оподаткування», але можна скерувати його «до нормального русла, аби не страждала жодна із сторін».

 

Незабаром Ірина Навольнєва за підтримки команди колективного блоґу «Інфопорн» планують відкрити інтернет-ресурс, цілком присвячений проблемі «чорних» зарплат у медіа сфері. «Сьогодні дуже мало людей готові говорити про тіньові зарплати відкрито, - каже вона. – Є лише напіванонімні відгуки, публікацій на цю тему у ЗМІ майже немає. Їх не хочуть публікувати через те, що більшість видань працює за такою ж схемою. Але про це все одно треба говорити!».