detector.media
Андрій Кокотюха
для «Детектор медіа»
06.03.2008 11:32
Некомерційний Дон Жуан
Некомерційний Дон Жуан
Якби Андрію Бенкендорфу дали, він знімав би лише такі стрічки – дуже камерні, повільні й авторські.
Шикарна натура Воронцовського палацу, популярні та молоді актори, жінки в сукнях, чоловіки в камзолах, червоне вино в келихах, таця з фруктами, нарешті – ім’я Дон Жуана, – все це глядач звик бачити неодмінними складовими комерційного кіно на історичну тематику та з еротичним підтекстом. Натомість новий фільм Андрія Бенкендорфа «Сповідь Дон Жуана» (виробництво Inter Media Production та «Файно компані») – всупереч усім очікуванням стрічка відверто, навіть виклично некомерційна. Насправді ми бачимо єдність часу, місця, дії та обмежену кількість дійових осіб – неодмінні складові театральної вистави.
 
Вистава за п’єсою секретаря НСПУ, бізнесмена, почесного громадянина міста Балтимора та віце-президента Міжнародної федерації карате-до Анатолія Крима «Нотатки цнотливого бабія» («Записки целомудренного бабника»), яку екранізував Бенкендорф, іде на сцені Національного театру російської драми імені Лесі Українки і досить відома столичним театралам. Не будучи театралом, я вирішив поповнити свій культурний пробіл, провівши дві години (фільм плюс рекламні блоки) перед телевізором. До того ж була в мене ще одна мета: з’ясувати, нарешті, для себе, що більше лягає на душу Андрієві Бенкендорфу як режисеру.
 
Адже в його активі з-поміж інших фільмів – «Кілька любовних історій» (вважається піонером українського еротичного кіно), «Бандитський Петербург – 4» (міцна професійна робота, цілком у дусі та стилістиці перших двох фільмів серії) та «Європейський конвой» (дві серії про один реальний короткий екстремальний епізод із життя українського міліцейського генерала на прізвище Француз). Тому мені цікаво: комерційні жанри, до яких належать еротика та кримінальні історії, – це те, що любить знімати режисер, чи те, що йому пропонують знімати і він, будучи професіоналом, погоджується? Мріючи при цьому про щось високе…
 
На мою думку, якби Бенкендорфу дали, він знімав би лише такі стрічки, як «Сповідь Дон Жуана». Дуже камерна, дуже повільна і дуже авторська стрічка – все це суперечить вимогам до сучасного, в тому числі телевізійного кіно. І водночас повертає тих, кому за тридцять, у часи радянського телебачення, які (часи) допомагає згадати російський канал «Ностальгія». Саме на тому телебаченні досить комфортно існував такий жанр, як телевистава. З формату телевистави починали вести своє слідство знатоки, у тому ж форматі робилися телевізійні версії романів Жоржа Сіменона із Борисом Тєніним у головній ролі. Але все ж таки першою на думку спала інша аналогія. Її я після двадцяти хвилин «Сповіді Дон Жуана» навіть занотував у блокнот, із яким зазвичай дивлюся телепродукцію українського виробника. Згадалися «Фізики» за п’єсою Фрідріха Дюрренматта. У 80-ті роки минулого століття ця стрічка стала, на мою думку, найтиповішим форматом вистави, екранізованої для телебачення.
 
Сам Анатолій Крим в одному з недавніх інтерв’ю обмовився: театральна мова Дюрренматта йому близька. Через те його «Нотатки цнотливого бабія» – своєрідний уклін швейцарському майстрові. Таким чином, переробляючи п’єсу під кіносценарій, Бенкендорф перебував практично на тій самій митецькій хвилі, що й автор, і, здається, в результаті мало що поміняв. Хіба виконавця головної ролі: преса писала, що помираючого Дон Жуана гратиме Армен Джигарханян, насправді ж його зіграв Нодар Мголоблішвілі (неперевершений у своїй цинічній незворушності граф Каліостро в «Формулі кохання» та трагічний «хрещений батько» «На ім’я Барон»).
 
Дон Жуан, який, за чутками, спокусив та покинув за своє життя 617 жінок, вирішив перед смертю висповідатися. Та жоден священик не хоче сповідати гріховодника. Лише молодий монах зголошується, і то – з цікавості. Одначе в процесі сповіді чернець дізнається: те, що розповідають про легендарного хтивця, насправді лише легенди. З дитинства обморожений годувальницею, Дон Жуан позбавлений чоловічої сили. Простіше кажучи – імпотент. Але його люблять і ненавидять не за невтомність у ліжку, а за вміння розпалити в жінці вогонь пристрасті. Дізнавшись по ходу про інтимні проблеми та переживання свого сповідальника, Дон Жуан дає йому останню у своєму житті пораду, як спокусити жінку. В якості наочного посібника пропонуючи так вчасно наспілу доньку вбитого ним на дуелі ревнивця-Командора.
 
Таким чином, новий фільм Бенкендорфа можна вважати не лише камерним та авторським, а й акторським. Основний тягар, безперечно, бере на себе Мголоблішвілі, а Василь Баша (Лепорелло), Артем Ткаченко (молодий чернець) та Анна, донька Командора (Олена Фесуненко) лише підіграють йому. Буквально – в одному з епізодів Дон Жуан просить Анну: «Підіграйте мені». Екранізація драматичного твору саме цим і вигідна для режисера та акторів: єдність місця, часу та дії зосереджує глядача не на подіях, а на акторській грі та демонструє, як саме актори виконують поставлену режисером задачу. Такі фільми можна не дивитися, а слухати з заплющеними очима, наче радіопостановку. Бо альтернативну версію історії життя великого спокусника та, як виявилося, не практика тілесного, а теоретика чуттєвого кохання, нам, усе ж таки, більше розповідають, ніж показують.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY