Так-так, українська Помаранчева революція ще доволі довго буде невичерпним джерелом матеріалу для науки. Соціологи досліджуватимуть настрої ще вчора зазомбованого електорату, а сьогодні – вже майже вільних громадян. Міліціонери вивчатимуть стратегію й тактику дій великих мас народу у печерсько-старокиївських лабіринтах вулиць і провулків. Педагоги захищатимуть дисертації на кшталт „Вплив популярної музики початку 90-х років ХХ століття на зростання громадянської активності українців (на прикладі пісні „Ми йдемо!” Марії Бурмаки)”.

Я ж, як багатолітній збирач преси – офіційної та неформально-самвидавної, з екстазом першопрохідника нишпорив Майданом, вишукуючи все нові й нові зразки „помаранчевої” періодики. Активність була винагороджена. Дякуючи власним зусиллям і допомозі друзів вдалося зібрати десь із тридцять (!) різних видань, народжених у дні Великої листопадово-грудневої антиянучарської революції. Усе це заслуговує серйозного дослідження. А поки що – дуже коротко – начерк історії майданної журналістики.

НАВІТЬ „ЗЕЛЕНА ПЛАНЕТА” СТАЛА ПОМАРАНЧЕВОЮ

Але перед тим як мова піде про новітній самвидав, народжений людьми Майдану, згадаймо і феномен „помаранчевіння” вже існуючої преси. Скажімо, першою ознакою сезонної „політичної моди” (у хорошому сенсі цього терміну) став жовтогарячий колір логотипів давно відомих газетних брендів. Таким чином заманіфестували себе на боці „народу”, а не „влади” і газета Київради „Вечірній Київ”, і письменницька „Літературна Україна”, і близьке до мельниківської ОУН „Українське слово”, і нашоукраїнська „Без цензури”, і тижневик МАУП „Персонал Плюс” (але це, до речі, не зменшило тиску критики на „сіоністів” взагалі і одного із лідерів революції Євгена Червоненка зокрема), і навіть газета приватних комерційних оголошень „Avizo Plus”. А з огляду на співучасть у гучній телевізійній революції проти медведчуківської цензури і васильєвських темників – прикрасила себе обкладинкою, на якій дівчина з Майдану роздавала помаранчеві кульки, і „Детектор медіа”, вірніше – прінт-версія спеціалізованого журналістського сайту.

Ще варто згадати й колежанську допомогу львівських журналістів. Наче гарячі пиріжки майданні революціонери і обивателі розмітали спецвипуски газет „Експрес”, „Високий замок”, „Поступ” і „Каменяр” (остання – газета Національного університету ім. Франка).

Продовжував виходити – щоправда, уже в чорно-білому виконанні – листок „Так!”, що його видає штаб Віктора Ющенка. Вдалося зберегти для історії відксерений спецвипуск-летючку „Народне слово” (орган Української народної партії). А газета Народного руху України додала до звичного логотипу лише одне слово – і стало ще краще: „Час руху опору”.

Дорогий глянцевий журнал „Корреспондент”, який видає громадянин Сполучених Штатів Америки Джед Санден (о, Боже, що скаже з цього приводу прогресивна Наталя Михайлівна!), презентував у ці дні економ-версію – 50-тисячний випуск на газетному папері під назвою „Корреспондент-Екстра”.

Отже, Янукович і його різнокаліберна команда мають рацію: західний „помаранчевий слід” у тих подіях, ніде правди діти, зафіксувати вдалося. Та ще й принаймні дві впливові польські газети випустили „українські” випуски. Щоправда, про розповсюджену на Хрещатику та Майдані ліберальну „Газету виборчу” до мене дійшло лише „прєданіє”, іншими словами, багатотисячний наклад кияни у лічені хвилини розібрали на сувеніри. Але у колекції маю спеціальну вкладку до католицького „Тигодника повшехни”. Назва додатку промовляє краще за будь-які коментарі – „Украіна: нови кольор вольносьчі”.

Найкумедніше у цьому ряду виглядала науково-популярна газета „Зелена планета Наталі Земної”, яка, зазвичай – і зрозуміло із назви, виходить під соковито-зеленою „шапкою”, – але в ці дні вирішила не бути відстороненою і заохочувала себе читати помаранчевими літерами...

Хто бачив – підтвердить. На Майдані буяла роками скручена пружина народної енергії та фантазії. Кожен міг писати – на ватмані, пінопласті, папері і навіть стовпах центрального столичного поштамту – що хотів. Без цензури. Виходило, здебільшого, дуже дотепно і влучно.

Тільки встигла перша донецька леді налякати-насмішити народ своїм хітом про „менінгіт” – наметове містечко враз відгукнулося гаслами і листівками: „Тут проводиться обмін американських валянок на наколоті апельсини”. Усі нарешті переконалися, що голий не тільки король, але і його королева...

Звичайно, дистанція від мовленого слова до газети – хоч би й самвидавної – більша, ніж від напису на паркані до журналістики. Але в ці дні все робилося швидко. Якщо у 60-х роках минулого століття співалося „утром в газете, вечером в куплете”, то зараз між подією та її висвітленням проходили лічені години.

Дякуючи „найкращому другу революціонерів усіх країн і народів”, тобто інтернету, 5 каналу, „Гала-Радіо” та всім-всім-всім, які мали на Хрещатику свої „революційні” корпункти, новини Майдану відразу летіли в ефір. А соковита картинка – розліталася світом. І Москва з Вашингтоном могли на власні очі переконатися, що „нас багато і нас не подолати”. Інша справа – хто і які робив із того висновки...

ЧИ МОЖЕ „ЇЖАК” НЕ БУТИ „ОРАНЖИСТОМ”?

А тепер, власне, про самвидав, народжений революцією. Точної чисельності видань, які побачили світ у ті чудові й насичені подіями дні, не знає ніхто. І ніколи не дізнається. Газетки випускали всі, кому не ліньки. Від студентів до віруючих євангелістів.

Найактивнішими будемо вважати новинарів з агентства УНІАН. Вони у рамках Об’єднаного незалежного інформаційного центру разом із Міжнародним фондом „Відродження”, Громадською коаліцією „Новий вибір-2004” та Медіа-центром „Кандидат” дали життя понад 120 випускам бюлетеня „Гарячий вісник”. Наклад листка, що виходив щопівгодини, був усього 950 примірників, але заклик „Прочитай і передай далі”, думається, суттєво збільшував спраглу до новин аудиторію.

Залишила свій слід в історії й журналістська ініціатива „Правда переможе”. Зорганізована Єгором Соболєвим і Геником Глібовицьким, тодішнім і нинішнім лідерами Київської незалежної медіа-профспілки, „тусовка” колег із різних телеканалів і газет видала „на-гора” 56 чисел однойменного бюлетеня.

Вир революційних подій захопив і майбутніх журналістів. Студенти Києво-Могилянської академії корпіли над „Життям Майдану”, Київського Міжнародного університету – верстали і поширювали таборовий листок „Помаранчик” (їм сприяла у цьому „Молода Просвіта”), а їхні колеги з Інституту журналістики університету ім. Шевченка – відпустили на волю самвидавного „Їжака”.

Відомі щонайменше два релігійних видання з революційним спрямуванням. Листівка під №1 „Воззвание к сердцу” запрошувала у „Центр молитви” в одному з наметів посеред Хрещатика. Знайти „редакцію” було просто – за орієнтир слугував великий дерев’яний хрест.

Харизматична церква пастора Сандея Аделаджі, за якою видніється екс-кандидат у президенти Леонід Черновецький, заполонила столицю своєю газетою „Посольство Боже”. Зважаючи, що її наклад сягнув кількох сотень тисяч примірників, вона удостоїлася честі фігурувати як „вещдок” на Верховному Суді. Служителі Феміди, на щастя, не знайшли зв’язку між виходом цієї християнської газети і „неможливістю встановити результат волевиявлення у всіх виборчих округах України”, чого так домагався пан Шуфрич. Слава Богу!

Хлопці з Громадського радіо потішили Майдан газетою... „Майдан”. Соціал-націоналісти Олега Тягнибока закликали боротися за „Твою свободу”. Громадянська ініціатива українських журналістів і фонд „Рідна оселя” виявилися прибічниками „Р-еволюції”. На жаль, не зовсім зрозуміло, хто стоїть за оригінальної форми дайджестом “Галактичний коледж” зі свіжими перекладами статей іноземних ЗМІ про українські події.

Бажання сприяти свободі слова творило нову пресу не тільки в Києві. Так, у Миколаєві „бяки города Н” зробили інтернет-розсилку бюлетеня „Оранжевое настроение”. Звідти анекдот – „Після першого туру президентських виборів на адресу ЦВК надійшла телеграма від Девіда Копперфільда: „Дорогі колеги, вітаю вас із чудовим атракціоном! Пропоную містеру Сергію Ківалову взяти участь у спільному світовому турне”.

Журналіст Андрій Лубенський за сприяння інформаційного агентства „Контекст-Черкаси” запустив оригінальний проект під назвою „Оранжист”. Вихід щоденної газети наметового містечка черкаської опозиції не залишився поза увагою „тих, кому це треба”. По-перше, есдеківська місцева влада відразу ж зробила „попередження” редактору „незареєстрованого видання”. По-друге, в поштових скриньках з’явився псевдо-„Оранжист” (чорно-білі листівки брутального змісту, які ображали ветеранів). Ну, і нарешті, ввечері 15 грудня якісь бандюки жорстоко побили співробітника самвидавної газети Ігоря Гоцева. За його словами, четверо чи п’ятеро нападників пояснили: „це тобі за „Оранжист”.

***

Уже після того як було оголошено результати „третього” туру, „Газета по-киевски” реалізувала дві непогані ідеї. Вона видала журнального типу спецвипуск із найкращими знімками тих 17 днів, які приємно здивували світ, а також настінний календар із видами помаранчевого Хрещатика, де спеціально залишено місце для власного фото – мовляв, „і я там був”. Хотілося б, щоб українці, вклеюючи світлини на згадку, не забули те, заради чого, власне, і зійшлися люди на Майдан. Не заради слави, а за свободу.