Ху-у-ух, пронесло! Разом із усіма прихильниками державності та активними розбудовниками держави я ночами не спав, і серце моє несамовито калатало, ледь з гарячих патріотичних грудей не вискакувало. Все хвилювався я, чи не оголосять у сумнозвісному Сіверськодонецьку який-небудь незалежний ПіСУАР чи УНІТАЗ. А коли провалювався у короткий, але тривожний сон, то снилися мені жахи на зразок утворення на Сході і Півдні України потужної ворожої держави типу Придністров’я з Президентом Вадимом Колісниченком на чолі. Я вже міркував собі рішуче, що треба хапати п’ятизарядний тризуб і з ризиком для життя йти захищати непорушність українських земель. Але, слава тобі, Господи, нічого такого не сталося.

 

До чого тут Колісниченко? Може, він і не хоче стати главою майбутньої держави, але все одно піар він зробив собі неабиякий: за два дні до другого з’їзду депутатів усіх рівнів він сам-один переповзав із каналу на канал і розповідав, як його і його соратників переслідує Служба безпеки України. Їй Богу! Це була просто фантастика. На жаль, я не відстежив послідовність цих мандрів, але не встигав його образ прохолонути на одному каналі, через годинку він поставав на іншому. Колісниченко розповідав, що поборники прав російськомовного населення виявляли несамовиту мужність, стійкість, відданість ідеї і таки вирішили розповісти світу, як їх дискримінують. Не було цього пана, здається, тільки на «Інтері» і «Плюсах». Ну, ще на 5-му каналі Колісниченка замінив його однодумець, секретар Донецької міськради Микола Левченко, котрий кумедністю своїх висловів перевершує навіть деяких діячів місцевого рівня у першій і другій столицях. Я сидів у кріслі навпроти телевізора, дивився на все це і відчував, як у мені заздрість боролася зі страхом: боявся за долю молодої незалежної української держави, а заздрив ось такій дискримінації. Аби мене так само дискримінували, аби показали мене по всіх каналах – тоді у мене на вулиці автографи почали б нарешті брати.

 

Заднім число я пригадав, що в Колісниченка був ще один пропагандист-однодумець. Це гуманітарний віце-прем’єр в уряді Януковича Дмитро Табачник. Він, правда, не прив’язувався до сіверськодонецького з’їзду, але незадовго до нього надрукував статтю. У котрій застеріг проти «ожлоблення» нації і явно прагнув привернути до себе увагу. І, треба сказати, досягнув мети. Змістом своїм публікація давала підстави вважати, наче шановний автор доктор історичних наук Бузини начитався. Але ж ґвалт який після цього піднявся! Лідери національно свідомої інтелігенції написали гнівного колективного листа з викриттям «ворога української нації». А видатному історику тільки того і треба було. В кінцевому підсумку він виступає поруч із Януковичем і виглядає як один з ідеологів того заходу.

 

Коли довгоочікуваний захід відбувся, то виявилося, що 3647 депутатів рад різних рівнів припхалися до Сіверськодонецька тільки для того, аби дві з гаком години послухати запевнення від лідерів Партії регіонів про те, що «родина в опасности», почути чергові нарікання про те, що «русский язык уничтожают агрессивные националисты», поаплодувати виступу делегата від «старшого брата» Костянтина Затуліна, проголосувати за заздалегідь підготовлену резолюцію з давно відомими тезами і роз’їхатися по домівках. Навіть обговорення не було. Стало зрозуміло: замість гучного заходу відбувся пшик. Можливо, у плані політтехнологій та піару з'їзд і приніс користь своїм організаторам, але жодних реальних наслідків, скоріш за все, не матиме. Ось і постало запитання: а що, власне, напередодні так пристрасно з подачі добродія Колісниченка обговорювали журналісти, експерти і всілякі політологи? Здається, тільки інтернет-видання «Обком» поставилося до цього з належним гумором. Серед іншого воно пригадало Дмитру Табачнику такий його культурний прорив у галузі боротьби з «ожлобленням» нації, як присвоєння йому позачергового звання полковника запасу. Правда, забули пригадати виживання з Російського драматичного театру імені Лесі Українки зірки української сцени Ади Роговцевої, яке відбувалося за часів перебування Табачника на посаді глави президентської адміністрації. Чомусь на той час вельможний чиновник не подав голос на захист російськомовної культури в Україні.

 

Правда, серед учасників обговорення було ще одне влучне висловлювання. Головна редакторка «Известий в Украине» Яніна Соколовська сказала, що доцільніше той з’їзд було б проводити не першого березня, а першого квітня, тобто в День сміху. Але організатори її не послухалися. Вони вирішили насмішити публіку на місяць раніше.