detector.media
Микола Кульчинський
для «Детектор медіа»
03.03.2008 09:55
Тема Косова як прецедент
Тема Косова як прецедент
Чому українські журналісти обрали тактику мовчання?
Відтоді, як Косово проголосило незалежність, тема цієї маленької новоствореної балканської держави є найбільш обговорюваною у світових медіа, принаймні, з-поміж міжнародних. На жаль, українська міжнародна журналістика, про стан якої чимало писала «Детектор медіа», далеко не завжди адекватно подає події та розставляє там, де це доречно, акценти у матеріалах, які стосуються Косова. «ТК» вже публікувала текст Сергія Грабовського про історію Косова, сьогодні ж ітиметься про загальну картину висвітлення косовської тематики в українських ЗМІ, а також про прямі включення Андрія Цаплієнка на «Інтері».
 
Насправді у цьому світі все пов’язане з усім. Взявши за основу аналізу найскромнішу буденну подію, можна, за бажання, вийти на надзвичайно широкий спектр проблем. Проголошення «незалежності Косова» скромною подією назвати важко. На наших очах руйнується увесь пост-Хельсинський світовий лад, що може загрожувати величезними потрясіннями практично для всіх. А тим паче для України.
 
Чому? Про це досить непогано написав Степан Хмара в авторській колонці на «Українській правді». Можна припустити, що Хмара хотів би бачити свою статтю не в колонці, а на передовиці, так би мовити, тим паче, що ніхто на «УП» нічого путнього по темі Косова останнім часом не писав, але редакції цього видання можна подякувати хоча б за те, що вони взагалі розмістили текст Хмари. Безперечно, в його експресивній декларації власної громадянської позиції можна знайти багато суперечливих моментів, але, погодьмося, те, що зробив Хмара – вчинок. Як би ми не ставилися до його висновків у цілому.
 
Виникає інше запитання. Невже необхідно бути Хмарою і мати за плечима роки заслання та таборів, щоб сьогодні у Незалежній Україні відверто висловитися на тему Косова? При чому так, як це відчуває і бачить більшість громадян України. Тому дуже дивно, що досі на тему Косова не висловився жоден із найактивніших оглядачів, чиї тексти ми постійно бачимо на різних інтернет-ресурсах. Можливо, я щось пропустив, але за останній тиждень не пригадую і жодної дискусії на наших телеканалах стосовно Косова. Ні, звісно, Савік Шустер обійти цю колізію не міг і хоч би для годиться виніс її першою темою своєї «Свободи» минулої п’ятниці. І в принципі там прозвучала ціла низка дуже слушних думок. Хто не бачив, може ознайомитися з ними тут. Але на інших каналах це питання не обговорюється на належному рівні ґрунтовності. Загалом складається враження, що і телеканали, і журналістська спільнота вважають за краще це питання оминати. Але ж є конкретне питання – ставлення України до самопроголошеної республіки. Визнавати її нам чи ні?
 
Сподівався на «Я так думаю» 28 лютого, але Ганна Безулик знову запропонувала нам переглянути «День бабака» і вже вкотре обговорити блокування трибуни ВРУ. Тема, безперечно, цікава. Але скільки ж можна про одне й те саме? Невже немає інших тем? Чи тут щось інше працює? Переконаний, знайдеться чимало мудрих людей, які зможуть чітко обґрунтувати – чому саме Україні не слід нині поспішати із визначенням власної позиції щодо Косова і чому журналістам краще не брати в облогу МЗС та не запитувати при кожній нагоді з екранів телебачення: «То якою ж є позиція офіційного Києва?».
 
Однак, тут виникає інша проблема. Якщо ми вважаємо себе європейською нацією і погоджуємося, що журналістська діяльність передбачає певну місію в інтересах суспільства, а принцип свободи слова вимагає відкрито обговорювати найактуальніші для країни проблеми, то будь-які резони цих «мудрих людей», швидше за все, ризикують виявитися не такими вже й обґрунтованими. Тим паче, що перед нами виринає ще один несподіваний і на сьогодні геть унікальний нюанс. Виглядає, що «тема Косова» абсолютно не розколює Україну. Виглядає, що саме по темі Косова більшість громадян України – ну нарешті – здатні легко знайти порозуміння і виступити одностайно, як єдина нація.
 
Достатньо переглянути коментарі під «авторською колонкою» того ж Степана Хмари, щоб пересвідчитися: люди, які вважають чи називають себе «українськими патріотами», у переважній більшості повністю поділяють позицію автора. Про те, як ставляться до питання Косова на Сході України, ми з вами теж чудово знаємо. Тобто консенсус є. Точніше, його реальна можливість.
 
Чому ж цією можливістю нехтують?... Не будемо говорити про політиків. Поговоримо краще про нас, журналістів. Зокрема, про те, чому телеканали зараз свідомо «не дотискають» питання Косова. Сайт «Детектор медіа» загалом багато пише про журналістську етику. Періодично тут можна прочитати думки різних авторів про те, що «колись було не так», що колись журналістика була «справжньою» і т. п. Ви, можливо, будете сміятися, але в таких словах є велика частка правди. І якби ми з вами були сьогодні такими, як на початку 90-х, то ніякої «мовчазної змови» щодо «теми Косова» сьогодні не було б. Навіть якби ми були такими, як у кінці 90-х, ми теж реагували б інакше.
 
Що ж змінилося? Чому Савік Шустер знає, що цю тему обходити не можна і хоча б для годиться її окреслює, а українські журналісти загалом наче відвертають від неї очі? У чому ж проблема? Як на мене, то в питомій «євроатлантичності» більшості наших журналістів. Вони наче вже давно зробили свій вибір. У когось ця «євроатлантичність» має латентну форму, хтось її декларує постійно і відверто. Але так чи інакше, сьогодні ці люди опинилися перед очевидним внутрішнім вибором – діяти як належить журналістам чи як адептам певної політичної доктрини? Вибирають не діяти взагалі. Зачекати.
 
Шустер, очевидно, теж євроатлантист, але на його українських колег тисне ще один фактор. Фактор Помаранчевої революції. Адже українські журналісти небезпідставно вважають себе однією з головних рушійних сил подій 2004 року. Без їх свідомої і масової підтримки ніякої революції, можливо, й не було б. Виходить, що нині Україна має владу, яку журналісти можуть із певним правом вважати і часто вважають «своєю». Таким чином, непомітно для себе журналісти починають перетворюватися зі «сторожових псів демократії» та контролерів влади на її, влади, адвокатів.
 
Зрозуміло, що цієї трансформації здебільшого ніхто не помічає. Вона й не завжди має місце, особливо ж коли йдеться про якісь розбірки у межах самої владної групи, чи про внутрішньо-українські речі, змовчати про які просто не можна, чи про дрібніші наїзди, які просто ніким не розглядаються як аж надто принципові.
 
Однак проблема Косова тим і особлива, що ставить перед нами надзвичайно складне і масштабне питання. І ставить його руба. Це своєрідний момент істини, певна фокальна точка. Виникає необхідність конкретно визначитися – в першу чергу нашій владі. Владі, якій самій нині дуже важко. І от, якщо ми відчуваємо цю владу як «свою», то, власне, й виникає момент, коли ми вже більше не здатні цю «свою» владу «дотиснути».
 
Це, безумовно, говориться про журналістів не цинічних, про тих, хто має чітке усвідомлення своєї фахової й цехової приналежності, дотримується певних, хоча б і власних, професійних принципів і стандартів. І при цьому геть не згадуємо про такі невинні речі, як можливі дзвінки із Секретаріату Президента і відповідні прохання «не педалювати». Бо не факт, що вони були, ті дзвінки. Адже і без них українські журналісти цілком готові чекати. Цікаво – чого?...
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY