25 лютого 2008 року виповнилося 137 років з дня народження Лесі Українки (не буду писати про те, хто вона — хто про це читатиме, напевно знає). У той день декілька телеканалів відгукнулися на цю подію і звернули увагу, що в 2011 році буде відзначатися 140-річчя великої письменниці.

Все частіше з’являються пропозиції про відкриття культурного центру Лесі Українки.

Коли я про це почув, то згадав, що в наступному році буде ще один сумний “ювілей” — виповниться рівно 35 років з того часу, як останній раз виходило зібрання творів Лесі Українки. Згадавши це, я одночасно і засумував, і перелякався. Чому засумував? Тому що немає текстів. І чому перелякався — тому що знову зрозумів, навіщо деяким “інтелектуалам у цивільному” потрібні знаменні дати. На жаль, дуже легко відповісти, чому переймаються культурним центром, а не виданням творів. Відповідь дуже проста: ЛЕГШЕ ВКРАСТИ. Ну дійсно, що можна отримати керівникам проекту від видання творів великих письменників. Ну трішки обдурити упорядників, текстологів, коректорів. Ну, надурити на тиражах та на папері. А все інше — літерки. А от культурний центр — це ж цеглина, цвяхи тощо, а головне метри. Різницю між першим і другим відчуваєте?

Доречи, культурний центр лесі Українки вже давно збудований Ольгою Петрівною Драгомановою та Петром Антоновичем Косачем у Києві на вул. Саксаганського, 97 і без жодної державної копійки.

Можна принагідно згагадати, що святкування 70-річчя Василя Стуса не обійшлося без урочистостей у філармонії, а от спокійно обійшлося без видання його творів.

Отак і виходить: отримуємо кошти на розвиток мови, а державних курсів опанування української мови не існує (взагалі!); розмовляємо про нові музеї, та не підтримуємо діючі; мріємо про пам’ятники, та забуваємо про твори...

А найжахливіше те, що про все це треба говорити, але нема кому сказати. Люди, які рішення не приймають, здебільшого це розуміють. А ті, хто не розуміє, — саме вони й приймають рішення.

Мені деякі наші культурні центри нагадують “лєнінскіє уґолкі” на підприємствах, які використовувалися для комісій і для того, щоб секретарі партійних організацій зберігали там своє рибацьке знаряддя та картоплю. Але твори Леніна тоді друкувалися. Як ви розумієте, я не сумую, що вони не друкуються зараз, а сумую за тим, що в старі часи займалися і ідеологією, і шахрайством, а сьогодні тільки шахрайством.

Запитаєте, що ж робити? Я знаю, що робити мені. Я видаю українські книжки, в тому числі і Лесю Українку, і про Лесю Українку. А от що робити всім, хай кожний вирішує для себе.

Леонід Фінкельштейн, головний редактор видавництва «Факт», м. Київ