Мова про помітне, більше того - бурхливе зростання кількості цікавих людей, котрі з`являються в прямих ефірах різних телеканалів, про зміну якості цих ефірів, про появу, зрештою, політично активних масових середовищ як активних учасників телевізійних дійств.

Можна сказати, що "помаранчева революція" істотно змінила вітчизняну телевізію, а, з іншого боку, ця революція була б неможлива без активної участі у ній "5-го каналу", "Ери", і примкнулого до них телеканалу "Київ". Уже потім перестали бути рупором СДПУ(о) "плюси", почав подекуди демонструвати високий професіоналізм "Інтер", і навіть Перший канал став дещо іншим. А оскільки стало більше Майдану, рок-музики і живих людей - зменшилася присутність на телебаченні брутальної попси різних жанрів, нудних і брехливих урядовців та політзомбування а-ля Кисельов і Погребінський.

На жаль, на якість добору серіалів та стрічок, трансльованих телебаченням, "помаранчева революція" не вплинула. Тут, схоже, потрібен спеціальний курс лікування.

Загальне враження не псують навіть помітні огріхи головних "революційних" каналів. Скажімо, "Київ" у післявиборну ніч 26-27 грудня влаштував справжнє парад-алле народних депутатів від СДПУ(о), більшість із котрих нічого нового і цікавого глядачеві не несли. Звичайно, баланс думок і об`єктивність - речі хороші, але хіба вони напряму залежать від кількості представлених у прямому ефірі, прямо скажемо, безбарвних членів партії об`єднаних соціал-демократів? А от "5-й канал" останнім часом захопився розповідями про Віктора Януковича як про сильного, реального політика, справжнього лідера майбутньої опозиції. Знов-таки, це добре - політично коректні висловлювання, - але ж хіба вони мусять ґвалтувати істину? Чи в ім`я "діалогу" (з ким? з тими, хто фальшував вибори?) треба і самим підключитися до творення міфу про Януковича?

Надто багато часу, як на мене, присвятили "революційні" телеканали обговоренню політреформи в проміжку між другим і "третім" турами виборів. Як ця недоречна і, головне, пустопорожня балаканина не забрала у Віктора Ющенка пару мільйонів голосів інтелігенції - просто дивно. Утім, боюся, що ті кілька відсотків, котрі голосували 26 грудня проти всіх - то наслідок гризні в таборі опозиції щодо політреформи. Тим часом неозброєним оком видно (і ще пару років тому на цьому сходилася вся опозиція), що головна проблема - не в тексті Конституції, не у виписаних там повноваженнях різних гілок влади, а в тому, що президент Кучма та його команда не виконують приписів Основного Закону і не збираються це робити, а натомість явочним шляхом збирають у своїх руках усе більше влади. Тому який сенс мала палка суперечка про те, які суто паперові норми кращі, - минулі чи теперішні - слово честі, виглядала дуже по-дурному, і на цю думку, на жаль, ніхто з ведучих не наштовхнув шановних дискутантів.

Що ж стосується недавніх "монстрів, то, як я уже казав, Перший канал був значно поміркованішим і демократичнішим, аніж раніше. Такого беспредєлу, як перед другим туром, коли після "теледебатів" кандидатів у президенти зібрався "круглий стіл" ющенконенависників на чолі з Погребінським, тепер уже не було. Хоча Наталія ВІтренко і Володимир Марченко, схоже, і тепер залишаються незмінними і незамінними "експертами". Можливо, просто нема інших претендентів на роль вітчизняних аналогів Жириновського?

А от кого практично не зачепили зміни - так це телеканал "Украина". Воно й зрозуміло, якщо врахувати, на кого він працює і ким він фінансується. "Аналітичні" передачі і випуски новин на ньому щемно нагадували щось із того часу, коли я був молодим, а дерева - великими. Скажімо, глибокодумно-інтелектуальна безапеляційність тону зібрань Ганни Стеців, Лариси Скорик і Володимира Рубана однозначно нагадувала "Обозревателей за круглым столом" радянської доби, котрі щосили намагаються протистояти "розтлінному Заходові", але десь у глибині душі добре розуміють усепереможну силу його принад. А виступ у прямому ефірі "Украины" 29 грудня Юлії Тимошенко став відвертим рімейком появи Маргарет Тетчер на радянському ТБ у перші роки перебудови. Та ж не тільки інтелектуальна, а й поведінкова перевага представника європейської демократії над "совками", ті ж зрушення після ефіру у настроях значної кількості глядачів (що засвідчило телефонне опитування), той же незламно-ортодоксальний спротив з боку іншої частини аудиторії (якби тоді, у 1980-х, дозволили "народні маніфестації", певен, купа людей прийшла б під Останкінську телестудію з криками: "Сталін!", як зараз - "Янукович!"). Але "Украина" уславилася наразі не тільки цим.

"М`ясо" - так звався на жаргоні геббельсівської доби прийом, використаний пропагандистами ТК "Украина" та керівниками штабу Віктора Януковича і ним особисто. Останні тижні всім розповідали про те, як погано пенсіонерам та інвалідам було голосувати, як це голосування порушувало їхні права, про це показували ролики (як, наприклад, у зустрічі в студії "Украины" з Юлією Тимошенко 29 грудня). Але головне - робили акцент на людських смертях, які сталися буцімто від брутального порушення прав пенсіонерів та інвалідів голосувати вдома. Представник Януковича у ЦВК Нестор Шуфрич домігся навіть того, що ЦВК хвилиною мовчання вшанвала пам`ять "жертв голосвання". Але виникає елементарне запитання: з якого дива майже всі раптові смерті виборців припадають на Донбас, себто Донецьк й Луганську області? Чому не було такої ситуації на Західній і Центральній Україні?

Щодо Києва - можна легко сказати, чому не було. Бо після рішення Конституційного суду від 25 грудня про істотне розширення категорій виборців, які мають право голосувати вдома, добре відомий інтелектуальному загалові Максим Стріха побіг на дільницю й елементарно оформив "скриньку на дому" для свого дідуся, 99-літнього академіка Гулого. Я сам бачив, як до 192-х квартирного будинку, де я живу, 26 грудня під`їхало авто з двома міліціонерами і кількома членами виборчої комісії, які привезли скриньку до тих шести громадян, котрі не могли прийти на дільницю, й оформили голосування на дому вже після вердикту Конституційного суду. Отож запитання: чому не було так зроблено на Донбасі? Чому виборчі комісії і місцева влада саме там виявилися неспроможними забезпечити права виборців? І чому водночас місцеве телебачення так ретельно підготувало репортажі про "знущання і звірства" щодо літніх людей і масово показувало їх? Чому зараз ця неспроможність місцевих структур замовчується командою Віктора Януковича, а натомість повсюдно педалюється теза про особисту відповідальність Ющенка за ці життя?

Звичайно, можливо, що йдеться про елементарний ідіотизм регіональних можновладців, який вони прагнуть розповсюдити на всю Україну. Але рівноправною з цією є й інша гіпотеза: всі ці смерті були зарані заплановані тими, чиї шанси на виборах були меншими. Йдеться, звісно, не про вбивства конкретних людей, а про цинічний розрахунок: якщо 90-літніх бабусь і дідусів ставити в тяжкі умови, хтось із них обов`язково залишить цей світ, і тоді смерті можна буде списати на ініціаторів поправок до виборчого законодавства. Боюся, що ані прокуратура, ані суд уже не зможуть довести вірність чи хибність цієї гіпотези, проте самоочевидним є використання у політичній боротьбі прийому "м`ясо", де реальні чи штучно витворені жертви (класичні зразки - Гляйвіц, серпень 1939 року, нацисти, і Майніла, листопад того ж 1939 року, більшовики) стають підставою для "рішучих дій проти ворогів".

У контексті неорадянських методів діяльності політичної еліти Донбасу і телеканалів, які пропагують цю діяльність, гіпотеза щодо "м`яса", на жаль, не виглядає фантастичною. Це моє особисте, гарантоване Конституцією, переконання.

І на останок цих суб`єктивних нарисів - про одну теоретичну проблему. У цьому тексті я виходив із неартикульованого засновку, що "помаранчева революція" і налаштованість на неї з боку телебачення - щось відчутно більш суспільно позитивне, ніж владна пропаганда і владна ідеологія (якщо, звісно, можна говорити про останню). Іншими словами, йшлосяпро те, що революційність за українських умов дає більшу об`єктивність, ніж перебування у межах провладного дискурсу. Чи є це твердження справедливим?

Узагалі-то, повна безсторонність та об`єктивність ЗМІ - речі, за визначенням неможливі. Вам кажуть: давайте факти, тільки факти, і ви будете об`єктивними. Але ж факт - це не просто фрагмент дійсності чи його відображення. Це фрагмент дійсності, виокремлений певним суб`єктом, котрий посідає певну світоглядну позицію, і не інакше.

Під цим оглядом прагнення до повної об`єктивності мас-медіа є утопією, в кращому разі, в гіршому - окозамилюванням. Це, звісно, зовсім не виправдовує перетворення ЗМІ на знаряддя відвертої пропаганди, коли журналісти (в тому числі передусім телевізійники) стають виробниками локшини-на-вуха. З іншого боку, наближення до об`єктивності цілком реальне. Скажімо, якщо звертати увагу тільки на вишукано-постмодерні контури вибоїни в асфальті біля вашого під`їзду, ця вибоїна має добрі шанси стати фактом вашого життя як причина перелому ноги. Схожим чином і з соціально-політичною проблематикою: коли співгромадян розглядають як об`єкти політичної маніпуляції, факт самоорганізації цих громадян усупереч маніпулятивним технологіям є цілком закономірним під оглядом об`єктивних історичних процесів, а для політичних інвалідів та їхніх речників на телебаченні він залишається результатом дії "наколотих помаранчів" та "американських валянок".

Власне кажучи, вихід із квадратури кола потреби об`єктивності і неминучої суб`єктивності - побудова інформаційних структур на основі засад демократії. Справді, Черчілль мав рацію: демократія має чимало вад, але це єдина прийнятна для людини політична система. А "помаранчева революція", як не крути, виступає якраз втіленням українських демократичних проектів. Де-факто це визнають навіть Віктор Янукович, Нестор Шуфрич та Тарас Чорновіл, розповідаючи на всіх телеканалах про "західний слід" у цій революції. Він і справді у ній наявний і зверться демократією, у вкоріненні основ якої на українських теренах активну участь брала частина наших телеканалів.