У той час як майже Президент держави неквапливо й розважливо давав широко анонсоване (обіцяли: буде «без купюр»!) ексклюзивне інтерв’ю журналістам 5 каналу, лідерка БЮТу в ефірі ТРК „Україна” мужньо здійснювала «добру волю» в некомфортному донецькому телепросторі.

Завдяки телебаченню ми побачили дві України: стару та нову. Це були й дві тележурналістики: стара й нова. Ми нарешті наочно, в порівнянні відчули переваги відсутності тиску на журналістів над присутністю його. Ми побачили щире, можливо, й дещо поки що наївне обличчя нової влади та те, що зробила стара влада та її медіа із деякими обличчями цього народу.

В обох студіях ставилися будь-які питання. Без «купюр». Це безперечний здобуток листопадово-грудневої Перемоги.

І якщо в інтерв'ю на 5 каналі все це сприймалося як очевидне, реальне, нормальне, знайоме вже (щось на кшталт перших публічних виступів Михайла Горбачова), то телевізійний, із допомогою майдану та керованого телефону «артобстріл» Ю.Тимошенко – це сюрреалізм, телеанахронізм, медіа-шарлатанство, «тележириновщина» й елементарна, зрозуміла навіть донецькому школярику, телеманіпуляція.

Незалежно від особистого ставлення кожного із нас до непересічної постаті жінки-депутата, віддамо їй належне як політику, дипломату та просто громадянину. Там, у донецькій студії, було набагато важче, ніж у київській. Вона вперто та спокійно намагалася довести телеаудиторії, яка її не хотіла чути, що тепер минули часи, коли вітчизняна політика починалася там, де закінчувалася правда. Доводити це доведеться іще не раз і не лише в Донецьку.

Але з іншими медіа. Принаймні не такими, як ТРК „Україна”.

Ті із тележурналістів, хто досі не зрозумів, що таке їхня суспільна роль та можливості впливу, могли добре побачити наслідки власної кволої службової слухняності, політичної нерозбірливості та, даруйте, недолугості. Правда жахливо?

В.Ющенко, відповідаючи на запитання телеінтерв’ю, мав рацію – на вістрі пера журналіста – об’єктивна реальність. Він з неї може робити все, що завгодно. Не те що тисячі, мільйони людей можна „розчерком пера” ввести в солодку, але небезпечну оману. Можна з ніг до голови оббрехати будь-кого. І навпаки. Колись ми не вірили, що американці до візиту (та й після) до них М.Хрущова вважали, що в СРСР міським шляхами вільно пересуваються ведмеді. Боже, які дурні – стомлено-поблажливо посміхалися ми.

А тепер хіба не те саме? У власній країні? Як же ж треба було не любити свій народ, щоб в такий спосіб познущатися з нього!

Дівчатка в донецькій студії старанно відробляли замовлення. Їх шкода. Їм здавалося, що вони самовіддано й мужньо втілюють волю людей поза студією. Волю земляків. А хто тих людей питав? Та й чи скажуть вони правду…

Там – Україна минулого.

Майбутнє – за Києвом. Але разом із Донецьком, Луганськом, Сімферополем та Львовом…