Захоплення викликав полум’яний спіч кандидата на посаду заступника голови Незалежної медіа-профспілки України. Він щиро закликав делегатів з’їзду НМПУ плекати довіру і солідарність, не дозволяти підозрювати один одного в недобрих намірах.

 

І все було би добре, якби промовець побачив, як прямо тут, на з’їзді, саме керівники профспілки руйнують довіру і солідарність журналістів. Може, не помітив тому, що в президії сидів? Чи тому, що ми з ним у різних спектрах бачимо: він – у сонячному, а я, здається, в рентгенівському?

 

Найбільші пристрасті вирували навколо двох пропозицій. Спочатку до порядку денного включили розгляд проекту статуту Фонду безпеки журналістів. Здавалося би, благородна справа: які питання? Але з’їзд такої згоди не дав. Чому?

 

Досить влучну, як на мене, відповідь дав один з делегатів (Юрій Луканов, - «ТК»): проект вистрибнув, як Пилип з конопель!

 

Доповідачка пояснювала, що проект створювала робоча група за рішенням Ради НМПУ, яке відбулося ще в середині грудня. Вона цілком щиро вважає й досі, що рішення Ради – досить, щоб не ставити під сумнів ні ідею, ні зміст документа.

 

Рада ухвалила рішення, а поінформувати інших членів профспілки якось ніхто не потурбувався. А навіщо? -  щиро запитують ці функціонери-аматори.

 

Ну, гаразд, усіх не повідомили. Так повідомте заздалегідь (хай за тиждень, а краще – за місяць) хоча б делегатів з’їзду – ви ж їм будете пропонувати цей проект.

 

А навіщо? – не розуміють хлопці-дівчата: ми ж делегатам примірники роздали. Так і досі не зрозуміли – тільки образилися, що делегати вчинили обструкцію: вони ж бо ж хотіли, як краще…

 

Не знаю, чого навчають нині на журфаках, але навіть у школі зараз намагаються пояснити дітям, що таке толерантність. Чи чули про таке активісти НМПУ? Складається враження, що ні, не чули й не бачили. Проте, історія з Фондом – то тільки квіточки. Далі пішло ще веселіше.

 

Дозвольте нагадати, що за два тижня до з’їзду конференція Київської незалежної медіа-профспілки висунула єдиним кандидатом на посаду голови всеукраїнської спілки Сергія Гузя, погодившись із його кандидатурами до складу комітету НМПУ. Тобто, на конференції була ухвалена своєрідна відкрита угода: Сергій знову балотується на посаду голови НМПУ, а київська організація сприяє йому у формуванні дієздатного авторитетного керівного органу всеукраїнської профспілки. Лади?

 

Цю угоду Сергій Гузь порушив брутальним чином: в останній момент зняв свою кандидатуру і сам же запропонував іншу.

 

Охоче вірю його запевненням, що хотів, як найкраще. У мене немає жодних сумнівів, що новий голова є кваліфікованим, талановитим і відомим журналістом. Телезірка без жодного перебільшення.

 

Але ж з’їзд його не на телеканал обрав, а головою профспілки…

 

Я вже застерігав, що таке, безальтернативне, без попереднього обговорення, висунення кандидатури, яке відбулося на конференції КНМП, не відповідає елементарним вимогам демократії. Адже демократія – це процедура. Знехтували процедурою – зруйнували демократію. І ось, уже за два тижні, ми отримали наслідки такого руйнування.

 

Ситуація з раптовим висуненням кандидатури на посаду голови, яка відбулася на конференції київської профспілки, відтворилася на з’їзді всеукраїнської профспілки.

 

Тобто нова кандидатура теж вистрибнула, як Пилип з конопель! Знову нас поставили перед фактом. Знову кандидатура не могла (як належало б) обговорюватися в регіональних організаціях (у тому числі – в київській), знову програми у кандидата просто не було, тож він озвучив тези делегатам безпосередньо перед голосуванням. Кандидат був цілком відвертий: не приховував, що протягом останніх років не брав участі в роботі профспілки, а його відповіді на запитання делегатів підтвердили, що він слабо уявляє реальні проблеми «нетелевізійних» журналістів взагалі і їхніх профспілкових організацій зокрема.

 

Можливо, все це з часом набудеться. А якщо ні? До кого претензії?

 

Чи можна на таких «раптовостях» збудувати щось перспективне й солідарне? Чи можна довіряти людині, якщо вона тебе обдурила? Спитайте у делегатів від київської організації: чи не почувалися вони ошуканими, коли Сергій Гузь (із найкращими, наголошую, намірами) зняв свою кандидатуру? Здається, він щиро вважає, що ціною власної посади голови (тепер він перший заступник) зберіг профспілку. Мені ж здається, що фактично Сергій завдав цій організації нищівного, можливо фатального удару.

 

Не дивно, що на такому фоні ніхто не звернув уваги на «дрібниці»: як і голову, тим же робом (тобто, експромтом) обрали заступників голови, членів комітету і т.п.

 

Виходить, що з’їзд не сам ухвалював рішення, як має бути за статутом НМПУ, а виявився тільки демократичною ширмою. Лише засобом легітимації рішень, що були ухвалені ще до початку з’їзду у дуже вузькому колі активістів. Адже делегати змушені були голосувати по фактично безальтернативним пропозиціям.            

 

Щоправда, дехто висловив невдоволення, але з’їзд змушений був погодитися, бо вважали, що висловити незгоду означало зірвати «захід», визнати безрезультатність з’їзду. А наступного вже ніхто й не зібрав би. 

 

Втім, дехто навіть і не помітив, що «проковтнув» наругу над собою: такі вже уявлення про демократію, про громадські організації панують серед більшості членів профспілки. Гаразд, аби то профспілка залізничників, наприклад. А журналісти-то несуть свої уявлення до суспільства! Чи несуть не свої?

 

Ці уявлення, до речі, цілком показово були проілюстровані під час голосування пропозицій із застереженнями щодо отримання матеріальної допомоги від сумнівних «дарителів». Частина робочої групи, яка була створена конференцією КНМП, запропонувала відмовитися від благодійної допомоги, яку, наприклад, пропонують політичні партії і їхні лідери, власники засобів масової інформації, фізичні та юридичні особи, які у незаконний спосіб перешкоджають діяльності журналістів і профспілок. Бо приймати гроші від таких осіб було б аморальним з боку профспілки.

 

Альтернативною стала інша позиція: гроші не пахнуть. «Доведіть мені, що я неправий, і я заберу свою пропозицію», - сказав мені головний її прихильник. Я відповів, що моя позиція ґрунтується на моральних засадах, які не підлягають доведенню. Вони приймаються мною, як аксіома. У інших людей – інші критерії, інша мораль. І все тут: про що сперечатися?

 

Опоненту, втім, цього замало: він не тільки відстоює свою (як на мене, так сумнівну) мораль, але й намагається позбавити мене права на мою власну. Всім повідомив, що моя позиція – це псевдоморальна проблема (дивіться «Юрій Шеляженко: "гроші не пахнуть"»). Характерно більшовистська (чи молодіжна?) самовпевненість: він, бачте,  правильно розуміє життя, отже я…

На сайті профспілки особливу думку одного виставили попереду інформації про думку всієї робочої групи з п’ятьох людей. Незрозумілі пріоритети в упорядника сайту. Можливо, це випадковість, проте досить промовиста випадковість.

 

На з’їзді перемогла позиція мого опонента: можна брати від усіх – вирішила більшість. Виходить, я таки потрапив не до свого потягу, бо для мене гроші мають запах залежно від їхнього походження. І доводити тут нема чого.

 

Кондукторе, натисни на гальма! Далі їхати не можу, бо нестерпна вже задуха і в грудях болить…