Ситуація з перекладом іноземних фільмів у кінопрокаті, про яку зараз багато говорять, є дуже показовою. Як би ми не ставилися до предмету самої дискусії, що б ми не думали про права громадян, українську мову чи проблеми кінопрокатників, усі ми десь заднім розумом відчуваємо, що сама ця ситуація – якась абсурдна. Неначе нудний, невиразний і геть непотрібний сон, якого б ми усі воліли не бачити, однак тепер не просто змушені дивитися, але й чомусь повинні визначатися у своєму ставленні до його макабричного і водночас абсолютно дурнуватого сюжету.

 

Думаю, не помилюся, якщо повідомлю вам один секрет Полішинеля – за такою от абсурдною схемою в Україні вирішується (точніше не вирішується, а доводиться до абсурду) переважна більшість найактуальніших для суспільства проблем. А за одно і проблем – надуманих. Ви з легкістю можете екстраполювати цю схему на все що заманеться, починаючи від газу, НАТО та «Євро-2012» до вкладів Ощадбанку, шкільного тестування та проблем українського книгодрукування. Практично без винятків. Інколи навіть складається враження, що Україною в нас заправляє якась ватага свідомих шкідників. Точніше буде сказати російською – «вредителей». Хоча, мабуть, таке узагальнення буде помилковим і проблема у чомусь іншому, але...

 

Візьмімо за приклад кіно. Ніхто не заперечить, що у порівнянні з радянськими часами український кінематограф сьогодні переживає період глибокого занепаду. Дякуючи серіалам, щось іще знімають, але це геть не те, чого ми мали би право чекати – і таки чекали – від Незалежної України. Тим паче після приходу до влади у ній людей, які невтомно піднімають на щит і постійно гордо демонструють власне «українство», наче якусь неймовірну чесноту. Усі б ми бажали розвитку українського кіно, і ніхто не заперечує, що для цього потрібні гроші. Можливо, ще й якісь законодавчі ініціативи, але про них поговоримо згодом. Зараз – про гроші. От цікаво, якої суми не шкода отцям української демократії для українського ж таки кінематографу?...

 

Виявляється, достатньо мізерної. Якихось 51 мільйону 750 тисяч грн. «на створення та розповсюдження національних фільмів», ще 53 мільйонів 350 тисяч – на «Державну службу кінематографії» та одного мільйону 600 тисяч – на «Реконструкцію та технічне переоснащення Будинку кіно НСКУ». Загалом виходить лише трохи більше 100 мільйонів грн. Ці дані ви можете знайти тут.

 

Виникає запитання: чи можна хоч трохи збільшити ці жалюгідні видатки – бодай ще на якихось 100 мільйонів грн.? Адже гроші у бюджеті є. Ми ж самі не раз чули про те, що на утримання Президента, його Секретаріату та ДУСі цьогоріч планується витратити один мільярд 250 мільйонів грн. Приблизно стільки ж на потреби ВРУ та Кабміну разом узятих. Уточнити ці цифри можна тут. То чи не міг би Президент Ющенко виступити з ініціативою і сказати: «Знаєте, ми вирішили переглянути свої видатки у бік зменшення і хочемо 50 мільйонів скерувати на українське кіно. При цьому ми просимо і Кабмін з Верховною Радою також скерувати по 25 мільйонів із власних видатків на кінематограф». Смішні ж гроші насправді. Але вже можна було б 20 лауреатам останніх «Молодостей» дати по 5 (п’ять) мільйонів, щоб вони спробували зняти хоч що-небудь путнє для широкого екрану.

 

Зрозуміло, що у більшості аж надто путнього чогось не вийде, у кращому випадку короткометражки. Але раптом хтось проявить себе в короткому метрі, комусь вдасться залучити додаткове фінансування, а комусь і взагалі повторити своєрідне досягнення Родріґеса, який свій перший фільм зняв за 5000 дол. Чому ні?... Але ж для цього людям треба дати хоч якийсь шанс і попросити. Попросити знімати свій шедевр – українською. Та з українськими акторами. Хоча б для 75% поставити таку вимогу.

 

Погодьтеся, це було б по-державному і ніхто б заперечувати не став. Але ні, замість цього у нас з’являється ідея – перекладати усі іноземні фільми українською. Запитується – яка від цього користь українському кіно?... Відповідь знаходять, і достатньо «патріотичну» за звучанням, але це саме той момент, коли ми починаємо відчувати фантасмагоричну абсурдність ситуації практично на дотик.

 

Здоровий глузд кричить до нас криком: «Це зовсім не те, що потрібно українському кіно! Українському кіно потрібне щось зовсім інше!». Але ми вже не чуємо його голосу, поглинуті дискусією між собою на тему – чи мають у Донецьку, Одесі та Харкові дивитися американські фільми українською, чи ні.

 

Отже головний момент означеної вище схеми «шкідництва» полягає в тому, щоб вибрати якийсь із найменш суттєвих аспектів певної проблеми і спробувати роздути його до масштабів майже загальнонаціонального протистояння, замість того, щоб вирішувати саму проблему по суті.

 

Інший типовий момент цієї схеми полягає в тому, щоб свідомо не залучати до пошуку оптимальних рішень найбільш шанованих у тій чи іншій галузі експертів, а покладатися на когось із числа своїх придворних чи прихильників. Дуже часто – маловідомих і не надто шанованих у колі фахівців відповідного напрямку.

 

Якщо взяти кіно, то кожен із нас міг би накидати свій перелік експертів, достойників та митців, що їх думкою мали б поцікавитися сам Президент, Кабінет Міністрів, керівники профільних депутатських комітетів та інші. Але чи хоче хтось чути їхню думку? Навряд чи. Принаймні, мені особисто дуже важко уявити, щоб якісь серйозні експерти назвали проблему переходу на український дубляж першочерговою для розвитку українського кіно. Ну, просто не вірю. Та й не пригадую, щоб Ющенко, Янукович чи Тимошенко збирали коли експертів від кінематографу, для того щоб разом із ними визначити пріоритети цієї галузі. Не пригадую, щоб і ті 60 депутатів, які зробили відповідне подання до КСУ, теж публічно з ними радилися.

 

Натомість упевнений, що, скажімо, Ксенія Ляпіна, Жванія чи Поживанов, якби ми їх сьогодні запитали про доцільність чи недоцільність україномовного дублювання в Криму, категорично виступили б на боці української мови. Так би мовити. Це нічого, що в житті самі вони всі спілкуються російською. І в кіно не ходять. І що діти їх теж спілкуються російською. Усе це другорядне і несуттєве. Головне – задекларувати власний незаперечний патріотизм і позірне вболівання за українську мову.

 

Таким чином ми переходимо до третього аспекту нашої схеми, без якого не обходиться жоден проект позірно «ура-патріотичного» характеру. Це свідома нещирість ініціаторів. Їх не так цікавить суть справи, як відповідний розголос та політичні дивіденди. Можливо, саме тому Київ за останні роки став більш російськомовним, ніж він був за часів Кучми. Принаймні я знаю з десяток юнаків та дівчат, які переїхали на навчання з Рівного до Києва (вихідців із цілком україномовних родин), які у столиці тепер навчаються у престижних вузах, але спілкуються виключно російською. «Бо всі там говорять російською».

 

Зрозуміло, що тут можна багато сказати про об’єктивні та суб’єктивні причини чийогось зросійщення. Очевидно, що особистий вибір завжди є визначальним. Але також очевидно, що підприємницькі структури, які лобіювали законодавче закріплення україномовного дублювання, теж дуже «щиро» вболівають за Україну. Однак у пресі вже майже відкрито говориться про відверто корисливий мотив певної групи власників нової студії для професійного дублювання, яку створюють десь у Києві чи під Києвом. Мовляв, саме ці власники й проштовхнули відповідні законопроекти та рішення КС. Щоб забезпечити собі монопольне становище на ринку та безбідне існування практично за державний кошт.

 

Таким чином ми виходимо на четвертий невід’ємний елемент схеми «шкідництва» – корупційну складову. Коли за благими намірами та патріотичною фразеологію криється чийсь власний і геть не державний інтерес.

 

У результаті реалізації конкретно цієї схеми – із дубляжем – ми отримали ще одну загальнонаціональну колотнечу, ще один привід для частини громадян України вважати себе обділеними у власних правах, порожні кінотеатри, збитки кінопрокатників і в результаті як вихід – геть вже абсурдну пропозицію міністерства культури скасувати стягнення ПДВ із дубльованих українською мовою іноземних фільмів. Тим самим в Україні уся іноземна кінопродукція стане прирівняною до вітчизняної – до справді українських фільмів, які дотепер мали цю пільгу – звільнялися від ПДВ.

 

Чи можна придумати щось абсурдніше: почати з розмов про українське кіно і в результаті позбавити українське кіновиробництво єдиної реальної переваги перед молохом Голівуду? Та й російською кінонавалою також. Вочевидь, ми тут, окрім всього іншого, спостерігаємо також і приклад достатньо схибленого уявлення деяких українців про себе. Про те, що є своїм, нашим, а що є чужим. Особливо дивує реакція людей, які завзято підтримують це рішення. Виглядає, наче «щирого» українця в нас можна брати буквально голими руками, якщо при цьому говорити до нього українською. Він сам усе віддасть, ще й радо двері відкриє до комори, та з криком «Виносьте все!» почне допомагати хитрим, але «україномовним» шахраям.

 

Насправді така модель поведінки була достатньо типовою для посадовців у Західній Україні на початку 90-х. Особливо тих, хто прийшов у владні кабінети практично з вулиць. Їхній надмірний романтизм можна хоч якось виправдати. Але сьогодні, у 2008 році, як можна зрозуміти пропозицію міністерства культури? Лише хаотичним пошуком хоч якогось виходу із халепи, в яку загнали кінопрокат. Це ще раз доводить, що набагато легше взагалі не робити дурниць, аніж потім їх виправляти. І хоча визнавати помилки справа непроста, але, очевидно, КСУ варто взяти і переглянути своє рішення від 20 грудня 2007 року. Підстав сподіватися на такий розвиток подій небагато, проте впадає в око один момент.

 

Не можна не помітити, що із захистом згаданого рішення Конституційного Суду в ЗМІ виступає весь час один і той самий суддя КСУ – Петро Стецюк. Виступає надзвичайно активно, інші ж натомість відмовчуються. Вочевидь, вони не настільки впевненні у своїй безпомильності. А значить, залишається хоча б примарна надія на те, що під тиском здорового глузду та всіх людей доброї волі, вони все ж таки зроблять послугу Україні та припинять цей нікому не потрібний дубляжний кошмар. Якщо ж ні, то нам доведеться ще довго блукати манівцями по зачарованому кіноколу, сварячись та вдаючи із себе розумних, але добре усвідомлюючи, що все це марнота, абсурд і зовсім не те, що потрібно українському кіно.