Сучасне постіндустріальне, інформаційне суспільство створює нові виклики для багатьох сфер життєдіяльності. Журналістика у зв’язку з цим – порівняно з іншими соціальними інститутами – перебуває в більш складному становищі, оскільки повинна сама адекватно змінюватися під впливом глобалізації, інтеграції та інших новітніх тенденцій, та ще й паралельно встигати відображати трансформації інших галузей людського знання.

 

При цьому редакційна практика часто не встигає осмислюватися теорією журналістики, що в тому числі позначається і на науково-методичному забезпеченні навчального процесу журналістських підрозділів вищих навчальних закладів. Майбутнім працівникам редакцій явно бракує підручників, посібників, довідників, словників – особливо таких, які б пояснювали сучасні реалії.

 

Звідси зрозуміло, що професорсько-викладацькі колективи, які готують майбутніх журналістів, усвідомлюють необхідність подібного роду спеціальної літератури й працюють у цьому напрямку. У журналістиці, як молодій науковій дисципліні, досі залишається багато невисловленого, і для кожного науковця відкрито можливість сказати своє слово у цій науці.

 

З іншого боку, в цьому процесі ніхто не скасовував таку вагому категорію, як відповідальність журналіста (журналістикознавця) за сказане. Адже потім це слово, багаторазово розтиражоване, вивчатимуть тисячі студентів інститутів, факультетів і відділень журналістики. Як сказав класик: «Как наше слово отзовется...» А щоб воно «відгукнулося», тобто викликало рух молодих душ у відповідь, потрібно «видавати на-гора» якісний, повний, неперекручений науково-інформаційний продукт, що в сконцентрованому вигляді міститиме усвідомлену та осмислену (переосмислену) квінтесенцію багатьох наукових праць попередників, запліднених новітньою практикою. Лише таким чином відбувається триєдність історії, теорії та практики професії.

 

З цієї основоположної (методологічної) точки зору цікаво подивитися на словник-довідник закарпатських колег, який де-факто (як це не прикро) відображає загальногуманітарну та наукову (журналістикознавчу) базу колективу кафедри журналістики Ужгородського національного університету.

 

Треба погодитися з думкою укладачів словника-довідника, що «час вимагає не тільки кількісного, а й якісного впливу на розвиток українського інформаційного простору» (с. 3). Саме це і примусило нас взятися за перо. Бо якості в рецензованому словнику-довіднику явно не вистачає.

 

Задум – об’єднати під однією обкладинкою понад 800 медійних термінів, більше 300 організацій мас-медіа та більше 100 постатей – заслуговує на всіляке схвалення та підтримку. Тим більше, що про «банер», «блог» і т. д., про «Аль-Джазіру» або про Георгія Ґонґадзе та Олександра Кривенка краще почитати в академічному виданні, яке нібито передбачає достовірну інформацію, аніж роздумувати над тим, чи можна довіряти інтернетівським чи ще яким-небудь джерелам. Увагу рецензентів привернули не тільки ці «нові поняття, які останнім часом використовуються у ЗМІ», як сказано в анотації, а й старі терміни, багаторазово сформульовані в журналістикознавчій літературі. Все це вже торкається базової освіти укладачів, точніше – певних її лакун, не «закритих» подальшою самоосвітою.

 

Так, у питанні про якісну, масову, бульварну та жовту пресу досі не розставлено всі крапки над «і». І «Словник журналіста…» це зайвий раз підтверджує. Насправді, спочатку, в ХІХ ст., це були абсолютно різні «загони» преси. Суспільства переставали бути становими, виникали робітничі, ремісницькі, дрібночиновницькі і т. д. прошарки, які оволодівали неповною середньою освітою, вміли читати, як мінімум, по складах, і потребували розваг з боку дешевої преси для забуття або прикрашання безпросвітнього щоденного життя. Звідси – й бульварне вечірнє та нічне життя, спокус якого могли пізнати й окремі з цих небагатих людей, які зважувалися хоча б короткий термін пожити в іншій реальності. І в бульварній пресі необов’язково була розпуста і т. д.: згадайте «поліцію моралі», суспільні резонансні скандали з «нетрадиціоналами» Оскаром Уайльдом і Петром Чайковським, із романом «Коханець леді Чаттерлей» (а це вже ХХ ст.!). І взагалі відокремлено від усіх цих європейських реалій перебувають ілюстровані додатки для азіатських іммігрантів в Америці, які насправді були першими коміксами, що в простій і доступній формі допомагали китайцям чи в’єтнамцям виживати в чужій країні. Протистояти невибагливим смакам могла тільки «висока» преса, яка й оформилась у вигляді якісної.

 

Закарпатські ж колеги подають частину преси як бульварну, жовту, маючи при цьому на увазі й масову, виключно в негативній конотації, тобто як розраховану на пересічну, сіру, малорозвинену, обивательську читацьку масу з невибагливими смаками. При цьому визначення масової преси взагалі не подається, між тим, це поняття має якісний і водночас кількісний вимір. Якісний вимір включає зміст, який може бути як «високий», так і «невисокий» – оскільки масова преса заграє з усіма верствами суспільства, хоче сподобатися усім. А кількісний вимір у словнику-довіднику відсутній, тому що зроблено методологічну помилку (якщо сказав «а», то потрібно сказати й «б») щодо наявності у виданні вічних бінарних опозицій: «масова – якісна» та «масова – елітарна», причому «елітна», тобто «якісна», термінологічно не відокремлена від «елітарної». І, нарешті, сьогоднішнє злиття частини масової, бульварної та жовтої (відповідно трансформованої, тому що повна середня освіта стала реальністю в 1870 р. в усій Європі та США, не кажучи вже про неповну та повну вищу освіту в ХХ ст.) преси в єдиний загін, який використовує скандали та сенсації як основне «пальне» для свого руху по інформаційних магістралях. Але й тут ужгородські колеги подають сенсації винятково з негативним емоційним забарвленням. Між тим сенсація як категорія, журналістика або політична система як соціальні інститути тощо, є нейтральними, а позитивного чи негативного емоційного забарвлення набувають у зв’язку з тим, які моральні/аморальні постаті задіяні та з якою метою оприлюднюються журналістські тексти: знову ж таки – моральною чи аморальною. В останньому випадку й виникають «смажені факти», «брудна білизна», «дешева сенсація», «джинса», «чорний PR» і т. п.

 

Безперечно, для авторів словника-довідника буде цікаво те, що саме з появою масової преси почалася професіоналізація журналістики. Але подане визначення якісної преси (с. 96) свідчить про відсутність розуміння критеріїв поділу на якісну та масову пресу.

 

Брак місця не дозволяє більш детально зупинятися на цьому питанні. Для прикладу візьмемо інший термін – «аудиторія», яка визначена як «збірна назва споживачів інформаційного продукту мас-медіа» (с. 15), причому нас би більше цікавила масова аудиторія (її визначення, види – це відсутньо взагалі!). Плутано викладено й інші блоки (самі блоки виділено рецензентами):

 

1. «Інформаційний», тобто пов’язаний з інформацією взагалі, інформацією індивідуальною, спеціальною, масовою, а також зі словосполученнями, що складаються з прикметника «інформаційний (-а)» та відповідними іменниками «політика», «потік» тощо.

 

2. «Масовокомунікативний», у якому абонент для укладачів словника-довідника – це тільки «передплатник періодичної друкованої продукції» (с. 7), адресант – тільки «представники прес-служб, прес-клубів, рекламних організацій…» (с. 10), адресат – «отримувач листа, рекламного повідомлення, PR-інформації» (с. 10) і більше нічого. Неповно та неточно викладено основні результати праць Маршалла Маклюена, прізвище якого чомусь подано через дефіс; неправильно або неточно наведені поняття «масова комунікація», «контент-аналіз», «адресант», «адресат», «анкетування», «валідність інформації», «генеральна сукупність», «опитування» – його звели до «бліц-опитування».

 

3. «Пресовий». Одні терміни чомусь подано, інші пропущено, треті подано неповно – наприклад, поняття «друк» (тут, до речі, міститься твердження, що високим друком випускають більшість журналів і газет (с. 34) – схоже, автори застрягли десь у 70-90 рр. минулого століття), з восьми існуючих у світі основних форматів подано лише А2, А3 та А4; щодо розмаїтого шрифтового господарства вказується наступне: «При друці використовують різні шрифти: вузький, нонпарель, курсив тощо» (с. 94) (при цьому укладачі не звертають увагу на те, що це абсолютно різні типологічні ряди. До речі, дефініції нонпарелі, цицеро, тексту в словнику-довіднику представлені, а от петиту, який найчастіше вживається, – ні); а, скажімо, редакційно-жаргонний термін «ліхтарик» чомусь наведений замість існуючого поняття «ініціал»).

 

4. У «медіавласницькому» блоці відсутній найбільший на сьогодні медіа-магнат світу Руперт Мердок. А Тед Тернер, котрий заснував CNN? А де Вольф – засновник першого в Німеччині інформаційного агентства? Або Стефані в Італії? Є проблеми із Шарлем Гавасом, наведена транскрипція прізвища якого читається в такому вигляді англійською, а французькою (sic!) – не так (Ава). Відсутнє загальноросійське інформаційне агентство ХІХ ст. Раєвського, яке як приватне підприємство становило альтернативу державному агентству Російської імперії, яке з 1866 р. і до 1904 р. фактично являло собою філію німецького інформагентства Вольфа.

 

5. У «географічному» блоці неправильно названо німецьке місто – Альтон (треба – Альтона). Здавалося б, дрібничка (звичайно, неприємна), але тут існує інший нюанс, що стосується свободи преси на німецькій землі саме на цій території (і це можна було подати в окремій словниковій статті, яка б доповнювала основну статтю про свободу преси – утім, остання відсутня, є тільки словникова стаття «свобода слова» та ще стаття «чотири теорії преси» – але цього недостатньо).

 

6. Окремої розмови заслуговує «соціально-інституціалізований» блок. Це відноситься до незадовільного тлумачення термінів «громадське радіомовлення», «суспільне телерадіомовлення», «радіо публічне», «акредитація», «аудіювання ЗМІ», «бекграундер», «паблік рілейшнз», «піар», «реклама», «файл» («абонент» чомусь поданий у «пресовому» блоці; чомусь є лише середні хвилі – без визначення довгих, коротких, ультракоротких).

 

7. «Теоретичний» блок містить суперечливі тлумачення термінів «експеримент», «журналістське розслідування». Олександр Тертичний, на якого посилаються закарпатські колеги, багато чого наплутав у своїй книзі «Жанры периодической печати». Так, один із методів журналістської творчості, «експеримент» (згадаймо класика цього журналістського методу Анатолія Рубінова!), Олександр Тертичний подає як... новітній жанр. Так само не витримує критики його жанр «версія» (насправді, це швидше рубрика, під якою оприлюднюються або аналітична стаття, або журналістське розслідування). Те ж саме стосується й самого журналістського розслідування – не лише жанру, а й методу (порівняйте з інтерв’ю: коли журналіст розпитує співрозмовника і створює матеріал у будь-якому жанрі, крім інтерв’ю, і коли оприлюднює текст у жанрі інтерв’ю). Крім того, існує журналістське розслідування, а існує журналістське дослідження (саме журналістське, а не журналістикознавче!), і між цими поняттями існує різниця, вони не тотожні.

 

Далі, чомусь із маси когнітивних теорій масової комунікації (с. 84) були обрані тільки три (причому не основні, тобто ті, що пояснюють головні закономірності медіа-діяльності, а допоміжні).

 

Загалом, неточності починаються вже з передмови, де в переліку названих державних «та інших» навчальних закладів згадується Інститут масової інформації (с. 3), який не є і ніколи не був навчальним закладом, а є недержавною організацією, що займається моніторингом свободи слова в Україні, видавничою та іншою діяльністю.

 

Коротко скажемо ще про декілька словникових статей із різних виділених нами блоків словника-довідника.

 

Так, архітектоніку визначено як «…те ж саме, що й композиція» (с. 15) (невже автори дійсно не знають про різницю між ними?), аудіювання ЗМІ – це, ніколи не здогадаєтесь, «перевірка достовірності даних про тиражі газет і журналів» (с. 16) (незрозуміло, чим перед укладачами словника завинив термін «аудит»?), бекграундер – «інформація у ЗМІ, яка не містить сенсації і подається з метою підтримки потоку новин» (с. 17), валідність інформації – «ступінь довіри населення до інформації, з’ясований у результаті опитування чи анкетування аудиторії» (с. 20) (це визначення просто шокувало колег з Інституту соціології). Хоча не менш шокуючим виглядає твердження, що термін «гейт» походить від англ. Hat – шапка (с. 28). Що тут додати? До речі, глибоко помиляються ті, хто подумав, що в статті, присвяченій гейту, йдеться про Курта Левіна з його теорією. Визначення контент-аналізу (с. 48) взагалі не хочеться коментувати. Зауважимо тільки, що текст опосередковано названий як носій інформації. Цікавим є запропонований поділ на «недобросовісну, недостовірну, неетичну, приховану» рекламу (с. 71). Тобто добросовісної, на думку укладачів словника-довідника, мабуть, взагалі немає, а рекламна діяльність, за рахунок якої функціонують медіа по всьому світу, заздалегідь неетична.

 

Є проблеми і з новітніми термінами. Так, «темники» визначено як «перелік тем, заборонених для висвітлення й публічного обговорення у ЗМІ; форма прихованої цензури» (с. 83). Насправді ж усе було ще гірше. Якщо частину тем дійсно не рекомендувалося коментувати, то інші, навпаки, рекомендувалися для висвітлення. Таким чином, в усіх загальнонаціональних медіа пробували створити єдиний порядок денний, що позбавляло аудиторію можливості познайомитися з плюралістичним поглядом на внутрішньоукраїнські (в основному) події.

 

Значна плутанина є й у визначенні громадських та суспільних медіа. Громадське телебачення характеризується як «система позабюджетного неприбуткового загальнонаціонального (регіонального) телемовлення, що створюється засновниками – юридичними або фізичними особами» (с. 31). Помиляються ті, хто думає, що визначення суспільного телерадіомовлення внесе ясність у це питання. Розкривши словник-довідник на с. 80, ви отримаєте тільки посилання на вже наведений термін «Громадське телебачення». Виявляється також, що «Радіо публічне – мережа радіостанцій, які дають в ефір актуальну інформацію без журналістських коментарів, існують виключно за рахунок плати слухачів за радіо і не дають жодної реклами» (с. 68).

 

Дуже добре, що автори словника-довідника виділили окремим розділом «Постаті» у журналістській сфері. Поганим є те, що добір цих особистостей виявився безсистемним, а відтак значною мірою випадковим. І так далі, і тому подібне.

 

Звичайно, можна було би просто пошкодувати про подібні уявлення ужгородських вчених, порекомендувати їм ознайомитися з відповідним українським медіа-законодавством, напрацюваннями в українській та закордонній медіа-історії, але не забуваймо: цей словник-довідник вивчатимуть студенти і з нього буде формуватися їх ставлення до основних понять та актуальних проблем сучасних медіа.

 

Шкода, що чудовий задум зіпсовано подібним виконанням. Шкода й грошей, на які не зазначений, але, без сумніву, масовий наклад поширюється по всіх центрах вищої журналістської освіти.

 

На погляд авторів цих рядків, створення словників-довідників необхідно. Але вони мають писатися провідними фахівцями в конкретних галузях журналістського знання, обов’язково проходити експертизу колег та затверджуватися Навчально-методичною комісією з журналістики при МОН України. Це дозволить уникнути еклектичності та неповноти, які, на жаль, є притаманними рисами і рецензованого словника-довідника, і деяких інших подібних видань.

 

Взагалі, то є великою проблемою для сучасної України. Зараз студентів-журналістів готують понад 40 університетів. Усі вони (за винятком Київського та Львівського) почали займатися цим тільки останніми роками. Це призводить до браку кваліфікованих викладацьких кадрів. Часто журналістські дисципліни викладають люди, що не мають ані базової журналістської освіти, ані захищених дисертаційних досліджень у галузі журналістики. Дилетантизм є ахіллесовою п’ятою більшості сучасних центрів підготовки журналістів. Викладачі журналістських дисциплін мають чітко усвідомлювати: вони самі все своє професійне життя мають наполегливо вчитися й опановувати журналістських фах.

 

Поки цього не буде в наявності, лише запропонована широка громадська наукова експертиза – особливо щодо праць узагальнюючого характеру, або таких, що носять енциклопедичний характер, – має запалювати «зелене світло» перед дійсно новаторськими роботами.

 

 

В.Ф. Іванов, д. філол. н., проф., завідувач кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

 

О.К. Мелещенко, д. філол. н., проф., завідувач кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка