Для України це особливо актуально – після століть бездержавності процес осмислення власної історії та культури має бути безупинним, і телебачення відіграє тут не останню роль. Ось свіжа новина з Латвії – екс-президент цієї країни Вайра Віке-Фрайберга розпочинає кар’єру телеведучої. Програма, яку вона вестиме з початку лютого, називатиметься «Ми є». Повідомляється зокрема, що Віке-Фрайберга «по-сучасному, з наукової точки зору» прищеплюватиме латишам «дух самосвідомості», говоритиме зі своїми гостями «про ідентичність і образ Латвії, її місце у Європі та світі».

 

Як сприйматиме цей продукт та його авторку аудиторія, поки що невідомо. Для нас важливо інше – чи може зараз українське телебачення запропонувати щось подібне? Звісно, йдеться не про створення програм за участю президентів, а про рівень порушених проблем. Адже думки у вітчизняному телеефірі помітно меншає. Провідні місця міцно посіли «мило» та політичні скандали.

 

Щоправда, раз-два на рік українські телеканали, і то не всі, пропонують глядачеві інше меню – до Дня незалежності, роковин Голодомору тощо, де ще й встигають попіаритися політики. Але про якісь системні напрацювання, як правило, не йдеться. Є ще поодинокі просвітницькі програми або інтелектуальні проекти, які показують у такий час, що звичайній людині, що працює, дивитися їх просто нема коли. З іншого боку, політичні ток-шоу «видихаються» і стають одноманітними, оскільки одноманітною і нудною стає українська політика. Крім того, в ефірі мусуються одні й ті ж теми, за участю одних і тих самих персон. На жаль, і «Великі українці» на телеканалі «Інтер» виглядали скоріше як «велика» провокація. Бажання зробити з проекту яскраве шоу вбиває суспільну дискусію навколо такої цікавої теми ще в зародку.

 

До речі, єдине «табу» у майбутній програмі Вайри Віке-Фрайберги – це обговорення актуальних політичних подій. Українському телебаченню бракує саме такої публіцистичної програми (програм) – не тільки для рейтингу, не для піару політиків, а для людей. Щоб, у тому числі і за допомогою цього досить впливового інструменту, формувати сучасну українську ідентичність.

 

Чомусь не використовуються зараз і дуже широкі можливості художніх засобів – ігрового та телекіно і навіть розважальних програм. Адже і в телесеріалах можна добре показати історію або сучасників (треба наголосити – українську історію та українських сучасників).

 

Логічно, що найбільше очікувань у цьому зв’язку – від державної телекомпанії. Але сама НТКУ, чи навіть обіцяне і не створене суспільне телебачення, не в змозі зробити все самотужки. Є тут над чим попрацювати і приватним телеканалам. Зрештою, медіабізнес – це не лише прибутки власників. Це ще й відповідальність перед країною. Для телеканалів це ще й можливість трошки вирівнятися відносно друкованих та інтернет-видань, де спектр проблем, що розглядаються, і перелік людей, що їх коментують, значно ширші.

 

Хочемо ми того, чи ні, але світ ідей та ідеологій не має порожнин. Якщо самі українці цього не зроблять, хтось зі сторони розказуватиме (ба ні, вже розказує), хто ми, звідки і куди прямуємо. Хтось за нас інтерпретуватиме нашу історію та сьогодення.